Девять дней в неделю

Навряд, в тебе колись виникало питання, що було до народження?  Що людина тоді відчуває? Якщо даси відповідь на це запитання, можливо зрозумієш, яке «життя» після смерті. Це так зване «життя» - не більше, ніж просто безодня, повна порожнеча, без відчуттів та емоцій – скажеш ти. Але, якщо на мить припустити, що все ж таки там є ще щось? Хоча б щось подібне до існування, в звичайному для тебе розумінні?
Якщо припустити,  що якесь існування після смерті є, то тоді втрачається сенс самої смерті. Принаймні, в такому сенсі як прийнято його сприймати. Бо, після того, як ми назавжди заплющуємо очі, розплющуємо їх уже в іншому місці. Тут і продовжується існування. То як дізнатися, що ти помер, якщо ти продовжуєш жити? Виходить, що смерть не кінець існування, бо щось подібне до цього продовжується. А якщо і до народження твоє існування також було? Просто тепер ти не пам’ятаєш. Виходить якась нісенітниця…
Не скажу, що там до народження, але в цій історії скажу, що буде, якщо очі людини заплющуються востаннє. Хоча «востаннє» тут не зовсім підходе…
То якими будеш грати – білими чи чорними?
***
Вона розплющила очі. Долю секунди вони звикала до світла, а після цього перед нею було небо. Таке голубе, з м’якими хмарами, таке заспокійливе. Вона дивилася на нього, й не хтіла вставати. Вона не знала, де опинилася і чому, але це небо… Воно в будь-якому разі цього варте.
- Ну, нарешті ти прокинулася, - почувся чоловічий голос. Вона повільно піднялася. Це вдалося їй не легко – таке відчуття, що вона спала сто років.
Тепер, в сидячому положенні, загадкове місце стало краще видно, і вона нарешті могла роздивитися все. Але від цього її місце знаходження не ставало ясніше: вона лежала на акуратному білому ліжку. Постіль була така лагідна і приємна на дотик, що все тіло ніби хапалося, й не давало їй встати.  Підлога була вкрита туманом. Тож, яка саме вона була сказати не можна. Таких людей, як вона, була нескінчена кількість. Дехто, як і вона, тільки прокинулися, інші розмовляли між собою. Навкруги цієї туманної площини, де стояло її ліжко було – о диво! – небо! Так, саме так. Небо. Справжнісіньке.  Скрізь, навкруги. І тоді вона побачила, що на кожній хмарці були люди. Такі ж, як і вона.
Таке місце, яке порушувало всі закони фізики та здорового глузду, на диво, не викликало у неї відчуття паніки.
- Що відбувається? – ледь чутно промовила вона.
- Питання начебто складніше, а ніж відповідь, - чийсь чоловічий голос почувся десь з боку. Той самий голос, який почула вона, коли прокинулась. Вона повернула голову на звук голосу. Там сидів чоловік, на такому ж ліжку. Темноволосий, з голубими очима. На лівій руці у нього був дивний годинник. На циферблаті (якщо це можна було назвати циферблатом), замість стрілок і цифр було тільки небо та хмарки, які, мов кораблі, пливли по синьому небосхилу.
 - Перепрошую? – запитала вона, уже повністю не хотіла спати.
 - Вітаю. Ти померла.
 - Чому? Я не можу померти!
 - Чому ж ні? – здивувався чоловік.
 - Бо… Бо … - а потім їй в голову прийшла думка, що від смерті не застрахований ніхто. В неї були такі величезні плани на майбутнє, чудова робота. І тут – раз! – обірвалося. Невже це і є кінець?
 - Невже це і є кінець? – запитала вона, швидше сама у себе.
 - Ну, залежить від точки зору, - чоловік почухав потилицю, - Ти говориш, думаєш, відчуваєш, а отже – і живеш. А значить це не кінець, так?
 - Можливо… - чоловік говорив досить привітно. Його слова втішали і заспокоювали. Не те, щоб вона страшенно зараз хвилювалася, але все ж таки така манера говорити їй дуже подобалася. Чоловік викликав довіру, і вона чомусь вирішила, що раз життя продовжується, то потрібні і нові друзі.
 - Я Сандра, - посміхнулася вона.
 - Дін, - відповів той, і протягнув їй руку. Сандра стиснула її, - Як сюди потрапили, ви пам’ятаєте?
 - Ні, а ви?
 - Так, на диво. Ніхто крім мене не пам’ятає, як помер. На відміну від мене. Хоча я пам’ятаю далеко не все. Тільки смерть, а життя – ні.
 - І як це сталося? – обережно запитала вона.
 - Пухлина, - коротко відповів Дін. Потім поглянув на свій годинник, і промовив, - Всесвіт – лайно! Я помер фіг знає коли, тай досі тут сиджу.
 - Можливо на те є причина? – Сандра сама здивувалася, що сказала це. Звідки їй знати, чи є якась причина, чи ні? Вона взагалі, толком, не розуміла, що відбувається.
 - Приблизно це ж саме сказав мені  і Дез. Та це не відповідь. Кажуть, що людина після смерті попадає в кращий світ, а цей – до такого недотягує.
 - А Дез теж померлий? – запитала Сандра. Вона вже зручно всілася на м’якому ліжку й слухала нового знайомого. Хто б міг подумати, що ось так все повернеться.
 - Не зовсім. Дез приходить за людьми, котрим пора помирати. Тобто один з тих, хто приходить.
В середині Сандри все похололо. Навіть уже після смерті слово «смерть» звучало моторошно. Смерть – неминучість, від неї не можна втекти, заховатися, чи попросити, щоб вона прийшла пізніше. Вона приходить раз і назавжди. Кінець завжди один, так чи інакше. Моторошно було ще й від того, що ніхто точно не знав що воно таке – смерть, і що після неї буде. Це щось загадкове, і неминуче. От тому так і страшно. Хоча Сандра вже пережила це. І тепер сама не розуміла, чому те що загадковій друг Діна Дез був смертю викликало в неї цілком живі мурахи на шкірі.
 - Ну, і який він? – видавила Сандра.
 - Взагалі, веселий. Він часто тут буває. Ми з ним в шахи граємо, або просто розмовляємо. Він розповідає мені про світ живих. Дає відповідь на деякі запитання, на які я не міг відповісти, коли був живий. Ми встигли поговорити про безліч речей. У мене було досить багато часу, щоб теревенити з Дезом. І, боюся, такого часу буде в мене ще вдосталь…
 - Ти тут вже довго? – запитала Сандра.
 - О, так! Усі дев’ять днів на тиждень. Я тут довше, ніж можна виміряти звичайним годинником. Тому Дез і дав мені це, - Дін показав на дивний годинник, що був у нього на руці, - От змій, дав мені це, щоб нагадати, як довго я стирчу тут. Ще й сміявся тоді.
Дін сам всміхнувся.
Сандрі було дивно чути таке про смерть, тим більше що вона, виявляється, досить таки матеріальна. Вона зрозуміла, що можливо вона вже бачила його. Та вона не пам’ятає те, як померла. Дін сказав, що таких як Дез багато. Цікаво, а хто прийшов за нею? Від таких думок Сандрі стало моторошно.
 - Хоча, - продовжував Дін, - тепер я тут багатьох знаю.
 - Ти про померлих? – запитала вона, й подивилася на всі інші хмари. На кожній з них були люди. Хмари пливли в усі боки, з усіх сторін. Їх було так багато, що паморочилося в голові. На їх хмарці теж були люди, трохи поодаль. А як вони сюди потрапили? Тоді вона зрозуміла, що всі ці люди померли. Всі. Залишили своїх рідних, близьких. Не закінчили купу справ, не бачили те, що хотіли побачити. Не встигли попросити пробачення, в тих, кого скривдили. Від цього Сандрі стало сумніше. Хоча, з іншого боку, в них є шанс зустрітися тут.
 - Ні, про працівників, - відповів Дін.
 - Яких «працівників»?
 - Янголів, щоб не вдаватися в деталі, - спокійно відповів Дін, ніби це повсякденна справа. Та цей чоловік й янголів знає!
 - Хоча, я з ними зазвичай не розмовляю, - продовжував Дін, - Вони мовчазні. Хоча Анаель саме більше любить поговорити. Та нажаль, він переважно зайнятий, і тут буває рідко. От бачиш ці двері?
Запитав Дін, показуючи пальцем в один кінець хмаринки. Там дійсно були двері. Але за ними не було нічого. Позаду них було небо, таке ж як і скрізь. На них була табличка з написом: «Вхід тільки для працівників! Померлим вхід тільки по дозволу».
 - Там вони всі працюють. Я колись запитував Анаеля, що за тими дверима. Та він не відповів.
Сандра з цікавістю дивилася на загадкові двері, що вели в нікуди. Там працювали янголи. Всі вони. Цікаво, як саме це все виглядає? Які вони? Чим займаються? Їй дуже хотілося заглянути  за них. А потім їй прийшло в голову запитання, яке вона давно мала б задати.
 - А ти бачив Його? – пошепки запитала вона, злегка посміхнувшись. Це питання цікавило її найбільше. На дану хвилину.
 - Кого «його»? – запитав Дін.
 - Ну… Його, - продовжуючи шепотіти, вона зробила більший наголос на слові «його», так щоб Дін зрозумів.
 - А! Ні, нажаль, - в голосі Діна було чути розчарування. Так само себе Відчула і Сандра. Вона була так близько до відповіді, і водночас так далеко. Як і завжди. А Дін продовжував:
 - Щоб його побачити, потрібно йти он туди, - і Дін вказав в інший кінець хмари. Там стояла пуста каса, біля неї були двері з написом «Тепер вам сюди. Без квитка не можна! Дочекайтеся черги». Біля них була залізна опора, на верху якої був гучномовець.
 - Коли твоє ім’я прозвучить он звідти, - він вказав на гучномовець, ти підійдеш до каси. Там буде лежати квиток, і зайдеш за двері.
 - То це ще не все?
 - Ні, слава Богу! Це, свого роду, лише черга. Черга за квитками.
Сандра почала уявляти зустріч із Богом. Яка вона буде? Чи будуть вони говорити один з одним? Як воно все пройде?! Коли бачиш відому знаменитість то починає паморочиться в голові від хвилювання. А що ж буде з нею, коли вона побачить Його! Саму величну із всіх знаменитостей. Що в нього запитати? Як привітатися? Це в тисячі раз страшніше, більш хвилююче, ніж перше побачення! У Сандри аж спітніли руки від хвилювання. Якби вона стояла, то напевне уже упала на м’яку поверхню хмаринки.
 - Та не хвилюйся ти так, принцеса. Щось мені підказує, що він чудовий хлопець, - Дін посміхнувся їй. Це її втішило. Хоча, хвилювання не пройшло зовсім.
 - Невже тебе це ніяк не бентежить?
 - Ні, вже ні. Мені майже все одно, яка буде зустріч з богом, чи побачу я його взагалі… Мені, чесно кажучи, просто набридло сидіти на цій хмаринці. Я хочу йти далі, а сидіти чекати я вже давно стомився.
 - Мартін Фрейзер! Мартін Фрейзер! Будь ласка підійдіть до каси,– почувся голос із далекого гучномовця біля каси. Сандра озирнулася, і побачила, що чоловік, який сидів за метрів двадцять від неї, піднявся. Напевно це і  був Мартін Фрейзер. Він був одягненій в таку ж піжаму, як і Дін. Біля нього був ще один чоловік. Вони потиснули один одному руки, й Мартін пішов до каси.
 - І куди він далі? – запитала Сандра, проводжаючи Мартіна поглядом.
 - У рай чи до пеклу. Там на квитку буде написано.
У Сандри ком став у горлі. Вона зовсім забула про це. А куди потрапить вона? Невже до пекла? Невже, її чекають тепер тільки страждання? А що, як вона не піде до каси, коли прийде її черга? Просто, залишиться тут, на хмаринці. Разом з Діном. Вона зовсім не хотіла до пекла.
 - Якщо ти хвилюєшся, що потрапиш до пекла, - ніби прочитав її думки Дін. А можливо просто побачив, як побіліло її обличчя, - Пекло – це не місце вічних мук і страждань. Лише дехто заслуговую мучитися вічно. А всі інші, просто живуть там. Звісно, там немає таких зручностей як у раю, але…
Сандра недослухала його, й промовила:
 - А що, якщо я буду серед тих, хто має мучитися? – від цього їй стало ще страшніше. Очі стали вологими, вона відчула, як її підборіддя починає тремтіти.
 - До їх кількості ти не потрапиш.
 - Чому? – вона відчувала, що от-от заплаче.
 - Знаю, і все.
Дін піднявся із свого ліжка, й сів біля неї. Вона подивилася на нього вологими очами, ледь стримуючи сльози.
 - Я не знаю, як ти жила в світі людей, - почав Дін. Його голос був впевнений, заспокоюючий. Він вмів говорити якось так, що Сандра вірила йому, й починала заспокоюватися, - та бога не знаю. Не знаю, як він судитиме. Та я впевнений, що твоє місце аж ніяк не в пеклі. Мені здається, що страждань у людей вдосталь і під час життя, то хоча б після смерті вони мають право на відпочинок. Не знаю я також для чого він створив людей, та щось мені підказує, що не для вічних страждань.
Дін втішаючи, погладив її по спині. Його слова подіяли на Сандру, й плакати вже не хотілося. Хоча, тривога залишилась. Подібного хвилювання вона не мала за все життя, тож його слова не могли повністю заспокоїти.
 - Ти справді так думаєш?
 - Не казав би, якби вважав інакше, - посміхнувся той.
 - Дякую, - відповіла вона. Вони сиділи так деякий час, а потім сталося те, що посіяло в середині Сандри хвилювання:
 - Сандра Пранскі! Сандра Пранскі! – почувся голос з гучномовця, - Будь ласка, підійдіть до каси.
 В Сандри все похололо. Ноги обм’якли, живіт почало крутити. Невже це є кінець? Все. Життя лишилося позаду.
 - Ну, ось і твій час, принцеса, - промовив Дін, дивлячись на гучномовець біля каси.
Сандра зрозуміла, що вона має йти. Що б там не було написано на квитку – вороття не має. Тепер тільки вона йтиме далі. З самого народження вона почала свій шлях до цієї каси. І от – вона перед нею. Лишилося зробити останні кроки. Останні, і водночас перші.
 - Що там? – ледве промовила дівчина.
 - Не знаю, я там ще не був.
 - Мені страшно. – вона подивилася на Діна. Той був спокійний і впевнений. Його впевненість додавали їй сили.
 - Ну, не треба, - Дін обережно обійняв її, - я усе віддав би, щоб бути зараз на твоєму місці. Тож, коли побачиш Його, скажи, щоб якось прискорив цю чергу. Бо, чесно кажучи, мені вже до чортів набридло просиджувати зад на хмаринці.
Сандра засміялася. Можливо, Дін і був правий. Сидіти вічно на цих хмарах – не сама краща перспектива. А цей квиток – остання частина її дороги. І, якою б вона не була, Сандра прийме її. І пройде по ній до кінця.
 - О, так краще. А тепер іди.
Сандра піднялася. Невпевнено подивилася на касу. Невже, це і є той момент, до якого вона йшла все життя? Момент, який називають моторошним словом «смерть». Неминучий кінець.
 - Це ще не кінець, - промовив Дін, вкотре здогадавшись, що у Сандри на думці. Він подивився на свій загадковий годинник:
 - Ти не перша, за ким я спостерігаю, коли вони йдуть до каси. Але, ти найкраща з тих, з ким мені довелося тут говорити. Зараз двадцять п’ята година дев’ятого дня тижня.  Я запам’ятаю цю мить.
Чомусь лише після цих слів, вона зрозуміла, чому їй так страшно йти далі. Бо вона буде одна. Всі її знайомі лишилися там, по ту сторону життя. Навіть, Дін – хлопець із потойбіччя  - єдина людина з якою вона говорила після смерті, має лишитися позаду. Напевне, це і є найстрашніше в значенні слова «смерть» - самотність.
 - Ми ще зустрінемось, принцеса, - сказав Дін, - от побачиш.
 - Сподіваюся. Рада була знайомству, - вона протягла Дінові руку. Той посміхнувся, встав, і потиснув її.
 - Я теж, Сандро. До зустрічі на тому світі, - знову посмішка.
Сандра повернулася до каси. Глибоко вдихнула, і зробила крок. Перший, найважчий. Потім ще один, потім іще. Вона вже впевнено крокувала уперед.
 - Ей, Сандро! – почувся голос Діна.
 - Що? – відповіла вона вже з посмішкою. Вона вже не боялася.
 - Передавай привіт Єлвісу!
 - Ха-ха! Неодмінно!
 - Це ще не кінець! Ми обов’язково зустрінемось! – прокричав Дін. І Сандра зрозуміла, що так воно і буде. Тепер їй лишилося тільки взяти квиток.
І вона пішла до каси.
Дін дивився їй вслід. Побачив як вона підійшла до каси, полегшено видихнула. Від цього Дін сам відчув якесь полегшення, й не стримав посмішку. Сандра помахала йому, й він відповів тим  самим. А потім вона зайшла у двері за касою. Тепер вона там, по той бік. Там, куди Дін ніяк не може потрапити. Але щось говорило йому, що вони зустрінуться. Всі люди колись зустрінуться.
 - Сумуватимеш? – почувся з-за спини чийсь чоловічий голос. Дін обернувся й побачив чоловіка, що сидів біля нього. Той був одягнений у чорний костюм такого ж кольору і сорочку.  Цей одяг дуже контрастно виглядав на фоні нескінчених хмар й блакитного неба. Він широко посміхався. Його білі зуби стискали цигарку.
 - Здоров, Дез, - відповів Дін, а потім знову повернувся до каси, - Так, сумуватиму. Та все одно ми скоро знову зустрінемося.
 - Чому ти так впевнений?
 - Це зветься вірою, Дез. Поки вона в мене є – моє життя продовжується, - витримавши паузу, Дін повернувся до Деза, - Я все хотів запитати.
 - Ну, то питай, друже.
 - Чому ти постійно смалиш, мов паровоз? – посміхнувся Дін.
 Дез також всміхнувся, й фиркнув. Взяв цигарку двома пальцями, й промови, ніби до неї:
 - Тому, що цигарки – це смерть. До того ж, вони мені шарму додають, чи не так?
 - Так, Дез.
 - Тепер моя черга запитувати? – посланець подивився на Діна вже серйозним поглядом. Дін лише кивнув у відповідь, - Ти ж пам’ятаєш свою смерть?
 - Так, але чому решта не пам’ятає?
 - Бо ти мав допомогти їм пройти цей шлях. Згадай, скільком людям ти допомагав пройти до каси. Скільки разів ти втішав Сандру, коли вона вже була у відчаї? Ти допомагаєш змиритися. Тому ти маєш пам’ятати, те що ти пройшов, щоб сказати, що в смерті нічого такого страшного не має.
 - Але чому саме я? – здивувався Дін.
 - Ну, я не хочу псувати весь сюрприз, - на вустах Деза знову з’явилася посмішка, - Відповіді он там, Дін, - і посланець вказав пальцем на службові двері. Дін піднявся. Невже йому потрібно сюди, а не до звичайної каси?
 - Тому ми і чекали так довго. Мали упевнитися, що ти той, хто нам потрібен. Вибач, що лише зараз забираю тебе.
Але Дін не шкодував про те, що він був тут так довго. Очікування було варте цього. Службові двері відчинилися, й з-за них вирвалося світло. Біле, яке мало б сліпити очі, але Дін дивився на нього не прижмурюючи очей. Решта, тих хто був на хмаринці, закривали очі руками. Всі, окрім Діна й Деза.
 - Готовий йти?
 - Вже давно готовий, - відповів Дін, з такою впевненістю, з якою ніколи не відповідав на запитання. Попереду було щось, неосяжне і невідоме. І він скоро дізнається, що це таке – життя після смерті. 
 - То ж ходімо, ти вже і так занадто довго чекав, - Дез хлопнув його по плечу. Той видихнув й зробив перший крок. Потім ще один, потім ще. З кожним кроком зростала надія на те, що це не кінець, що попереду те, що він так довго чекав.

***
То чи існує життя після смерті? Напевно – ні. «А про що ж ти розповідав?» - запитаєте ви, - «Хіба ця історія не є ствердженням того, що воно існує?». А я вам відповім – ні. Ця історія є підтвердженням того, що завжди є те, куди йти далі. Ця історія просто про життя, і воно не ділиться на «до» і «після» смерті. То тоді, що таке смерть? Це лише перехід з одної матерії в іншу, як і народження. Бо життя, яке ви звикли називати «життям після смерті», не є кінцем. Бо в людині лишається все: емоції, почуття, а головне – віра в щось, що спонукає нас йти далі. Як сказав один мій знайомий: «Поки вона в мене є – моє життя продовжується».
Чи зустрінуться Дін з Сандрою? Можу сказати – так. Але це вже зовсім інша історія. Розкажу як дограємо. То ти обрав шахи, якими гратимеш,чи ні?