Рождественские истории начало

Оленка тягнула в одній руці важку валізу, а за другу руку її тягнув синочок, маленький Дмитрик, він втомився, хотів спати і вередував:
- Мамо, візьми мене на ручки, - благав він.
- Синочку, я не можу, в мене дуже важка валіза.
- Мамо, купи мені шоколадку, - запросив Дмитрик, коли вони проходили крізь ярмаркову площу.
- Ні, синку, не куплю, в мами грошей тільки на дорогу.
Вона вже пошкодувала, що погодилася на пропозицію колишньої свекрухи зайти до них в гості. Все почалося начебто нормально, а закінчилося сльозами всіх. Колишній чоловік навіть не зайшов побачити сина і привітати зі святами, двоюрідні брати почали дражнити Дмитрика своїми дорогими подарунками, а бабуся причитала за їх невдале сімейне життя, звинувативши в кінці, звичайно ж, невістку.
- Мамо, а чому мені Дід Мороз не приніс подарунка, як у Олежика, я ж був чемний, а він б’ється, - плакав Дмитрик.
- А що це за хлопчик тут плаче? – над ними стояв Дід Мороз. – Ти чому плачеш, хлопчик? – спитав басом Дід Мороз затерплого Дмитрика, - Я чув, ти кажеш, що був чемний? Це правда, мамо? – Оленка замахала головою.
- Так, - пискнув Дмитрик.
- Добре. Може ще й віршик знаєш?
- Так, - ще раз пискнув хлопчик.
- Ну розповідай.
- Росла собі ялиночка, І зайчик з нею ріс…
- О, молодець! А я, розумієш, забарився, діточок багато, ось ходжу і згадую, до кого ще не зайшов. Ти вибач, брате, розумієш, роботи багато, а я один. Ось, тримай, - і Дід Мороз протягнув новорічний подарунок в пакунку, - скромно, але дуже смачно. Бувай, друже, - і потиснув хлопчику руку, а другою жестом присік всі заперечення Олени.
Вони так і стояли посеред дороги, а люди їх обминали, Олена зі сльозами подяки на очах, і Дмитрик, двома ручками притискаючи подарунок до себе.
- Я ж тобі казав, що він існує, - впевнено прошепотів Дмитрик.

Марійка дуже поспішала. Вона не змогла піти вчасно з роботи, тому що не дозволила собі кинути недороблене, а тепер спізнювалася на поїзд. Побачивши на зупинці трамвай, Марійка з валізою побігла через дорогу, але було дуже слизько, і дівчина з розмаху розтягнулася на дорозі. Було дуже боляче і прикро. Трамвай поїхав. Марійка почала підніматися, коли поруч зупинилася машина, з якої вискочив водій і почав сваритися:
- Дівчино, ти що робиш? Я ж тебе майже переїхав! Хто ж біжить під колеса, ще й в таку ожеледицю? Зовсім здуріла чи жити набридло?
Марійка так і слухала його, стоячи на колінах. Він, звичайно, був правий, але стало так прикро, що вона спізнилася, трамвай поїхав, а він ще на неї кричить.
- Ей, дівчино, стоп, тільки не плач! Все, все, забули. Не роби тільки так більше, а то переїдуть! Давай, я тобі допоможу піднятися! Ой, як тут слизько, - і хлопець розтягнувся поруч. – Ну ось, приїхали! – засміявся він, а разом з ним і Марійка.
- Тобі куди? – спитав хлопець, коли вони нарешті підвелися, опираючись один на одного.
- Я на поїзд запізнююся, - знов майже не заплакала Марійка.
- Так я ж таксі, я тебе підвезу, - зрадів парубок.
- Ой, ні, дякую, в мене на таксі грошей не вистачить.
- Ображаєш, я так тебе підвезу.
Під вокзалом Роман, а так звали хлопця, запитав:
- Може вже нікуди не поїдеш?
- Ні, Романе, я батькам обіцяла, - і Марійка заспішила на поїзд.
А коли через декілька днів верталася назад, то під вокзалом на неї чекало знайоме таксі.

Галина поралася на кухні. Щось її хлопці затихли. Вона попросила чоловіка посидіти з чотирьохрічним сином і поставити стіл з тарілками. Заглянувши в зал, Галина ахнула. Стіл так і стояв біля вікна, а на килимі повзали чоловік з сином, розкладаючи розсипані всюди малюсінькі детальки від нового, подарованого Дідом Морозом, конструктора.
- Петре, ви що робите?
- Ой, Галинко, бавимося, Василько так просив погратися з ним.
- Іншого часу не знайшли? Як тепер це все прибирати? Через годину гості прийдуть, твої батьки до речі.
- Я приберу…
- Ти прибереш! Вже прибрав, я бачу. Я ж просила стіл поставити! Я там готую, а ти… Дякую! Допоміг!
- Галю, перестань, я зараз все зроблю. Ну прийдуть батьки, ну і що? Допоможуть я к раз.
- Ага, твоя мама відразу скаже, яка я нездара.
- Галю, ну коли вона так казала?
- Казала, і ще скаже. І все через тебе, - злилася Галя, вона почала швидко збирати конструктор.
- Мама, не чіпай гараж, - заплакав син.
- Йди до себе і там бався, - закричала на сина Галина.
- Ну навіщо ти так, - докорив Петро.
- Ось, будь ласка, тепер виходить я зла і погана, а ти добрий, - і Галя кинула детальки на підлогу, - ну і робіть, що заманеться, - і пішла на кухню, стукнувши за собою дверима.
На кухні сіла на стілець і зітхнула, опершись головою в руки. Ну і чого розкричалася, ще ціла година, встигнуть. Просто втомилася, готувала, прибирала зранку, а ще батьки чоловіка завжди примушували її внутрішньо напружуватись, все їй хотілося бути перед ними найкращою, вартою їх сина, тому що Петро дійсно був кращий в їхньому селі, тому вона в нього і закохалася. – Треба вибачитися, - тільки подумала Галина, коли почула, як гримнули двері.
- Петре, - вискочила Галя з кухні, але вже заскрипіла хвіртка.
Галя зайшла в зал, все було прибрано, стіл застелено білою скатертиною, всі тарілки і фужери розставлено, а син дивився мультики. Жінка вернулася на кухню, дорізала хліб, розставила все на стіл, навіть встигла зачесатися, аж почула голоси на дворі. Ну і що вона тепер скаже Петровим батькам, нічого не скажеш, гарна дружина. Двері відчинилися і Галя почула чужі голоси:
- Пане господарю, господине, чи є хтось в хаті, чи дозволять колядувати?
Галя вискочила до коридора. В дверях стояв вертеп, а за їх спинами вона побачила Петра з батьками, який дивився на неї і радісно посміхався. – Все-таки він найкращий, - впевнено подумала Галя, і одними губами промовила, - Вибач!

На цьому поверсі лікарні завжди було дуже тихо. Праворуч розташовувалося реанімаційне відділення, а ліворуч палати з хворими, яких називали важкими.. Хворим цього ніхто не казав, адже це були діти, але чомусь вони теж не галасували, тому що навіть своїми дитячими голівками розуміли що до чого. Посередині в куточку розташувалася невеличка капличка, головною прикрасою якої були малюнки тих самих діточок.  Самим жахливим було те, що не всі вони верталися додому, і в такі дні на поверсі ставало зовсім тихо, здавалося, що всі начебто завмирали, сподіваючись на диво. На Миколая всі діточки знайшли подарунки під своїми подушками, на Новий Рік Дід Мороз і Снігуронька прослухали всі віршики і пісеньки і подарували всім новорічні подарунки. Тільки новенький хлопчик Олежик не зміг ні розказати, ні заспівати, і Катеринка пошкодувала його і заспівала за двох.
На Різдво Катеринкина мама, як завжди, віднялася в палату, але Катеринки на місці не було.
- Діти, а де Катеринка? – злякалася жіночка.
- Тут десь, вона тільки що вийшла.
Шукаючи дочку вздовж коридору, Катеринкина мама почула шепіт з каплички. Заглянувши всередину, вона побачила дочку, яка стояла на колінках перед образом і молилася:
- Діва Марія, Олежика з обіду забрали лікарі і досі не привезли. Я тебе благаю, хай він одужує, тільки не сьогодні, не в свято, ну зроби диво, прошу тебе.
Жіночка витерла сльози і покликала:
- Катеринко, а я тебе шукаю..
- Мамо, - дівчинка кинулася в обійми.
- Ну що, пішли в палату, я смачненького принесла, всіх пригостимо.
- Не хочу.
- Як це?
- Мамо, там Олежика немає…
- Катериночко, доню, все буде гаразд.
- Звідки знаєш? Бачила лікаря? Він сказав?
- Ні, не бачила.
- Тоді звідки знаєш? – перепитала дівчинка.
Мама спочатку розгубилася. Що вона може відповісти на це? А потім схаменулася і впевнено сказала:
- А я вірю! Я вірю, що з усіма вами все буде добре, і чим більше віриш, тим більша в мене впевненість, що так і буде. Я вірю, що Діва Марія тебе чула і станеться диво.
Раптом почувся галас.
- Ну що, пішли?
- Пішли, мамо, подивимось, - відгукнулася дівчинка.
Яке ж було здивування, коли в палаті вони побачили цілий вертеп. Це студенти-волонтери прийшли розважити дітей. Скільки ж було радості і сміху, діти вищали від захоплення, плескали в долоні.
- Що тут відбувається? – в дверях стояв черговий лікар, але побачивши вертеп, посміхнувся, - Продовжуйте!
А коли вистава вже закінчувалася, розкрилися двері, і в палату завезли блідого, але живого Олежика, і все діти радісно закричали: УРА!
Катеринкина мама підморгнула дочці:
- Я ж казала, треба вірити.
А лікар на німе питання в очах всіх дітей погодився:
- Все буде гаразд!