Гл. 2. Полищук и Пес

                Частина друга
                Поліщук та Пес
Приватний детектив Богдан Поліщук жив у Дощиковому будинку на першому поверсі, прямісінько під котом. Щоб дістатися на роботу, йому не потрібно було прокидатись чим раніш і бігти, боячись спізнитись, без сніданку. Бо робота його знаходилась прямо удома. Його квартира була одночасно і офісом. Правда, йому прийшлось зробити окремий вхід до офісу і повісити над дверима табличку «Поліщук і компанія. Приватне детективне агентство». А компанією Поліщука був його Пес. Так що, власне, це було агентство «Поліщук та Пес». До речі, всі його так і називали.
Рано-вранці у двері наполегливо подзвонили. Коли Поліщук відчинив, до офісу не увійшли, а просто увірвалися двоє, чоловік та жінка. І з порога почали:
- У мене пропав кіт!
- У мене пропав син!
 Сказане одночасно перетворилось на щось абсолютно не зрозуміле. Вірніше сказати, Поліщук точно почув, що хтось пропав. Але хто?..
- Ім`я? – голосно спитав він у жінки.
- Пушок! – з готовністю відповіла вона.
- А ваше? – звернувся він до чоловіка.
- Дощик!
- Ітак, Пушок та Дощик, ви кажете, що у вас хтось пропав?
Чоловік та жінка замотали головами і знову заговорили одночасно. Це продовжувалось би невідомо скільки, якби не Пес, що непомітно зайшов до офісу з іншої кімнати та голосно гавкнув. Усі замовчали.
- Він не любить, коли одночасно розмовляють, зрозуміли? – пояснив Поліщук.
Галасливі відвідувачі мовчки закивали головами.
- Розпочнемо з Пушка. І хто у вас пропав?
- То ж Пушок і пропав, пане Поліщук! А я не Пушок, а Настя! – і вона заплакала.
А коли трохи заспокоїлась, то розповіла, що Пушок – це білий пухнастий кіт, що він не може жити на вулиці, а, тим більше, в інших людей. Що він звик спати на ліжку з ортопедичним матрацом, їсти нежирні котлетки на пару, запечену у фользі червону рибку, а в неділю пригощатись шматочком молочного шоколаду. Настіним розповідям, здавалось, не буде кінця.
Поліщук слухав уважно і щось швидко занотовував у свій блокнотик.
- А хто загубився у вас? – нарешті запитав він у чоловіка.
- Дощик, - відповів той.
- А якого він кольору?
- Також білявенький.
- А спати він де звик?
- У власному ліжечку.
- А їсть що?
- Дуже любить какао, бутерброди з сиром і фруктові салатики.
- Гм… Які різні смаки…
- А є якісь особливі прикмети?
- Авжеж є! Він багато плаче, хоча йому вже скоро шість. Буквально з нічого!
- Це ж треба! Це значно полегшить наш розшук! Цікавий екземпляр, одначе! Вперше чую!
За багато років роботи у приватному розшуку Поліщук звик нічому не дивувати. От і зараз він щосили старався зберегти спокій і лише час від часу підносив руку, щоб почухати потилицю, та потім знову її опускав. Він відправив Дощикового татка та Настю по домам, попросив їх ні на хвилину звідти не виходити, тому що коти – істоти непередбачувані. Дощиків татко дивувався, при чому тут коти. Але він був настільки приголомшений подією, що не став нічого перепитувати.


Чесно кажучи, якби не пес, не бачити б Поліщуку приватного розшуку, як власних вух без дзеркала. Він робив вигляд, що все розуміє, хоча подовгу до нього не доходило, про що йому розповідають cхвильовані клієнти. Він забував імена, прізвища, адреси. Він переплутував усе настільки, що справа приймала абсолютно безнадійний вигляд. Але будь-яка безнадійна плутанина була просто дитячою забавкою для псового гострого ока, тонкого нюху та живого розуму. А ще пес був вірним другом. І жодного разу не натякнув Поліщуку на усі ці обставини.
- Отже, пропало двоє білих котів… - задумливо проказав Поліщук.
- Один з них – дитина, босе.
- Ти називаєш дитиною цього шестирічного кота??  Але це не так важливо… Головне, один з котів вміє плакати! Такого легше знайти.
- Я називаю дитиною не кота, а хлопчика! Вони добряче плачуть усі. І, можливо, ми маємо справу з кіднепінгом, босе.
- О! О! О! Згоден з тобою! Не варто відкидати версію кітнепінгу - викрадення котів заради викупу.
Псу не хотілося втлумачувати босові очевидне. У нього свербіли лапи, вуха й ніс. Він вже не міг устояти на місці. Ніяке чухання не допомагало в тих випадках, коли потрібно було негайно діяти.

Поліщук ледве встиг зачинити офіс, так квапив його пес. Вони побігли, мов навіжені, в сторону котеджного містечка під назвою « Дивокрай». Саме туди вів пса його гострий нюх. Люди дивились їм услід, посміхалися й думали: «Ще б пару таких Поліщуків – і злочинцям був би точно край!» Пес на ці їх думки не зважав. Бо справжній герой завжди хоче лишатись непоміченим.
Пушково-дощиковий запах привів детективів спочатку до черешні, а потім і до тьоті Катіного будинку. Поліщук подзвонив у двері тричі. Ніхто й не думав відчиняти. Пес підійшов до поштової скриньки. Декілька рахунків на ім`я Ковальської Катерини Петрівни, що там лежали, свідчили про те, що хазяйка дому не з`являлась у ньому вже декілька днів.
- Ви до Каті? – спитала, сусідка, що виходила з двору навпроти. – А вона ще нескоро буде. Бо поїхала до Італії, до приятельки в гості. Вона давно мріяла в Міланську Оперу потрапити. Вона ж, Катя, сама співає дуже гарно! Ой! Ви, якби почули, як вона співає!.. Знаєте, як справжня оперна співачка! А я за домом приглядаю та кицьку Мілку годую. Але й штучка ця Мілка! Запікай їй червону рибу у фользі, бо смажену вона, бачте, не їсть! Каже, не корисно. Бачили таку? Сьогодні приходжу, а її вже й слід простиг. От що порядній кицьці зриватись чим раніш та нестись кудись стрімголов?
Сусідка говорила так швидко й так багато, що Поліщук почав потихеньку задкувати. Наче боявся, що неспинний словесний потік змиє його з лиця землі. Відступаючи, він спіткнувся об камінь, що лежав у квітнику, і впав горілиць у ромашки.
А чоловікові, що чекав на Катіну сусідку, увірвався терпець. Він вийшов з автівки, підняв жінку перед себе й опустив на переднє сидіння. Поки він сідав у машину сам, жінка, не перестаючи, розповідала про Мілку.
- А ще вчора, уявіть, виходжу ввечері на вулицю, а у Мілки на черешні розмовляють… А на іншій черешні також хтось сидить, пошепки сам із собою розмовляє та ще й на італійській мові! Але ж у мене слух добрий! Отакий тут у нас «Дивокрай», панове! Так от. Той, хто сам із собою на другій черешні розмовляв,здається, слідкував за тими, хто був на першій…
Автівка набирала хід, а балакуча Катіна сусідка, висунувшись у вікно, все розказувала та розказувала. Але чутно вже не було…

Поліщук з полегшенням вибрався з ромашок і, обтрушуючись, озирнувся навкруги, ніби перевіряючи, чи не наступають, бува, балакучі знов. А пес у цей час носився по двору, все ретельно обнюхуючи. Підбіг до першої черешні. Став на задні лапи, передніми обпершись об стовбур. Підбіг до другої. Якомога вище обнюхав і її. Щось пробурмотів собі під ніс. Потім помчав на дорогу. Довго стояв там без жодного руху. І нюхав не жадібно, як раніше, а ледь-ледь, вдихаючи якісь надзвичайно тонкі та лиш йому чутні повітряні коливання.
- І чого б це я тут винюхувала? – невдоволено прошипіла Мілка, що з`явилась невідомо звідки. Шерсть на ній піднялась дибки. І вся вона напружилась.
Не зважаючи на войовничість, вигляд у неї був страшенно стомлений.
- Доброго дня вам, пані Мілко! – з почуттям власної гідності відповів їй пес, показуючи посвідчення помічника приватного детектива. – Робота в мене така, винюхувати. А сьогодні привід просто надзвичайний: подвійне викрадення! І тих, хто вам не чужий.
- То ви вже знаєте? А я, чесно кажучи, думала, що пси тільки бігати та гавкати вміють та нас, котів, дратувати.
- Про псів – цікава розмова, але відкладемо її до більш слушного моменту. І робота наша така: про все ми першими дізнаємось. А от що відомо вам? Про це хотілось би докладніше.
Не до душі була псові ця манірність. Але з котами завжди так: хочеш перекинутись з ними словом – переймай їхню манеру. А то й слухати тебе не схочуть.
- Зайдімо в дім! – запропонувала Мілка, відчиняючи ворітця.
Хазяйка дому Катя, була відкритою, довірливою та безтурботною. Тому навкруг її будинку був не височенний нездоланний паркан з камерою відео спостереження, а низенька дерев`яна огорожа, вся поросла червоними, рожевими та білими трояндами І ворітця не зачинялись ні на ключ, ні на засови. Бо Катя вважала, що її дім повинен бути не фортецею, що відлякує своєю неприступністю, а місцем, куди хочеться зайти навіть незнайомій людині. Мілка таких поглядів, звісно ж, не поділяла, частенько нарікала на Катіну необачність. А Катя тільки сміялась у відповідь. Про це розповідала Мілка, ведучи пса в дім. До них приєднався і Поліщук. За склянкою топленого молока вони почули те, що й історією назвати важко. Бо історія мусить мати певну довжину. А події, свідком яких стала Мілка, відбулись миттєво.

Телефон дзвонив вже багато разів за вечір, а Дощиків татко ніяк не наважувався відповісти. Він знав, що телефонує дружина, що вона вже у Мілані, що її переповнюють враження і що також вона переживає за них із Дощиком. І тут вона має рацію. Ще й яку!
- Привіт! Це ти, люба? – врешті зважився він.
Його тактика була простою: не дати дружині ні про що спитати, а особливо про Дощика. Самому питати і говорити, питати і говорити… Татко був упевнений, що Поліщук Дощика знайде швидко. І що скоро цей жах буде позаду. А тоді вже можна все що завгодно розповідати.
- Це я, телефоную вже з Міла…
- Тобі подобається? Як Зоя? Марчелло? Пйожко такий же кумедний, як і на фотках? Він на італійській розмовляє?
- О! Ти б чув, як він розмовляє? На двох мовах одночасно! Він хотів з Дощиком…
- Як цікаво, люба, на двох мовах! Просто дуже цікаво! Я у захваті, люба! Мені це дуже подобається! Я за те, щоб на двох мовах розмовляли! І на трьох! І на чотирьох! І на п`ятьох!
Татко відчував, що потрібно сказати щось іще, але ніяк не міг збагнути, що саме. Коли він трохи запнувся на тридцятій мові, мама від сміху не могла вже навіть тримати телефон, не те що слухати. Зв`язок увірвався. Напевно, вона ненавмисне натиснула клавішу. Тато полегшено зітхнув.
Але за деякий час вона зателефонувала знову і з розпачем повідомила про зовсім вже неймовірну річ: пропав Пйожко! Поки дорослі розмовляли на терасі й пили каву, Пйожко грався у саду. Він увесь час був перед очима. Закидав м`яча у баскетбольну корзину. М`яч упав і покотився за кущ. Хлопчик побіг за ним. І… пропав. Як крізь землю провалився.
Татко, почувши про це, чимдуж побіг до Поліщука. Вони з псом вже були вдома. Почувши новину про Пйожка, Поліщук став чухати потилицю. Він робив це так несамовито, що татко був певен: саме у томі місці голови детектива зріє геніальний план спасіння дітей.