I падав брехливий дощ...

Учора падав «брехливий дощ». Я промокла. Моя душа промокла під зливою твоєї брехні. Твоя брехня наповнює лютою ненавистю моє серце.

- Пізно вже щось змінювати.

- Чому? - питаєш. - Істерика виснажила мене повністю. Коли ти навчився брехати мені?
 
...Ми забули про обережність і серед строкатого натовпу міста, що народжується, плаче, хворіє, вмирає, нас викриває любов. Місто дуже любить плітки, а ми й не ховаємося – бо хіба можна приховати блиск очей, які горять, наче зорі і ллють ніжне сяйво кохання?!

Місто, в якому я живу, вперто не хотіло давати мені своє громадянство. А я була колись закохана в нього, так як тепер кохаю тебе. Воно відчуває зраду і вигадує помсту мені. Бо я готова покинути його заради тебе.

Але вчора падав «брехливий дощ». Коли ти навчився брехати мені?

Я прийшла додому мокра. Зняла із себе мокрі джинси, блузу, ліфчик, трусики і почепила сушити на мотузку під байдуже і безжалісне сонце. Одяг висушився, але в моїй душі залишилися сліди від твого брехливого дощу. І вони стали шрамами. Ні, не шрами, а потворне тавро на душі, аби я завжди памятала про тебе.
Я від болю кричу у порожнечу кімнати, ніби в ній живе Бог, котрий мусить – вірю - почути мій  дикий крик і прийти на допомогу. А Бог живе своїм небесним життям – переймається душами мертвих і не хоче нічого змінювати на краще у моєму житті. Я не злюся на Нього за це. Я продовжую існувати далі...Вчуся жити і розмовляти з твоїм «брехливим дощем». У нього навіть є ім’я. Твоє ім’я. Вранці  готую  каву на двох, розливаю її у філіжанки і прошу твій "брехливий дощ" піти від мене назавжди. 
Але ні: я поспішаю на роботу, і знову мене наздоганяє твій «брехливий дощ». Відкриваю парасольку – люди дивляться на мене, як на божевільну.

Ти теж  трішки ...божевільний і такий солодкий-солодкий, ніби виріс на орхідейному полі.

Знаю і про всі твої болі. Мовчи! Не говори мені нічого. Він прописаний на твоєму обличчі.

Ти назривав багато квітів, затим висушив їх і створив із них собі гербарій. У тебе навіть була гарна, непонівечена засушена ромашка. Тривалий час вона  жила між  сторінками твого недописаного щоденника. Інші квіти спопелили палючі промені спогадів.

«Кожна жінка – це вірш, кожний вірш – це жінка! Це – моє минуле. Але нині у мене є ти», - говорив мені.

Але вчора падав «брехливий дощ». Коли ти навчився брехати мені?

Моя  душа вкривається пліснявою, коли брешеш мені. Будь ласка, ніколи більше не обманюй мене! Чуєш, коханий? Чуєш, єдиний? Брехня руйнує стосунки. Якщо ти подружився з нею, то я ніколи не впущу цю істоту  на поріг мого серця.

- З правдою жити важко, - зауважив ти. - Але що таке правда в твоїх вустах?!



*****

Вечоріє сиве небо над нами. Воно посивіло від твого «брехливого дощу» чи все ж таки від старості?! 

- Небо повечеряло Сонцем, - зауважую, як між іншим.  - Чому дуриш мене? Ти ж ніколи не будеш моїм! 

- Не рви моє серце, - просиш. – Воно вже й так пошматоване!

- Я дратую тебе, знаю!

Мальви в’януть від спеки і молять у неба ковток води. Хочу бути мальвою. Тільки мальвою, аби хтось зірвав мене і поставив у вазу з цілющою рідиною. Але я не мальва. Я - жінка, котра вміє плакати сміхом. Терпіння терпне від такого нестерпного життя! І душа болить, болить, болить...

Сьогодні маю чорний настрій.

- Я дуже заздрю мертвим!

- Чому? - цікавишся.

 – Бо вони щасливі!

- А що їм заздрити? Хай вони заздрять нам, живим! Бо хіба вони щасливі? Вони нещасні! – засміявся ти.

- Я  не розумію тебе, - зітхаю.

- Мертві нічого не відчувають.  Вони не вміють любити, радіти, плакати, страждати...

- Живі схожі на мертвих – такі, як і вони, байдужі!  Може, це ми мертві?! А мертві насправді – живі?!

- Ми – живі! Тільки трішки черстві один до одного! – заперечуєш мені.

- Чому щоразу обгортаєш мене у свою брехню, наче в плащ? Я дуже хочу плакати, бо ти постійно обманюєш мене.

-  Повір, що я  не ставлю собі це за мету. Але так складаються обставини. Я нічого не можу вдіяти. Якщо можеш, пробач мені!

Сную лабіринтами спогадів-мрій, яким не судилось здійснитися. Наше життя сповнене  гризотами- турботами, а полотно нового дня – «..хліб наш насущний даш нам днесь...». І вірю, я вірю, що мене почує Всевишній, котрий на небесах переймається душами мертвих; що Він, і більше ніхто, змінить моє життя на краще.

 « Так складаються обставини», - твої слова бджолами гудуть у моїй голові. Ти завжди «так» відповідаєш мені.

..Вчора падав «брехливий дощ». Коли ти навчився брехати мені?

У мене є два виходи: або піти від тебе назавжди, або «закрити очі й серце» на твою маленьку брехню. 

Мені холодно...

2011.