В дступниця драматична новела

Налетіла чорна хмара,
А за нею сива.
Чи є тая друга,
Як я нещаслива?
(з народної пісні)
Дія перша
Міська тюрма. Напівтемне, холодне приміщення давньої забудови, де зводи стелі підтримують неправильної форми колони. Грань між світлом і тьмою майже невідчутна. На кам'яну підлогу деінде падають зблиски сонячного світла, що проникають сюди крізь бійниці прямокутної форми – і вмирають одразу, реінкарнуючись у медово-жовтому блиску факелів.
В унісон із лихоманливим тремтінням полум'я чується слабкий жіночий шепіт. Він відлунює від сірих стін, плутається між рядами колон, і завдяки цьому майже звідусіль чути невиразні слова молитви: " ;ve, Mar;a, gr;tia pl;na; d;minus t;cum: bened;cta tu in muli;ribus…"
Жіночий шепіт раз-у-раз заглушають інші голоси, хрипкі і прозаїчні. По тюремному коридору, перемовляючись між собою, йдуть Стражник із Отцем Педро, огрядним низеньким чоловіком з очима кольору відточеного ножа, що виблискують при світлі факелів. На поясі у Стражника подзвякує зв'язка ключів.

Лаура (зачувши їх необережні кроки):
Я озиваюся до вас з-за грат,
Дияволи із янгольським обличчям!
Ви брешете пред божеським поличчям,
За гроші відпускаєте гріхи…
Я не покаюсь. Врем'я каяття
Для мене буде, коли перед Богом
Предстану, і згорьоване життя
До ніг Його вкладу, німа і грішна, -
Тоді покаюсь. Вам не покорюся.
Ви звили пута для моїх чуттів,
Для людських чесних чистих почуттів.
В облозі тіло. В терніях душа.
В нерозумні. Але я німа:
Дух на свободі. Каменем тюрма
На грудь лягла. Про ваші злодіяння
Сказать не зможу. Голос не прорветься.
Крізь чорні грати, стіни кам'яні
Страждання людські бачаться мені.
Невже ті сотні тисяч – марновірні?
Я звинувачую. Молюся, проклинаю -
І буде суд. І упадуть фортеці.
Провість неволі вразить пломінь гніву.
Повірте, нерозумні, що народ
Пройшовши терни, стане ще сильнішим,
Прийнявши муки, духом стане вище…
Я бачу світ. А світ мене не знає.
Для нього я піщинка непомітна.
Я птах в неволі – крила перебиті –
Не буду вас у цьому я винити.
Своїми безпорадними крильми
Змахне душа – я легко і повільно
Злечу над морем…

Стражник (звертаючись до Отця Педро):
Жінка божевільна.
В її очах незмірна порожнеча
І відблиски недавнього нещастя.
От вже ячить, мов зранена лебідка,
Що жалісно стає – а пожаліти гидко:
Таким немає місця на землі.
Вона, отець, у кельї ворожила,
І тут, було, нечистому кричить,
Щоб врятував… А звернешся – мовчить.
Я знаю, так буває: дух не в тілі;
Вона самотня в цьому божевіллі.
Що ж, хай в геєні вогняній сповна
Гріхи свої спокутує…

Отець Педро (підходячи до грат):
Вона
Мені сьогодні буде сповідатись?

Стражник:
Авжеж, вона, - відступниця, нероба!
(звертаючись до Лаури):
Чи знаєш ти, що будеш скніти в пеклі?..

Лаура:
Які ж усі ви воїни запеклі
У боротьбі за святість! Кожен грішний!
Хто без гріха – хай кине в мене камінь,
У кожного з нас совість не чиста,
А починаємо із чистого листа.
Для всіх гріхів не купиш індульгенцій!

Отець Педро:
Ти чуєш, єретичко, Бог простить.

Лаура:
Коли душа до світла йшла крізь мури
Він не простив. Я винесла тортури –
І тоді не простив. Бо і нема спокути
За те, що серце мріло у любові!
Чи це не вище за усі чесноти?..

Стражник (пошепки – Отцю Педро):
Вона не зберегла монашеської цноти…

Він обережно знімає зі стіни факел, підносить його до віконця у двері камери. Із темряви виринає обличчя Лаури, все в саднах і подряпинах. У великих темних очах застиг вираз відстороненої байдужості, що граничить із ненавистю, - як у дикого звіра.

Отець Педро (дивлячись на Стражника із неприхованою неприязню):
Тобі такеє знати не належить:
Бог дав тобі заняття – то й роби.
В цікавості твоїй є щось від біса,
В інквізиційні втрапиш ти колеса –
Зімнуть і скрутять – будеш, як вона.

Стражник (боязливо відступаючи):
Простіть мене за вчинок цей, панотче:
Я вже старий – так іноді буває.
То смерть кістляву руку простягає…

Отець Педро:
Ну годі вже. Пусти мене до неї.

Дія друга
Тюремна камера. Вбрання більш ніж скромне: стіл і кілька широких лав біля нього. На столі стоїть піала з водою і засохлий шматок хліба. Отець Педро обережно і тихо сідає навпроти Лаури. Жінку зводить тремтіння. Вона нервово перебирає чотки, що залишились у неї ще з часів перебування в монастирі.

Отець Педро:
Не треба тяжко мучити себе:
Таїну смерті людям не збагнути.
Немає рідних – можу пом'янути.
Будь мужньою, як виведуть на страту…
Наш вік – незрозумілий і лихий:
Тепер натури не цінують сильні.
Тобі за щастя вмерти, божевільній:
Життя для тебе – мука невимовна.
Все ж хоч на мить, прошу тебе, вгамуй
Своє тривке, розбурхане сумління,
Зверни до мене горесне квиління.
По смерті ти спочинеш у блаженстві…

Лаура (перебиває):
Чи знаєш ти, отець, як пахне степ,
Буяють трави, розквітають луки?
Чи знаєш ти, як в терніях розлуки
Дівоче серце б'ється. І мовчить…
Не знаєш… Певне, ти і не кохав.
В одвічній коловерті, у печалі –
Як двоє душ світанок зустрічали –
Про це мовчать поети. А дарма.
Як роси сяють тисячами барв,
Пахучі трави теплим вітром дишуть –
Про це писати треба – і не пишуть.
А це, отець, блаженнеє життя,
Що бог людині дав про рай на згадку:
У мудрості, в сльозі, у пориванні,
У розпачі, в піднесенні, в коханні.
Воно одвічне. Іншого нема.

Отець Педро (здивовано дивлячись Лаурі у вічі):
Мені зілгали. Ти не божевільна.
У тебе розум ясний – та дарма:
Тобі прощення людського нема,
Бо преступила вікові завіти.
Я відчуваю те, що твою душу
Тепер нечистий крутить в коловерті.
Я знаю все. Скажи мені одверто:
Чому такий страшний вчинила гріх?

Лаура:
То ви любов зовете вже гріхом?
А що не гріх? Молитись, їсти, спати?
Ходить, як тінь? А жити? А кохати?

Отець Педро:
Кохання є лиш потягом тілесним,
Який людей наближує до звіра

Лаура:
Ні, кожен з нас, і праведний й невірний,
Великий духом, ниций, марновірний, -
Всі рівні перед Богом. Він простить.

Отець Педро:
Тобі немає прощення. Принаймні,
Як не довіриш мені свою душу.
Я спомин твій таємний не порушу.
Із серцем чистим в скоєному кайся,
І знай, невірно, що на Божім суді
Воздасться кожному за каяття його…

Лаура (притлумленим глузливим голосом):
А що, як там немає нічого?
Там пустка, прірва. як в душі моїй…

Отець Педро:
Мовчи, відступнице, бо я прийшов до тебе
Не тому, щоби слухать марновірні річі,
А щоб мені ти глянула у вічі.
І щиро висповідалась мені.

Лаура:
У чому? Я по совісті жила
І знала десять заповідей божих,
І церкву чтила… У юнацтві, може,
Коли на хліб піснями заробляла…

Отець Педро:
Не треба далі. Знаєш достеменно,
Що тобі в серце впився ніж спокуси –
Вину тепер спокутувати мусиш.

Лаура (натхненно):
Так, я кохала чисто й непорочно,
У Біблії же сказано: "Любов –
Найвище благо, свято всепрощення…"
Се не було для мене одкровенням:
Такою я була, як і природа,
Що прокидається весною на світанку, -
Велика духом, світла, переможна…
Чому ж таки любить мені не можна?

Отець Педро:
Любити можна. Бог це дозволяє.
Однак не всім, а лише мирським людям.
Ти добровільно прийняла обіт.
Якщо монашество для тебе – тяжкий гніт,
То нащо з власних суджень йшла на муки?

Лаура:
Я бігла від життя. Дарма, ти знаєш,
Що від життя убігти неможливо
Невже за це так тяжко слід карати?
А може, й треба: зрушила обіт,
Лгала ігумені, на свічках ворожила, -
Я кару свою смертну заслужила
За те усе. Та лиш не за любов!
Її благословляю і не каюсь.
З народження мені прийшла наука,
Що гріх людський – така цікава штука:
Як хочеш, так і можеш роздивитись.
Одним ти – зрадник, іншим – вже герой,
Для цих – король, для інших – обірванець,
Комусь – Месія, комусь – самозванець.
О, світ тривкий. Тому затямте, патер,
Якщо я винна – там
(показує рукою на небо)
 мене осудять.
А ваш закон, що ви писали кров'ю
Не може суд чинити над любов'ю,
Бо перед нею кожен є безсилим:
І я, і ви. Признайтеся: любили?

Отець Педро:
Любив. Люблю. А нащо тобі знати?

Лаура (тихо, немовби про себе):
Всі рівні перед Богом…

Отець Педро (із обуренням у голосі):
Знов… Як смієш
Мене й себе – єретичку – рівняти?

Лаура:
Чому не можна? Ми ж з тобою, пробі,
Сотворені по божеській подобі,
А значить – рівні… Чуєш, мій панотче?

Лаура підхоплюється з лавки, і, ледь чутно перебираючи босими ногами, підходить до Отця Педро. Крізь маленьке вікно у каземат падають маленькі промінчики сонця; вони плутаються у розкішному волоссі Лаури, ковзають по грубій її сорочці. На мить патер поринає у відчуття захоплення цією самобутньою красою, сидить нерухомо. Проте із плином часу йому починає ввижатися, що легкі сонячні зайчики поступово перетворюються на язики полум'я, що охоплюють жінку з голови до ніг.
Вражений страшним видінням, Отець Педро, хрестячись, кидається до двері.

Лаура (зі здивуванням у голосі):
Куди ви? І навіщо? Що із вами?
Чому тікаєте? Скажіть заради Бога…

Отець Педро:
Тобі одна вготована дорога –
На вогнище. А після того – в пекло.

Лаура:
Я знаю вирок. З ним я вже змирилась.
В безодні вічності із муками розтану,
Свій біль, свій жаль зібравши до остану.
Така вже доля – гірка, безталанна,
Я народилася під зіркою нещастя.
Memento more. Усім колись вмирати.

Отець Педро (оговтавшись від страху):
Ти юна ще. Тож камені збирати
Не вмієш ти. Одначе порозмисли,
Думки свої за ніч збери до ладу.
Було у тебе дивнеє життя,
Однак назад немає вороття…

Лаура:
Не ятріть серце. Нащо се казати?
Ступайте з миром. Я лишусь сама.

Дія третя
Сонце заходить. Лаура стоїть, прилинувши до маленького віконечка, перехрещеного залізними гратами, й останні краплі крові вмираючого дня стікають по її блідому обличчю.

Лаура (трагедійно):
Як плине час! В серпанку надвечірнім
Останній день життя мого розтанув.
За ним і я – зламаюсь і зов'яну:
Вогненний спалах – і мене нема…
Перед очима – хаосом, не зблиском –
Мій вік дівочий – дивний і непевний.
Наліт на серці – острах одкровенний:
Невже безславним буде мій кінець?
Невже принижать?.. Будуть бить плітьми,
Дадуть ковпак. З паперу. Із чортами,
А натовп із відкритими ротами
Дивитись буде: ближнього мордують!..
Мої чуття несила передати.
Не думать - страшно, а подумать – гірко:
Невже така на міцність перевірка
Перед витком наступним існування,
Перед мандрівкою у вічність таємничу?..
А що там? Достеменно і не знаю.
Незнання більш за все сумління крає.
На серці неспокійно, певне, всім,
Кому з життям доводиться прощатись.
Мені – ще гірше. Я ж  переступила
Закон людський.  Любов мені вгатила
Свою стрілу у серце нерозумне.
Та що картати себе. Це пусте:
Я знала у дитинстві, ще малою
З прадідівського старого сувою
Про свою долю. Шлях-бо мій життєвий
Веде в нікуди. Терни під ногами,
Але, йдучи, пригледишся – то квіти,
Що міняться в чутті несамовитім
Під вітром свіжим. Шкода, що мені
Він не лишає прихистку для щастя.
Цариця муки я, рабиня долі -
Лечу, як пил, за вітрами поволі,
Усе життя із бурями змагаюсь –
Затишшя  хочу. Радості людської…
А квіт на тернах – то таке чар-зілля,
Що вип'єш – і проймає божевілля.
Яке у світі назване любов'ю…

На вузеньке підвіконня раптом сідає білий із чорними плямами голуб, обережно торкається крилом щоки Лаури. Вражена цим видінням, жінка замовкає і кілька хвилин непорушно дивиться на нього.

Лаура (через деякий час):
О, мій Франческо! Знаю, ти до мене.
Ти там уже. Ти марево. Ти спомин.
Невже один тривкий огненний пломінь
Нас відділяє?.. Сум несамовитий
Мене схопив у пазурі свої.
Як гірко. Ти не витримав. І здався.
Ти не страждав. Та страждущим зостався
Навіки поміж небом і землею,
Страшним злочином скутий – самовбивця…

Останні слова Лаура говорить майже нечутно, крізь сльози. Голуб залітає до каземату, й сідає їй на плече, заглядає в сумне обличчя.

Лаура:
Я дякую, коханий мій, безмірно
За дні, проведені над урвищем спокою,
Ми були щасливі, мов діти із тобою,
Любов зосталась в зблисках поезійних…
Талант твій був незмірний, як життя,
Ти вмер. Вірші блукають досі світом -               
Ти був митцем, прекрасному одкритим.
Торкнувсь буденності – загинув. Впав. Погас…
Мине ця ніч – і я прийду до тебе.
Бо вже не можу бути осторонь:
Я роси пила із твоїх долонь,
О мій Франческо, цвіте нерозквітлий!..
Наша любов незвичною була:
Дзвінка, як пісня і легка, як вітер…
(довга пауза)
Як Гера мудра, владна, як Юпітер…
Haec vitae meae via est !

Бере голуба до рук і випускає його у надвечірнє небо.

Лаура (піднесено):
Лети, Франческо, в піднебесся мрій.
Мені туди ніяк не долетіти:
Серед людей в полоні буднів мріти
У книзі долі писано мені.
Я шлях забула в поетичний світ…
Могла злетіти – крила обламали,
Могла втекти – так хитрістю піймали,
Могла любить – та вже не полюблю…
Нехай Еол напне вітрила доль -
Фрегат життя крізь бурі і тумани
Поведуть уже інші Магеллани,
А я не зможу. Мене вже нема…