Гл. 3. Белиссимо! Белиссимо!

                Частина третя
                Беліссімо! Беліссімо!
Ні для кого не секрет: з ким багато спілкуєшся – на того і схожим стаєш. От і Поліщук за довгі роки спільної праці з Псом інколи відчував себе собакою. Після приходу Дощикового татка він так само, як і Пес, не міг устояти на місці: у нього нестерпно свербіли п`яти.
- Ну то що? – спитав він у Пса. – Знову до Мілки по топлене молочко?
- Ми можемо й тут зачекати. З Італії так швидко не приїздять. Та й відпочити не завадило б, і пізно вже… - з безнадією в голосі аргументував помічник, по черзі риючи лапами ковзкий ламінат. – От псяча натура! Навіть і знаєш, що можна відпочити, а не встоїш на місці!
- І не кажи!
І вони вже знову мчали щодуху.
Мілка ніби знала, що вони прийдуть – зустрічала у дворі.
- По скляночці молочка? Чи, може, вареничків з рибкою? – спитала вона, запрошуючи в дім.
Але детективи вирішили вести постійне спостереження за територією без перерви на вечерю. За спостережний пункт було обрано вже відому черешню. Мілка вдруге докладно розповіла про те, як минулого вечора Пушок із Дощиком вийшли з дому. Як із машини, схожої на маршрутку, їх на ломаній українській запропонували підвезти додому. Як Мілка не встигла заперечити, бо дверцята зачинились блискавично, а машина рвонула за місто.
- Сподіваймось на диво! – сказавав Поліщук і поліз на дерево. На черешні було непогано. Правда, Пес важко втримував рівновагу. Але це його в ту ніч зовсім не бентежило.
- Пес, ти спиш?
- Та де там, Поліщук!
- От і я не звик на дереві. Гілка муляє.
- І мене муляє добряче. Тільки не гілка, Поліщук! А відсутність мотиву викрадення дітей та котів…
- Буде злочинець– буде й мотив!
Але все виявилось не зовсім просто. Коли настав ранок і на дорозі з`явилась біла машина, схожа на маршрутку, Пес зрозумів: це викрадач.
- Їдуть, босе!
Поліщук ледь не впав з дерева, так поспішав. Коли машина загальмувала, вони з Псом її оточили. Пес грізно рикав та гавкав. Поліщук ледь не загавкав сам, але вчасно зупинився і витяг з кишені пістолет.
- Вас заарештовано! – гучно оголосив він.
- Бонджорно, сеньйоре! ( Добрий день, сеньйоре! ) Я погано розуміть по-українськи! – сказав засмаглий чоловік років тридцяти п`яти, злякано розглядаючи пістолет.
- За ним вискочив жвавий хлопчик і сповістив усіх, що якраз він розмовляє українською краще за всіх.
- А як тебе звати, хлопчику? – спитав Поліщук.
- Я Пйожко, сеньйоре!
- А де твій кіт?
- У мене нема кота. Зате є собачка Солеміо, пацючок Соррізо і білка Россо.
- І це все зараз з тобою?
- Ні, це все вдома.
- Оце перша радісна на сьогодні новина, малий! А ви, - прожував він, звертаючись до викрадача, скажіть-но, будь ласка, що змусило вас викрадати дітей?
- Його мама змусило! – кивнув він на Пйожка.
- От що ви таке верзете? Як це мама може змусити викрасти свою дитину!
- Мама змусило, чесний пароля!
- «Пароля» – це «слово» італійською! – вигукнув сміючись Пйожко.
- А хто вас змусив Дощика з котом викрасти?
- Його мама змусив, чесний пароля!
Коли стало зрозуміло, що розібратись в усьому не так-то просто, вирішили продовжити допит в офісі.

Пйожка відвели до Дощикового татка. Той зателефонував їхній мамі і сказав, що Пйожко знайшовся. Мама довго не могла зрозуміти, який ще такий Пйожко знайшовся. Вона була впевнена, що таткові щось таке приснилось і тепер він розповідає їй свій сон. Вона навіть сердитись почала. Але татко попросив її увімкнути скайп. І коли в італійському Мілані Дощикова мама, тьотя Зоя та дядечко Марчелло, та троє італійських детективів подивились у монітор, то побачили у ньому Дощикового татка та Пйожка. Тьотя Зоя розплакалась. Дядечко Марчелло від радості схопив в оберемок тьотю Зою і з криком
« Пйожко тровато!» ( Пйожко знайшовся! ) почав бігати з нею по кімнаті. А потім схопив Дощикову маму. А потім усіх трьох детективів по черзі. Коли ж він поставив останнього детектива, то сказав, що вони мусять негайно летіти по Пйожка. І вони почали похапцем збирати речі.



Коли Дощикова мама, тьотя Зоя та дядечко Марчелло приїхали, то відразу пішли до офісу. Дядечко Марчелло так тряс руку Поліщуку, що той став за неї сильно непокоїтись. Він тряс руку і багато й швидко говорив. Тьотя Зоя ледь встигала перекладати:
- Геніальний детективе Поліщук! Розплутати злочин, скоєний в іншій країні і за такий короткий термін – це вершина майстерності! Ви просто супергерой! Я напишу про вас в усі італійські газети! Я напишу про вас книгу! Я зніму про вас фільм! А потім напишу листа в наш уряд, розкажу про вас! Та ні! Там вже будуть знати про вас з газет… Тоді я попрошу їх… направити італійських детективів до вас на стажування!
Поліщук після цих слів забув про руку, що ось-ось мала відпасти і почав вже непокоїтись за школу італійських детективів. І цим переживанням не було би в цей день кінця, якби не його дружина тьотя Зоя. Вона раптом перестала перекладати, зойкнула, зблідла і замовкла, дивлячись на італійця-викрадача, що стояв осторонь.
- Сей ту?? Коза фай кві?? (Це ви?! Що ви тут робите?! ) – спитала вона за хвилину.
- Соно стато детенуто, сеньйора! (Мене затримали, сеньйоро!) Я все зробив, як ви вимагали. Але мене затримав оцей шановний… супергерой... – він кивнув на Поліщука.
Тьотя Зоя надовго замовчала. Слідом за нею замовчали усі, хто був в Поліщуковому офісі. Потім вони довго розмовляли, шепотіли, кричали, червоніли, блідли, розмахували руками, сперечались, сварились, трохи не побились і врешті-решт… розреготались. Та так, що ті, хто був в офісі, не знаючи причини, також сміялись разом із ними.

А причина була ось яка. Пйожко, як відомо, любив поплакати. І, як і Дощик, він лив сльози щодня і по багато разів на день. І це добряче тьоті Зої набридло. І вона вирішила відівчити Пйожка від цієї звички.
По сусідству з ними жив чоловік. Щоранку в один і той самий час він проїжджав повз їхній дім. Одного разу, коли Пйожко плакав, а сусід якраз їхав, тьотя Зоя енергійно замахала руками. Коли чоловік вийшов із машини, вона почала дуже голосно, щоб почув Пйожко, прохати:
- Ради всього святого - заберіть! Заберіть і не повертайте більш ніколи! Навіть якщо буде проситися! Бо це плакса, що скоро затопить своїми слізьми пів Італії. Ні! Всю Італію! Ви ж не хочете, щоб Італія затонула? Ні? Не хочете? Тоді беріть його, сеньйоре! Рятуйте Італію! Беріть прямо зараз! І везіть… в Україну! У… Хмельницький! А замість нього привезіть… Дощика! Хлопчика, що дружить з котом і… ніколи… не плаче! Ну… майже ніколи…
Ви не думайте, я вам добре заплачу! Я розумію, що хлопчики, які не плачуть та дружать з котами, дуже дорогі! Але я готова на все! Я працюю актрисою у театрі, іноді знімаюсь у кіно… А мій чоловік - режисер! Він також добре заробляє! Гроші ми знайдемо! Про це можете не хвилюватись!
Свою натхненну промову тьотя Зоя вдало доповнювала багатою мімікою та жестами. Здавалось, її очі випромінювали якесь чарівне сяйво. Вона просила так щиро, що навіть заплакала в кінці. А сусід чомусь зааплодував їй.
- Така темпераментна, і не італійка… Якою ж мовою вона розмовляє? Здається, українською… – думав він.
Тьотя Зоя була талановитою актрисою. Звісно, усе це вона говорила українською, бо сподівалась, що сусід нічого не зрозуміє, зате добре зрозуміє Пйожко!  А італійський чолов`яга, мов загіпнотизований, слухав те, чого не розуміє… Оторопілий, він попрощався з дивною сеньйорою й поїхав.
Здивуванню ж його не було меж, коли наступного дня все повторилось. Можливо, гадав чоловік, ця жінка…божевільна… А, можливо, вона його про щось таки просить, а він не знає, про що. Тому він придбав італійсько-український розмовник і почав вивчати українську мову. Та коли нарешті зрозумів, про що просить його сусідка, йому легше не стало. А дивна сеньйора щоразу не просто просила – вона вимагала! І в ті моменти вона була такою наполегливою, такою грізною і такою… красивою, що сусід не помітив сам, як підпав під чари тьоті Зої. Він настільки звик щоранку вислуховувати її скажені монологи, що його, наче магнітом, тягнуло послухати ще й ще. А коли одного разу дивної сеньйори не виявилось на звичному місці у звичний час, чоловік все одно зупинив машину і став на неї чекати. Пройшла година, друга, третя – сеньйора не з`являлась. Сусід у відчаї чекав до вечора. А тоді вирішив виконати її прохання.
Знайти хлопчика Дощика у великому місті, в іншій країні - було завданням неможливим. Але чоловік цим не переймався. Цілий день, зранку до вечора, він кружляв вулицями міста, нічого не їв і не пив і думав про дивну сеньйору. Схуд, певно, кілограмів на десять. І от, коли настав вечір і вже потрібно було потурбуватись про нічліг, він раптом побачив хлопчика, що йшов і розмовляв з котом…

Про все це розповідали один одному італієць та тьотя Зоя.
- Боженьку! Ще й Дощик! А де ж він зараз? – спитала вона.
- Коли ми приїхали до Італії, Дощик з Пушком так втомилися, що я не став їх турбувати і поклав спати у себе вдома. У мене хороший дім! Тільки не хвилюйтесь!
- Негайно по Дощика до Італії! Збираймось! – вигукнула тьотя Зоя.
- А от і не збираймось! – відповів, сміючись, Дощик.
Ніхто не помітив, як він увійшов. Разом з ним були Пушок, Мілка, тьотя Настя та тьотя Катя. Що тут почалось! Усі стали обіймати Дощика, Мілку, Пушка , тьотю Настю та тьотю Катю, сміятись, та веселитись. А коли буря емоцій трохи вщухла, тьотя Катя розповіла, як вони з подругою гуляли по Мілану. Як проходили повз якийсь будинок і як у вікні вона побачила Пушка. Пушок вистрибнув із вікна і про все їй розповів. Обурена до глибин душі, тьотя Катя хотіла тут же бігти у поліцію, але Пушок та Дощик вмовили її цього не робити, бо викрадач їм дуже сподобався і вони з ним навіть встигли подружитись. Тьотя Катя наполягла лише на тому, щоб негайно летіти додому.
Усі дуже дивувались такому надзвичайному збігу обставин. Але дядечко Марчелло запевнив, що й не такі чудеса у житті трапляються. Адже він про це точно знає!
Із усіх, хто був в офісі, утворилось велике живе коло з людей та котів.
- А де ж мій вірний помічник? – раптом згадав про Пса Поліщук.
Пес, виявляється, весь цей час спав у кутку за шторою: далася взнаки безсонна ніч.
- Познайомтесь, будь ласка, це Пес. Без нього я б нікого не знайшов! – сказав детектив.
- Ну що ви, босе! Пусте!
Пес, як справжній герой, не дбав про славу.
- Мамо, татку! – раптом почав Дощик, згадавши про щось надзвичайно важливе.
- Що, любий?
- Я б так хотів, щоб у нас з`явився хазяїн!
- Хазяїн???
- Так! От у тьоті Насті хазяїн – Пушок. У тьоті Каті - Мілка. А ми з вами якісь безпритульні…
- Дощику, безпритульні – це ті, які не мають де жити, - засміялась мама.
- А Мілка каже, що безпритульні – це ті, кому нема до кого притулитись!
- А й справді! Як же я сам не здогадався! – задумливо відповів татко. – Потрібно нам негайно покінчити з безпритульним життям! Мілко, є у вас хтось на прикметі?
- Ну звичайно ж є!
- А ви помітили, що Пйожко та Дощик вже не плачуть? – зраділа тьотя Зоя.
- Коти ж цього терпіти не можуть! Вони страх як мокроти не люблять! – хитро посміхнувся Дощик, поглядаючи на Пушка.
- А мій найкращий друг, дядечко-викрадач, стає зовсім безпорадним, коли діти плачуть! А мені його дуже не хочеться засмучувати!
- Тоді, може, хай залишаться Дощиками? – сміючись, запитала мама.
- Егеж! – відповів їй татко. – І знаєш, чому? – Бо Дощик усі люблять! Так мені одна бабуся сказала.
Дехто з дорослих навіть зашморгав розчулено носом, поглядаючи то на Мілку з Пушком, то на італійця, то на Дощика з Пйожком, то на татка з мамою.
А дядечко Марчелло відійшов якомога далі від цього дружнього кільця і  спостерігав за ним. Геніальний кадр із майбутнього фільму був перед ним, як на долоні.
- Беліссімо! Беліссімо! – захоплено повторював він.