ЛорелАя

Сповідь ЛорелАї

1. Відвертість

   Неминуче йде життя. Час ковтає все і всіх, не залишаючи шансу нікому. І помилки вже не виправити… скільки не тікай і що не роби – потрібно шукати лише свій шлях, свій час і себе в цьому… Я тікала, неминуче бігла від себе і людей, обставин і проблем, а насправді тікала від життя, від його поворотів і камінців. Нарікала, хоч вважала себе сильною. Вставала і вперто прямувала вперед свого часу….і він мене випередив. Не сила була чекати на щось мрійливе і несподіване…
   Подорож – ось що для мене справжній пошук чогось, пошук, можна сказати, істини, свого шляху, себе. Дивно і дико…Я перестала відчувати смак їжі, смак розваг, смак життя. Мене не зворушують ніжності і слова чоловіків, не чіпають розмови подруг, я не бачу дійсно того, що хотіла б над усе…Мені набридає те, до чого я із запалом хапаюсь і намагаюсь втриматись…мені це огидніє…Мрії, турботи і надії – вони вмерли в мені. Неминуче минають повз мене люди, котрі так і не стали близькими. Я намагаюсь вхопитись за них, але вони мов примара тануть в моїх обіймах…Я відпускаю із серця тих, хто повростав в душу усіма коренями… Я видираю із ґрунту паростки щастя, залишаючи пустку самотності; замикаю почуття, роблячи серце кам’яним…
   Я кидаю усе, я їду. Не просто десь, кудись і заради чогось. Я хочу знайти смак, насолоду і пошук, знайти себе і свій шлях, зрозуміти його…
   Вокзал переповнений і кволий зранку. Сліпе місто тільки прокидається від недоспаної ночі… Все дихає і воліє жити, все радіє, але шаблонно рухається за течією. Мене проводжає Катаріна – частина серця, частина думок і радості. Сестра не хоче відпускати мене саму, але розуміє, що це мені потрібно. Її обійми гріють аж до костей і від цього не так лячно нового старту, нового ривка. Сльози продавлені шматком в горлі, а на обличчі та сама яскрава посмішка…Сіла на своє місце, закинула фіранку, поглянула на сірий вокзал…поїїїїхали!!!
   Потяг просто полетів по краєвидам нашої країни. Він ніс мене до міста А. Навушники у вуха і мене немає ні для кого. Я відключила свідомість, хоча…це вона відключила мене і розчинилась, розтанула. Думки пропали, відмерли подихом вітру у вагонному вікні. Потяг мчить і стогне, розкачується, набирає обертів. Мене немає…та я ж усюди…скрізь, де проїжджали залишила себе, свій погляд, подих і порух… ось лунає пісенька « Эта любов не дожила до семьи…» ну не дожила, та й хай їй біс! Я кохала і була коханою у відповідь. Це кохання умертвило після себе все!Цей роман був кращим і розтанув, мов сніг навесні. Він був, бо я розчинилась для нього… він діяв немов наркотик, анестезія, але солодка і п`янка спрага…Був….і немає… Пустка, спрага і розірваність…відраза…
   А я лечу. Я вже не в потязі, десь поза, поза життям і світом…невагомість… «Freeeedom…..» Так, ось воно! Вільна! Вільнаааааа! Немає нічого і нікого окрім свободи. Вона заповнює кожну щілину твоєї обрешеченої душі, кожну яму в серці, кожний абзац в житті. Дихається вільно, як ніколи в житті…Як ніколи!!! Думки легкі, мов повітряні кульки, здіймаються і ясніють…Піднесеність і спокій. Потяг злітає з величезною швидкістю і нічого, нічого взагалі  не варте ось цього….freeeeeedom…

2. Початок істини

   Величезний металевий змій доніс в своєму череві пасажирів, у тому числі і мене до міста А. Спека і спрага втамували біль у грудях, щось більш схоже на біль в душі.. Ну що, розправити крила і вперед!!! Чуже місто, чуже життя, чужі турботи. Ніхто нікому завжди був ніким…хм…щось знайоме…до болю…
   Чужий брудний вокзал, котрий ковтає потоки з таких же брудних перонів, а ті в свою чергу з поїздів. Вийшла, пройшла до вокзалу, зупинилась. Чужа, нічия, вільна! Куди далі? Що робити? Звичайно – нічого. Це місто – лише переправний пункт між справжньою подорожжю. Декілька годин до вечора – і знову дорога…
   Дізналась у жителів, як проїхати до центру міста. Дібралась – яка краса!!! Зелені алеї, переходи, магазини, крамниці, парки і рух…справжній живий,заразний рух життя. Люди зайняті і серйозні, але не зневірені, не втрачені і не чужі…Дивно, а так буває?! Я не зустрічала в таких великих містах таких привітних людей…Величезний парк, не менш великий стадіон, біля якого фонтани та штучне озеро. Ха… так смішно та кумедно плавають дикі качки та косяками мало не вистрибують риби. Я спостерігала за цим усім і мені хотілось так, як і вони безтурботно поринати у вир, пірнати на глибину і виринати з новими силами. Потік людських думок проходили повз потік моїх. Вони не зачіпали  мене і від цього було більш спокійніше.
   Прогулююсь далі…Спека, спрага та самітність серед людей. Один за одним заходила я до кав’ярень, та магазинчиків в надії погасити свою спрагу. Ніколи ще та ж вода не була настільки солодкою і холодною. «Дивно», - скажете ви, але дійсно, в той самий момент я це і відчувала. Спрага не переслідувала мене, а подекуди ти приходила. Вона не була випробовуванням на спеці, а лише маленьким бажанням організму.
   Рухалась далі… Парк закоханих. Статуї, фонтани, зелень, закохані пари на наречені… Дихалось спокійно і весело, а тому хотілося співати і поздоровляти усіх і кожного. Хотілось любити увесь світ.
    Спрага подолана, а от смаку я не відчувала. Та й не хотілося….Що ж…Час пролетів непомітно і треба було вирушати на вокзал. І знову дорога, знову залізний змій несе полями і просторами, несе по маленьких містах і великих мегаполісах. В думках, але поза ними; в почуттях, але без них; спустошена, але вдоволена; сама, частина сердець…
-Привіт!
Я підійняла погляд і побачила юнака років 20-22, котрий стояв поруч мого сидіння та мило посміхався. Він не виглядав, як знахабнілий попутчик. Блакитні очі посміхались ще більше, ніж посмішка на обличчі, хоча й помітно було, що трохи смущався.
-Добрий день. До кінечної їдеш?-, запитала я переводячи погляд на горизонт у вікні.
-Так. В місто В. І схоже, що твій попутчик,- він знову мило посміхнувся,-Давай знайомитись. Моє ім’я – Стен.
-А мене звати ЛорелАя. Рада знайомству, Стен.
   Хлопець розмістив свої речі і ми невільно почали розмову. Я й сама не помітила наскільки мені було легко та спокійно з цим юнаком. Ми розмовляли про все. Я розповідала про своє життя, інколи переказуючи навіть подробиці, а він сповідав своє. Було дивно, наскільки мені сподобалось з ним спілкуватись. Останнім часом я важко підпускаю навіть у розмову зі мною людей… У рисах обличчя цього юнака було дві протилежності: ще дитяча наївність і ніжність та мужня сміливість, розум та кмітливість. Блакитні очі згладжували трохи серйозний вираз обличчя. Мені було весело, мені було легко, я забулась на мить… Ми розмовляли до пізньої ночі, а коли Стен заснув, я ще довго спостерігала за зоряним небом .
   Невже можна знайти близьку людину, близький дух та таку милу посмішку просто на мить. На мить вилити свою душу, перевернути життя і попрощатись з людиною назавжди?! Так, можна. Від цього не сумно і не пусто. Від цього лише невимовно легко. Істина життя і полягає в тому, щоб вміти зустрічати і відпускати людей, котрі входять хоч і на мить в душу, в думки і почуття. Стен не викликав в мені море емоцій і не перевернув свідомість. Але він відкрив в мені щілину прощення замість байдужості, привітність замість холоду та легкість сприймати людей і їх вчинки замість зацикленості на їх зраді та втечі.
   Ранок пролунав уві сні миттєвою думкою, що місто В ось-ось на горизонті. Ранкова кава в потязі, обмін посмішками, жартами і думками. Невже не побачимось? Не жалкуєш? Ні, так було треба, а якщо й треба, то ще побачимось.
-Ну що ж, бувай! Ще побачимось!
-Гарної і незабутньої подорожі тобі. Знайди себе і своє щастя! Бувай!
Стен пішов по перону перший. Хоч нам було і в один бік, я все ж перечекала доки він зникне з вокзалу. Не поспішаючи я пішла на зупинку. Перш за все потрібно було знайти помешкання на час проживання в цьому місті. У жителів дізналась про непоганий готельчик. Приїхала, зареєструвалась, кинула речі. Не чекаючи ні хвилини побігла гуляти по місту. Старе місто, трохи модифіковане під сучасну країну вітало зеленими скверами, парками, маленькими тісними, але такими милими вуличками. Ні, це не було величне місто з гордими колонами, величезними храмами з розписними мозаїками та колонами, як у Англії і Франції 17-18 століть. Це було звичайнісіньке містечко, із затишними будівлями ще царських часів і відреставрованих в часи пізніші. Не менш привітні були й люди. Тут життя, немов завмерло в своєму часі і йшло більш повільно. Я просто гуляла по вуличках, заходила в кожний закуток цього містечка.
   Наступного дня я не гаяла ні секунди й подалась до славнозвісного парку, побудованого поміщиком своїй коханій дружині. Ні настрою, ні екскурсії не зіпсував і малесенький та сірий дощ. Він супроводжував мене впродовж усієї подорожі. Але від цього було набагато легше. Парк зустрів мене невеличким, але витонченим фонтаном, котрий весело дзюрчав в унісон з краплями дощу. Легкі алеї серед рідкісних трав та дерев, мов невідомий лабіринт вів все далі вглиб парку. Наввипередки з алеєю бігла маленька річка, котра далі перевтілювалась в маленькі та стрімкі водоспади…потім знову текла малесенькими струмочками. Та спершу вона перетворилась у малесеньке озеро Соколине, яке булло певним нерестилищем. З нього йшли струмочки, на березі яких зростали віковічні дуби, берези,горобина та рідкісні квіти. Подих був вільним, а душа звільнялась від сумних думок. Залишалось лише блаженство та умиротворена радість. Озерця, галявини, скелі, на яких відреставровані альтанки та павільйони. Господи, яка невимовна та невинна краса природи, підрихтована руками людини, подекуди зруйнована та відреставрована знову. Таємний грот Каліпсо, цікавий Крітський лабіринт, тераса Бельвю, грот Сцілли, містки, водоспадики, фонтани, скульптури у вишуканому грецькому стилі… Усе це викликає у серці вир почуттів не схожих один на одного. Кожен пережитий фрагмент цього парку виринав у фантазії і думках уявну душевну посмішку. Дихання було глибше і чіткіше, а від цього навпаки, здавалось задихаюсь від насолоди цією красою!...Дійшовши до Амстердамського шлюзу спустилась в найбільшу в Європі штучну підземну річку Ахерон. Темінь і прохолода закрадалась, здавалось, в нутрощі і від цього хололо серце. 4 колодязі, рівно розміщені одне від одно правильно робили собою вентиляційну систему без протягу. Кожен з них був певним символом. Протягом цього шляху, цих декількох хвилин проходить життя і сподівання у твоїх думках. Очі звикають до темряви і, здається, розчиняєшся в ній. Річка закінчується в Ахеронському озері. Після цього урівноважується свідомість, мрії стають нав’язливими ідеями втілення, а життя не таким тьмяним.
   Після парків, алей та фігур давньогрецьких мислителів мене вітав партерний амфітеатр. Дещо нагадував змію, де внизу був фонтан Семиструмінь. Сходи нагадували сходи життя. Далі подорожі був острів Закоханих, фонтан змії серед водоймища, альтанки, віковічний дуб бажань.
Закінчила свою кругову подорож біля Китайської альтанки. Вийшла обезсилена, але настільки енергійна, що, здавалось, життя знайшло новий сенс. Дощ перестав тупотіти по змоклим деревам, сонечко припікало й ставало парко. Лише тепер був помітний голод. Знайшла маленьке, але затишне кафе, пообідала на самоті із собою. Іще ніколи я так не насолоджувалась їжею. Чужою, купованою, але дійсно смачною та бажаною від голоду. Насолода від смаку прирівнювалась кожного погляду улесливого чоловіка. Їжа наповнювала мене, як повітря, як дихання природи, як спокій наповнював душу. Не було комплексів чи переживань – байдужість , але добра до оточуючих, до перехожих, до хлопців. Самітність, єдність із собою, життя…
   День закінчила прогулянкою по місту, відвідала місцевий музей, дивно – відчуття зустрічі. Хм…кого ж я можу тут зустріти? Не тут моя доля, це я знаю точно…
   На вокзал приїхала за годину, попрощавшись з власницею готельчику. І, диво, знову цей блакитноокий юнак Стен, який все так же мило посміхався побачивши мене.
-І знову ти?!
- І знову я!,- Стен посміхнувся і почав розповідати де він був. Ми розминулись в годину, побували в одних і тих самих місцях. Аж смішно!... Потяг підійшов до перону. Що ж, це був початок завершення подорожі?! Ні…це був початок моєї власної істини, котра вже починала жевріти в глибині душі…

3. Шлях, завершений посмішкою

   Міста, села, поля – все пролітало за вікнами нашого залізного всепожираючого Василіску. Надворі сірими потоками по склу вікна йшов дощ. Пусті розмови, сміх і приємна втома – все урівноважувало моє чуття. Прощання зі Стеном і його мила посмішка… Чудово, життя йде далі…
  Дзвінок Катаріни, її посмішка через телефонну слухавку, сум, але приємний. Маленька розрада в чужому світі, серед чужих проходів та доріжок. Їхала до останнього пункту перед домівкою – місто С з величним і статичним собором. Дзвінок МаРка, солодкий і такий сексуальний голос аж до п’янкого солоду у горлі… він розважив сум і турботність самотнього чекання. Не мільйони і не обіцянки, а просто потяг розуміння та ніжності. Він рятував мене від самотності, задовольняв прогалини в спілкуванні, ставало легше в домішку істини подорожі.
   Ранок видався спекотним. Я була знесилена. Останні сили кинуті на екскурсію міста в транспорті. Вулиці, переходи, навіжене авто, зайняті люди, офіси, будівлі – велич, з яким вітало мене місто. Нарешті кінцева зупинка в цьому місті – собор. Згусток смоли зогрішеного чи помисленого підступав до горла, обривалось серце. Мені потрібно туди! Я повинна очиститись молитвою! Покрила голову, освятила чоло, груди хрестом і увійшла. Краса! Велич! Бог! Без спокус, без ворожих помислів, без гріха. Обдивилась, прислухалась – кричу! Ні…кричить серце, рветься з грудей молитва. Впала на коліна, сльози покотились, як жар з кострища, молилась. Молитви самі знають де вони потрібні, де їх чекають і потребують. Кожне слово злітало з душі проходило крізь мене, аж до клітиночки… Плакала, ридала…і посміхалась святому лику.
-Господи, подай знак, що все буде добре….
В цей самий момент до церкви зайшло весілля на вінчання.
-Дякую, Боже. Блаженні чисті серцем…
   Я іскрилась посмішкою. Йшла по місту без втоми, без нарікань чи гіркоти – лише світло і вдячність…
   Ось і останній старт – і вдома. Знову потяг, знову навушники у вуха. Чужі люди, чужі життя, чужі долі – всі сплетені у цьому вагоні, у цьому потязі. Непотрібні один одному – потрібні кожен собі і своїй долі, своєму вибору. «Да я більше не хочу…»…пісня крізь думки доходила до свідомості і від цього вже було легше. Ну що, нове життя?.Ні, не нове, а набагато краще, вперто крокуючи вперед. Падаючи на коліна, підійматись з посмішкою, насолоджуватись лише посмішками рідні, милуватись заходами, пишатись перемогами і жити…просто жити…»Freeeedomm»…Вільна від людей, від думок, від себе…
   Рідний вокзал…Сонце скотилось далеко за будівлі і горизонт горів. Мій шлях завершений. Я знайшла себе, заспокоїлась. Нехай на мить. Зупинка і я вдома. Все буде, а зараз..зараз ще не час. Дійсно, життя йде далі. Я повернулась…Це шлях, завершений посмішкою…