Майбутнi спогади Лауреат конкурсу Любов i життя

П’янкий настій весняної вечірки підкреслював найпривабливіші риси жіночих силуетів; він заретушував і осінній сум Її обличчя, на якому лише очі, як завжди, сяяли загадково і юно. Пустивши промені-струмочки з очей поверх келиха із шампанським, Вона несподівано впіймала сором’язливо-допитливий погляд напівхлопчика-напівчоловіка – молодого Керівника, що сидів навпроти за святковим столом. Не помітила, скільки часу дивилися одне на одного – ніби вперше – віддзеркалюючи сонячні стрілочки з очей, мов воланчики бадмінтону, в уповільненому ритмі.
Лунав запис одного з музичних альбомів співака, популярного в Її молодості. Аудіокасету   Керівник ставив знову й знову, дивуючи присутніх прихильністю до музики-відлуння свого дитинства. Сучасний “реп”, “важкий рок” Його не цікавили так, як Його однолітків. Музичні флюїди злітали в простір, бентежили пам’ять, а зазирання молодих, хмільних чоловічих очей було приємним і хвилювало водночас. “Тобі подобається? – питали Його очі. “Авжеж!” – летіла назустріч відповідь, бо майже кожна пісня була ніби свічадом щемливих спогадів юності і покликом гриновського Нездійсненого.
Співак дійшов до головної Пісні – про таємні дощі освідчень, про іскри Кохання і попіл розчарування у полум’ї Любові, про надмір почуттів, про сплески вітру пристрасті з гіркуватим присмаком самотності незграбно-незбагненного життя. Стрімко підвелася й запросила Його на танець, а Він начебто цього і чекав весь вечір. Обережно і водночас міцно оповив руками, залишивши невелику відстань поміж їхніми фігурами. Танцював гарно, саме так, як їй зараз хотілося, і Вона водночас повторювала невигадливі па, додержуючи належну відстань, розпечену і переплетену їхніми аурами. Прикривши очі, вся поринула у спогади юності, не помічаючи присутніх, відчуваючи тільки блискавичні погляди свого партнера на собі і ледь чутні потискування талії і зап’ястка Його руками.
Хвилі пам’яті несли Її все далі і далі, Він міняв ритм із повільного на помірний і навпаки, ніби колихав Її на гойдалці дитинства. Вона миттєво підкорялась і синхронно погойдувалась у мріях-споминах... Раптом спіймала себе на думці, що в цьому танці-спогаді вони ніби належали одне одному... Затамувала подих і несподівано сама трохи стиснула його плече, на що отримала відповідний потиск Його теплої і ласкавої руки… На жаль, все має свій кінець, і мелодія теж скінчилась. Дивлячись глибоко-глибоко в Його очі, прошепотіла: “Дякую!”, а Він мовчки поцілував Їй руку, багатозначно стиснувши Її зап’ясток востаннє...
Потім Вона сиділа за святковим столом, гомоніла, сміялась сама, смішила інших і ще довго відчувала тепло вдячності за те, що сьогодні, у Весняну Осінь, у Світанкові Сутінки, Їй дали можливість відчути себе справжньою Жінкою.
…Назавтра, буденного робочого дня, Його очі вже нічого не пам’ятали.