в двернись

Відвернись!!!!! Годі! Годі нагадувати мені, що я дура! Хіба мало тобі нестерпності плачу тої, що вважала себе сильною, доки ти не з*явився в її житті і змусив забути про спокійність, що є в світі, змусив посивіти раніше, аніж вона отримала паспорт?! Ти досі не втратив слух? Дивно. Судячи  з всього, тебе не бентежили її крики за замкненими дверима. На обличчі лише ця переможна легка усмішка. Ненавиджу! Розбиті кулаки... Пошкрябані двері... Твоя усмішка. Забуваєш про кров, що повільним струмочком стекла вже до ліктів. Нерви не витримують і цими почервонішими руками даєш йому ляпаса... Віддишка... Розпатлане волося... Погляд, що пронизаний ненавистю до цієї істоти, що зараз стоїть перед тобою із кровавим слідом від долоні на щоці і...усміхається...Другий раз рука торкнулася пухлої правої щоки і гучний дзвін в мить розлетівся по ще не заставленій мебеллю квартирі. Все одно. Плюєш в мерзотне обличчя і розвертаєшся... Стоїш і намагаєшся заспокоїти себе, бо ж інакше грати не будуть питати, чи була ти в стані афекту в той жахливий день. Гірко якось... Ком у горлі, хочеться ковтнути, та... Підступна хвиля розчарування не може зупинити свій наступ. Тепло...Так тепло холодним щокам. Губи тремтять і намагаються не розкриватись, щоб не було чутно цього вою душі. Так солоно... Швидким рухом долоні змахуєш вологу з очей, яка не дає нормально бачити і матовою пеленою застелила очі. Тяжко дихати, починаєш задихатись від цього неочікуванного напливу гіркоти... Як же так?! Чому?! Та ні...Все буде добре..Давай! Давай, пам*ять, попрацюй і згадай ту чудову мелодію Океана Ельзи...Так...Все буде добре..Чорт! Ви слухали цю пісню РАЗОМ...А зараз...Зараз ти стоїш до нього спиною і нечутно ковтаєш сльози. Спину так і пече від його погляду на тремтячі плечі, що видають увесь біль... Але він стоїть, не зрушивши з місця ані на міліметр... Думки...Швидкісними гумовими плигунами думки б*ються о стінки черепної коробки. Благаєш про себе:"Підійди! Обійми! Я ж пробачу! Прошу.....Ні...Як же боляче...Серце знов колить  і нехай...Нехай дає про себе знати. Навіщо? Все одно..Просто все..о-д-н-о..."І тут настає стан зреченості. Сльози вже не ллються, якось у грудях полегшало і тепер можно повноцінно дихати. Плечі вже не тремтять і раптом знаходиш себе у згорбленому положенні. Ні, треба випрямити спину. Ось ти стош. Перед тобою стіна із напівобдертими старими шпалерами. Позаду людина, яку ти вважала невід*ємною частиною свого життя, коли ви були удвох здавалось, що тільки з ним можно дійсно відчути смак щастя. В ліжку під тонкою ковдрою, перебираючи лагідно його волосся, гріючи холодні ноги о його вічно теплі, приходять різні думки. Та одна приходила завжди:" Він не такий, як всі. Нехай вони зраджували і робили боляче , але саме він моє кохання." Так, він справді був єдиним коханням. І раптом думка:"Якщо вже зрадить ВІН, та ні, він не зробить такого, але..якщо так станеться, то я зрозумію, що дійсно  не можна нікому довіряти." Ні, звичайно, люди дійсно закохуться і люблять один одного тривалий час, а може і все життя, але в неї, мабуть, інша доля. Та нічого. Жінки-науковці, жінки-політики, жінки- митці...Можна так довго згадувати сфери, де жінка дійсно може добитись успіху і бути щасливою..Щасливою без...О ні! Ні! Дійсно, будеш щасливою без..без НЬОГО. Видих. Обертаєшся і дивишся йому в очі. Твоя легка помішка, його питальний погляд. Розвертаєшся і не стямилась, як опинилась біля ліфту. Нове життя. Двері ліфта відкриваються, заходиш, жмеш на перший поверх, двері зачиняються...Все..Ти більше ніколи не повернешся сюди. Ха! Нове життя... Та посмішка рптом зникла...Нове..БЕЗ нього. І пусто..Пусто всередині, неначе хтось випив усі почуття, емоції, розум... Заповнити таке неможливо нічим..Так і живемо.. З порожниною усередині...
Знаєш, що більше не побачиш його... А якщо і побачиш, то тільки випадково, бо спільні знайомі.Та ми наврядчи схочемо упізнавати один одного, хоча пройшов лише місяць...