Одного разу станеться щастя
Вона була зовсім маленька, коли це сталося. Небо спалахнуло. Звідусіль було чути галас переляканого натовпу, плач дітей та жінок. Навколо була паніка і смерть, а маленька дівчинка стояла посеред вулиці і дивилась вгору. Наче зачарована, вона не відводила свого погляду від неба. Її маленькі оченята були сповнені сподівань.
Батько завжди казав, що мама відлетіла на небо, і там їй добре, хоча вона й дуже сумує за своєю сім’єю. Марійка вірила, що її мама – янгол, і одного разу вона повернеться до них.
Марійка не звертала уваги на оточуючий хаос. Вона вдивлялась у небо. На мить їй навіть здалось, що вона побачила обличчя дуже вродливої жінки. Саме такою вона уявляла собі свою маму.
Але це була лише мить. А потім якийсь чоловік схопив її і поніс на руках. Саме в цей час на місце, де щойно стояла дівчинка, впав величезний палаючий камінь.
- Тату, я бачила її, - сказала Марійка чоловікові, який все ще тримав її в руках.
- Кого, люба?
- Маму! Я бачила її у небі.
- І що вона робила?
- Вона всміхалася мені.
Чоловік важко зітхнув. Він вперше бачив цю дівчинку, але не міг лишити дитину напризволяще у такій жахливій ситуації.
Ніхто не вірив, що це станеться. Всі вже так звикли до передбачень кінця світу, що ніколи б не подумали, що це станеться насправді.
Спочатку було навіть гарно – небо зранку засяяло мільйонами маленьких вогників. День став яскравіше. Всі вийшли на вулицю, щоб помилуватись цим явищем. А потім сталося найгірше – вогники стрімко наближались до землі. Вони падали у моря і на сушу. Вони руйнували будівлі. Вони вбивали все живе. Від них ніде було сховатись, адже ніхто не знав, де впаде черговий палаючий камінь.
- Небо гнівається на нас? – спитала Марійка.
- Можливо, маленька, - відповів чоловік. – Як тебе звати?
- Марійка. А тебе?
- Петро.
- А можна я буду називати тебе татом?
- Де твої батьки?
- Вони там, - дівчинка вказала на небо. – Сьогодні вранці мама забрала тата до себе. Вона відправила за ним великий вогник. А про мене забула!..
- І ти лишилась зовсім сама?
- Ні, в мене ще є Надія! – тільки зараз Петро помітив, що Марійка стискає в обіймах невелику ляльку.
- І ти хочеш, щоб я став тобі батьком?
- Так, тату, - відповіла дівчинка і поклала свою маленьку голівку на його плече.
З того часу Петро став батьком. Він ніколи не сподівався, що життя подарує йому таке щастя – маленьку донечку. Петра завжди цікавила тільки його кар’єра. На сім’ю часу зовсім не лишилось, тому її й не було.
Кінець світу став кінцем його блискучої кар’єри. Палаюче каміння падало ще півроку. Вони з Марійкою весь час десь переховувались, перебігали з місця на місце, ніде надовго не затримуючись.
Коли закінчився «вогняний дощ», з’явився новий світ – світ, який треба було відбудовувати; світ, у якому лишилась купка до смерті наляканих людей, які вже втратили віру у те, що все колись зможе стати таким, як було.
Марійка подивилась на сіре похмуре небо. Потім дівчинка перевела свій погляд на Петра.
- Що сталось доню? – спитав він.
- Я ще коли-небудь її побачу?
- Кого?
- Ту вродливу жінку – свою маму?!
- Обов’язково, сонечко! Але поки що про це рано думати… Як справи у Надії?
Марійка подивилась на ляльку.
- З нею все буде добре, - рішуче відповіла дівчинка. – І з нами також!
- Звісно! Адже ми – разом.
- Я люблю тебе, тату.
- Я тебе теж, донечко. Я такий щасливий, що зустрів тебе у той жахливий день.
- Ти мене врятував.
- Ні, це ти врятувала мене!..
Свидетельство о публикации №211083101083
Мы проводим Конкурс произведений на украинском языке:
http://proza.ru/2011/09/20/1025
Пройдите по ссылке и участвуйте.
Желаем удачи.
С уважением
Международный Фонд Всм 20.11.2011 10:26 Заявить о нарушении