Як вона стала iконою

Від того, що її часто били, але вона не опускала голови, а навпаки, гордовито намагалася підводити її вище, обличчя в неї стало навдивовижу гарним. Хоч і все у синцях, але воно чарувало якоюсь мовчазною вічною мудрістю, величчю й недосяжністю. Ті, хто її бив, згодом почали помічати це і відчували щось незвичне... Несказанно дратувало, що чим більше вони робили свою одноманітну й запрограмовану справу, тим більше полонянка ставала гарнішою. Від незрозумілої злості на це били ще завзятіше...
Та настав час, коли вони почали відмовлятися від катувань. Намагаючись перекинути виконання наказу на когось іншого, кожен із них прагнув обійти стороною те місце. Починали навіть боятися її погляду, бо вчували, що, крім якоїсь незвичайної впевненості, в її очах розлита доброта. «Як таке може бути?!» - думали вони. Саме ця думка й не давала їм спокою, а її очі кликали їх до себе із страшенною силою…
Тієї ночі біля жінки вони зустрілися всі, заздалегідь не домовляючись про зустріч. З’ясувалося, що й раніше ходили, але по одному та не щоночі – кралися, мов злодії, в темряві, бо не хотіли, щоб про це знали інші… А тепер уже не було чого приховувати. Обнімалися, плакали, просили в неї прощення, молилися й стояли на колінах, не соромилися, сміялися й раділи, щось урочисто обіцяючи собі та один одному… А вона… Вона була такою ж самою, тільки закаменіла іконою незрівнянної краси. Без них нею вона б не стала. А тепер засвітилася дивовижним вогнем, неосяжною вічною загадкою, яка тягнула до себе й рятувала. Мовчки, впевнено й невідворотно, завжди.
 05.10.11