Еп зод з життя

З вікна нашої кімнати можна побачити море – вічність. За мідною клямкою обрію тільки-но сховалося сонце, і його останні відблиски, схожі на пелюстки троянд мріють на глянсуватих вилицях хвиль. Так було і буде – "нині, повсякчас й у віки віків" – древнє, як світ єднання природи і з самою собою у різних іпостасях.
"Амінь," - подумала я, коли могутня сизо-сіра хвиля, вся у білій піні, - немов загнаний кінь, - накинулася на берег і потягла за собою великий шмат землі.
Крізь розкрите вікно у маленьку кімнатку вривається п'янке вологе повітря. Я зняла з шиї шовковий шарф, повісила на гачок плащ. Залишившись в одній блузі, обперлася на підвіконня і визирнула на вулицю. Морський вітер пронизував мене наскрізь, тимчасово очищуючи душу від гнітючих споминів і вражень, що нахлинули останнім часом: натиску їх не вміла та й не мала бажання протистояти…
…Якісь хлопчаки прилаштувалися грати у м'яча біля розвалин кам'яного паркану, що колись оперізував подвір'я. "Воротар" – худий і розтріпаний – підстрибував час від часу так високо, що здається: ось-ось впаде в сад.
"Ну, давай, атакуй!.. Чого стоїш, ки… Ой…" – м'яч з глухим гуркотом вдарився у віконну раму. Услід за цим – притлумлений шепіт: "Уходимо… Бач, тітка стоїть… Мабуть, поскаржиться комусь…"
Я раділа дитячій безпосередності, ненавидячи водночас свій гіркий життєвий досвід, під страшною вагою якого хилюся додолу. Усе віддала б за те, щоби бути такими, як вони…