***

Все змінюється рухається, прагне звідси,  і опиняється там. Поки ти тут застряг у своєї невизначеній невідомості.  Поки відганяєш набридливі думки, не рахуючи, а майже фізично відчуваючи ту прірву часу, якою емоційно поєднані, і ті кілометри годин і доріг, що ніби постійно розкручуються з якогось невідомого мотка, прагнучи роз’єднати, віддалити і витерти із заплат пам’яті якими латаєш свої пробоїни, заспокоюючи на «ще трохи , ну скільки ж того чекання?».  І тільки Том Вейтс питає з темряви how’s it gonna end? Повертаючи своїм хриплим голосом до обличчям, заставляючи дивитись у вічі питанню без відповіді. Так і обривається його голос в літньому мороці,  звивистим хитрим відлунням забравшись, засівши так глибоко, що здатне пустити коріння, і наплекати сумнівів. Грається з передчуттями у піддавки-піжмурки, завжди дозволяючи виграти,  аби те передчуття переросло у щось вагоме, у відбиток знання, яке важко носити,  у вбивцю надії, якій ще уготовані  тілесні тортури. Бо якщо ж людина стовідсотковий песиміст, надія помирає безболісно, чи то пак, навіть не народжується. Та все інакше, якщо кидаєшся зі сторони в сторону, намагаючись зблизитись, намагаючись повірити, спростувати і довести, кожного разу загоряючись  і спалахуючи передвісниками того, що все відкладається і відкладається.  Тоді та надія корчиться і помирає на полі чуттєвого бою, чи виходить щораз дужчою, сильнішою та загартованою, жагучою до життя « як же так, ти не помітив, я колючий кущ на каменях, і тобі , руйнуючий вітер не викорчувати мене». Вейтс, ну що ж ти робиш, чому забираєшся свідком до тих моментів, що ними не можна ділитись, і дивишся відсторонено, торкаючись своїми текстами?