Мое дитинство

Хочете вірте, хочете – ні, але я пам’ятаю себе зовсім маленькою. Всі кажуть, що я не можу цього пам’ятати, але я чітко бачу себе на бабиній совці з дурником на пляшці, в якій ще гаряча ненависна мені манна каша. Я взагалі багато чого згадую з свого дитинства, напевно тому, що мені було тоді у бабусі дуже добре.
Сонечко гаряче пече в мою маківку, я ховаюся під яблунею, де в мене гойдалка, яку наладив мені дідо. Бабуся виносить мені під яблуню ковдру, стелить її в тіньочку і дає мені шматок чорного хліба з салом, сіллю і зеленою цибулею. Чи є щось краще ніж насолоджуватися цим смаком, лежачи влітку в прохолоді під деревом! А потім напитися крижаної води з колодязя або молока з льодовні! Бабуся ладна куховарити цілу добу, аби їли. Вдень до мене приходять дівчата, мої подружки, і ми бавимося на дворі, виробляємо з квіточок і вишеньок собі ляльок, вигадуємо казки і розігруємо їх. Ближче до вечора з бабусею йдемо годувати жовтеньких курчат, які пищать в своєму закутку, потім поросяток. Бабуся дає мені невеличке відерце для маленького поросятка, і я, як справжня господиня, в бабиній хустці, хазяйновито виливаю їжу поросяткам у корито. Потім ми набираємо з великої бочки нагріту за день сонечком воду і йдемо поливати помідори та огірки. Мені це швидко набридає, і я біжу до величезного куща чорної смородини, і відразу з гілок зриваю великі терпкі кисло-солодкі ягоди і жменею їм, замазавши і губи і щоки. Бабуся миє мене на вулиці під краном. На вихідних ми з дідом прив’язуємо мотузками бідони до поясів і збираємо вишні, що ростуть вздовж всієї садиби. Весною можна задихнутися від солодкого запаху цвітіння. Дідо збирає, а я більше їм, обожнюю кислий смак вишні.
Я завжди слухалася бабусю. Вона постійно намагалася все мені пояснити як дорослій. Коли я була зовсім маленька, бабуся ще з вечора настроювала мене: «Іринко, я завтра зранку піду на роботу, ти проснешся і будеш сама. Не лякайся, баба Настя скоро до тебе прийде.» Я люблю прабабцю Настю, але все ж краще і комфортніше себе почуваю поряд з бабусею. Зранку відкриваю очі, тихо кличу бабу, сподіваючись, що може стало диво і вона залишилася дома. Тиша. Мені стає трішки не по собі, я миттю перебігаю з однієї кімнати в іншу і притуляюся носом до вікна, роздивляючись пильно стежку, чи не йде прабабця. Чекаю. Бачу її чорну від старості дерев’яну хату і ганок. Ось відкриваються двері, і прабабця з палочкою в руках суне по вузенькій стежці, тримаючись рукою за паркан. Важко їй старенькій, але ж вона знає, що я вже чекаю. Пів дня ми бавимося на дворі, то я качаюся на гойдалці, то ми сидимо з іграшками на лавочці під калиною. Але підходить час і я починаю частіше питатися, котра година, тому що після четвертої прийде з роботи бабуся. Все, дочекалася. Я вибігаю на вулицю і стою, пильно вдивляючись в край дороги, звідки має з’явитися моя бабця. Ось, піднявши пилюку, проминув автобус, за парканом я бачу знайому хустку і бабуся виходить з-за повороту.
- Бабо, - кричу я на всю вулицю і припускаюся бігти до неї. Лечу так, що аж п’яти виблискують!
- Обережно, Іринко, - каже бабуся. І я опиняюся в рідних обіймах, притискаюся до теплих грудей, вдихаю солодкий запах, щось стискається у мене всередині і стає колом у горлі. Що це? Сльози? Чому? Бабуся ж вже прийшла, я маю радіти.
Я прокидаюся серед ночі в себе дома. Здивовано витираю лице, залите сльозами. Раптом згадую все і усвідомлюю, що це був лише сон. І розумію, чому я плакала уві сні. Це я, вже доросла, плачу від туги за бабусею і за своїм дитинством.