Кожух

Давно це було. Ще коли гуси здавалися літаками, а  наш Сірко бігав цуценятком. Коли хліб пекли в печі.  Я був тоді зовзім малеча, але пам’ятаю все, наче це сталося вчора. Саме в той час дід Сава  пошив кожух. Мабуть від того, шо кожух вийшов добрий, пам’ятаю. А й справді, ото був кожух! Що теплий, це зрозуміло, та здоровий, як десять соток, але ж і це ще не все – кожух мав якусь чару… Чи то дід Сава туди її зашив, чи самій сподобалось мешкати у дідовому кожусі, та на моє щастя сталося як сталося. Дід Сава завжди були людиною серйозною, але зі своїм коником у голові. Усе робив на віки. Радів, коли йому на очі потрапляли товсті цвяхи.
 –Воно ж “йо-мойо” як триматиме!- казав він, ніжно дивлячись на них. А коли бачив товстий дріт, міг пустити сльозу,  бо так любив, щоб усе було моцно! Шухлядку для газет він зробив з дерева. Піднімали з усіма сусідами… Бо зробив на віки. Розумний чоловік тепер усвідомить, яка нелегка справа була пошити кожух. Тут тобі і вовна, тут  тобі і шкіри, і нитки і головне, щоб усе це дідові підійшло. Поки воно підійшло, промайнуло тридцять років. Шкіри він купив у діда Балана. 18 років вони торгувалися за ті шкіри. Не було їм ціни. Ще прапрадід діда Балана одбив ті шкіри у турецького Алі Кучум Бея разом із дружиною своєю Мотрею. А той видурив ті шкіри майже не в аргонавтів. От такі-то були шкіри. Вовну відірвати від них я принаймні не зміг. Дід їх покроїв, підігнав і ще років 12 шукав нитки. Такі серйозні, як товстий дріт, йому на очі не потрапляли, а робити будь з чого дід не міг. Але на моє щастя вийшло так, що знайшов дід нитки, які не рвуться. Нічим ті нитки не можна було перервати. І удвох з дідом Панасом вони пробували їх порвати, і до Сірка прив’язували – не рвуться нитки, і хоч щоб ти там не робив, як до них не прикладався, а дзуськи... Дід ізсукав їх удвоє, смолою змастив, і дратва вийшла, що аж дзвеніла, мов струни на тій балалайці. І десь, через місяць кожух був готовий. Дивитися на кожух збіглося все село. Петька Гаєвець одразу запропонував дідові свиню, 40 качок і нову канадську дубльонку. Та марні його фантазії.
-Носіть,- сказав дід, - добродію, оте од Версаче самі, а ми будемо по-польотному. Бо видно птаха по польоту.  Після того вже ніхто не наважувався пропонувати дідові бартер. Спочатку  з тим кожухом було... Якось у сутінках, помили ми руки, і пішли у хату вечері чекати. Оце, як тільки сонечко за гору сховається, погукають до столу. Гість у нас був, дід Панас. Цей знав все, що коїться  на білому світі. Великого розуму був чо ловік. На цей раз мова йшла про клонування.. Про вівцю Доллі.
-А шо воно за клонування таке? – питав дід Сава.
-Го! То мудра річ. Уявіть собі таку здорову каструлю, і кидають в неї ляшку од свині. Потім вмикають у свєт. І воно буркотить там деякий час, аж  каструля підстрибує. А як охолоне - виходить з каструлі вже аж ціла свиня.
-Це значить, коли у свині чотири ляшки, то має вийти чотири свині? – одразу полічив дід Сава, бо він дуже любив, шоб усе було «крєпко» і «точно».
- Знаєте, мо й більше. Кажуть, і людей так робитимуть... Бо воно ж наука, - додав дід Панас.
-Свят, свят, свят, - перехрестилась баба Зіна.
-Як ви кажете людей робити будуть?
-Ти, бабо, головне  хрестись. Це ще коли станеться. А як станеться, то вже, й хреститись не  можна буде?  - Гримнув дід Сава на бабу Зіну.
- Йди вже давай борщу, а у научні розмови не лізь.
- Ото так?- стуливши губи у вервечку, глибоко зітхнула баба Зіна . Та послухалась чоловіка, пішла по борщ.
-Останні времена, мей, точно що останні времена! – продовжив, дід Сава, як баба пішла,
—вже їм не подобається, як людей роблять. Поки йшли «наукові» розмови, день на дворі все ще не вгасав.І що воно за день такий! Вийшли ми на двір поди витись, що воно, і як воно. Дивимось, а то кожух світить, як сонце! Дід від задоволення майже не тріснув. Сьогодні, онуче, під кожухом будемо спати. Після вечері дід цмолив люльку.
- Діду, - благав я, -  може, сьогодні ти не будеш палити, тай підемо під кожух ляжемо.
-Ні, не можна. То така люлька, шо треба палити.
-     А що ж воно за люлька така? – питав я.
-   О!  Це люлька козацька. Вона тоді силу має, коли її палять. Колись козаки з турками воювали, а тих по двісті на одну козацьку шаблю. Лупиш іх, лупиш, а менше їх не стає.  Тоді брали козаки люльки свої, нашого тютюну, і як запалять, турки – покотом. Вони, бач, до «мальбури» звикли. Курив я їхню «мальбуру» – полова половою. І чого тільки люди галасують біля тієї “мальбури”. Наш тютюн кращий. Впірхнеш ковток, і ти вже на нєбєсі!
-      А як тютюн скінчиться?-затурбувався я.
-   А для чого в козака шаровари такі здорові? Туди щонайменше 32 кавуни має  влізти. І чим козак старше за чином, тим більше. От тютюну і вистачало. І пішли ми з дідом під кожухом спати.
-  Діду, ви казали що є такі маленькі комашки які дуже корисні.
-      Казав, онуче.
-      А де ж вони живуть?
-     Та живуть мей, не бідують. А це ти розколупав піч? Мабуть комашок шукав? – згадав дід про мою шко ду.
-       Егеж. Шукав, - зізнався я.
-       В землі, мей, вони живуть.
-    А як же мені тепер ступати на землю ногами, - питав я, - можу ж розчавити якусь маленьку комашку.
-       Ти подивись на камінці. Щоб геть рівні, таких ти не бачив.
- Точно, що не бачив, - погодився я.
-      От вони і ховаються в маленькі шпарки. Зрозумів?
-    Зрозумів, діду.І поснули ми з дідом під кожухом До самісінького ранку. І наснилося мені і намарилося під тим кожухом. І хто тільки під той кожух спати не вкладався, бо чару мав кожух. Годину, дві поспав і свіжий, як огірок, і головне стає відомо, як вирішувати ті, чи інші справи. Житя так, бувало, закрутить, так прижме – не знаєш куди бігти і що робить. Прийдеш до діда Сави, під кожух ляжешь і присниться добра порада на всяк випадок.
 А є в діда знайомий козак Сява Корж. Були в цього козака вуса, чоботи, вовняний пасок червоного кольору, шапка, і тим паском підперезана дебела сорочка. Не було в нього кобзи. Ще вчора вона була, а вже сьогодні її нема. Така річ, що мабуть і соромно козаку і він вже кається, а щось вдіяти невзмозі.
-Трясця його матері, - лаявся  козак і чухав себе за вухом. - Де це я кобзу забув?
-Де. Де, - у шинку й полишив. Хіба вам таке упер ше? – передражнював його пес Непитай.
– Забув… Пропиячив у ганделику. Зіграв на останнє сі-бемоль й проквасив. Вже дев’ятий раз, ви так поводитесь з нею, - додав пес.
-Не твоє собаче діло. Другий раз тебе                проп’ю, як ти ще, падло таке, незадоволений. Я гадаєш, не бачив як ти половину свинячого стегна стяг з холодильника? Бачив. І індичку вкрав. Слухай, та я  ж ніколи  не думав шо ти така падлюка. Знав би - застрелив.
-    А я пропонував би горілки менше пити, щоб не плутати кота з собакою. Невже не уздріли, який в нього хвіст… Сміх та й годі... Лиже того хвоста наче той така цяця! Кіт, падлюка, і вкрав бідну свиню, і індичку. – виправдовувася Непитай.
- Не спорю, мене вгощав. І ще десять пакетів сметани накрив на стіл. У цих кооператорів, мей, коти живуть як сир у маслі. То й ви спробуйте по бізнесу. А що, ви козак хвацький, - підлизувався пес.
-  Тобі, аби язиком молоти. Песик  воно і є песик,  -  відгукнувся козак.
- Та я ж не зовсім простий песик. Розумію ж усі мови і діалекти на землі. Хіба ж ви де бачили такого собаку.
-    А чому ж ти тоді розумієш їх тільки коли я на добрячому підпитку. Я підозрюю, що ти не собака, а пропасниця. Ану гавкни!?… - Наказав козак.
-Та будь ласка. Гав, гав, - без натхнення гавкнув пес. - Яка там пропасниця, ви мене їй-бо розсмішили, - сміявся Непитай. Козак згадав, що це баба Килина Ананченко придумала прізвище цьому псові. Сьогодні начебто  в козака все сходилось – і Баба Киля, і прізвище, яке вона дала собаці, і по всьому виходило, що цей пес розуміє усі мови на землі. Це Сяву дратувало. Кожного вечора він навідувався до ґанделика, і завжди під вечір  давав собі такий наказ.
- Протверезію - обов’язково перевірю. Але коли бував тверезий забував перевірить чи справді Непитай такий вже розумник. Взяти словник і банально за словником перевірити. Хай би він тоді розповів. А то, бач цяця яка, бьютифул вона розуміє! Або бреше. Їй право, що бреше пес. Так козак розмірковував. Але собаку свого любив. Лаяв, звичайно, часто, але любив. Такий розумний собака і як охоронець був справний. Крім цього добре знав звички людей, і часто підказував козаку як найкраще поступити  в тій, чи іншій справі. Мабуть вже і з бізнесом щось задумав, паскудо. Йому ж придумавати, а козаку докладати неабияких зусиль, аби втілити собачі ідеї у життя. Скільки від отих собак клопоту буває. Боронь Боже!
-І що воно за бізнес? – перепрошував козак Непитая.
-Треба викупити кобзу, бо без неї у вас нічого не вийде. Це по-перше, - мовив Непитай, чомусь з-підлоба позираючи на козака.
— В тебе що, є ще й по-друге?  — Здивовано спитав козак.
— Ато що! Мо’ й по-третє, й
так далі. Воно ж яким боком на це подивитись, та як воно вихлюпнеться...
— Ну й що ж ти далі маєш сказати розумного, а чи дурного?
— По-друге треба, щоб ви склали таку пісню, за яку вас і мене у будь-якому ґанделику обідом нагодують. І по-третє. Хоч мені й незручно про це говорити – треба придбати будку. Як на мене, нехай вона буде велика. Щоб і ви змогли залазити туди зі своєю кобзою, чоботами, та вусами.
-З цією будкою фірми “мерседес” ти вже морочиш мені голову, хтозна - скільки. Ти такий хитрий, мей, прямо як Агата Крісті. А про пісню ти вчасно надоумив. А хто ж її складе таку?
-То ви й складете. Викупите кобзу, побренькаєте і складете. Мей, колись же могли, - досить переконливо доводив пес.
-Та тобі, собаці, воно наче й побренькати, а мені сочинять, - зітхав козак.
-   Зразу кобзу поверніть. Може ще не встигли вдіяти з нею який бартер. Шинкар, зрозуміло, падлюка, та дасте на яку десятку більше  він  і  вуха свої продасть, - далі повчав Непитай, - а потім якось воно й станеться.
-Ти не пам’ятаєш,  скільки я йому заборгував?
-       Десь тридцять гривень, - нагадав пес. -    Точно що тридцять. Гадаєш за сорок кобзу віддасть? – розчулено запитав козак.
-  Як зараз, мо й віддасть, а як завтра, можливо й всі п’ятдесят захоче зідрати.
-    То де ж я йому зараз візьму. Я ж пустий, як бубон, - козак навіть кишені вивернув і чоботи зняв. Потрусив обидва та все даром.
-   А ви пасок розкрутіть, може там заначка   яка знайдеться, - запропонував пес.
-От у тебе завжди дві теми – будка і заначка. Того разу справді вона десь взялася, а ниньки там пустеля. Вітер не зачепиться. Проте козак взявся первіряти пасок. Той у нього був ще з прадідівських часів. Завдовжки із десять добрячих кроків, завширшки не менше, ніж півкроку. Одразу його складали удвоє на всю довжину, а потім кілька разів довкруж тіла обмотували. Десь на третьому замоті на землю впало 100 баксів.
-   Ти ба! Тільки подивись, як ховався від мене цей “Грант”!  - радісно дивувався козак.
— Ходімо, викупимо кобзу. — Він хутко підвівся, замотав пасок і швидкою ходою пішов у ґанделик. Там панувала тиша. Шинкар Лойзка Шмоть витирав рушником келихи.
 -Вей мей! Добрий вечір, вельмишановний пане козак, - зустрів появу козака  шинкар.
-    Та добрий, добрий. А ви все працюєте, накопичуєте капітал. Дивись, Лойзка, щоб тобі не вказали пальчиком – він і пальчиком трохи покрутив, - і виколють тобі око. За твої ґешефти з податками.
-    І за що пан козак так сердиться на бідного шинкаря, шо має таку охоту виколоти йому передостаннє око? – перепитував шинкар.
-   Ще раз бовкнеш таке, точно, що будеш без ока. Ліве я тобі виколю, - і далі сердився козак,
-     Не я тебе буду наказувати, а небеса. Зрозумів? – повчав козак. А сам крутив головою, шукаючи свою кобзу.
-  Більше такого мені не кажи. Чув журавлику?
-  Чув. Чув,- відгукнувся старий Лойзка Шмоть.
-       Де моя кобза? – грізно запитав козак.
-    Я вам зараз винесу, 90 гривень ви мені заборгували за неї.
-      Що ти верзеш? А ну скажи ще раз ціну…
-       90 гривень.
-    Ось тобі  40 і щоб я більше тебе  не чув. Козак вже поміняв у Лоьші Ляща долари  по хорошому курсу. Той мешкав біля кантора, з того й жив.
-    Така ваша пропозиція не зробить мене багатим, але з голоду я не помру. Згоден, - шинкар приніс кобзу, розкоркував пляшку горілки, яку щойно купив козак і налив дві склянки.
-   Обмити, сподіваюсь, нам нічого не завадить. А ось і огірочок від моєї Софи.
-    Зрозуміло, що не завадить, - погодився козак, - а ще дай моєму собаці кістку. Нехай погризе. Сметани він вже наївся. -     А ми з Софочкою самі кісточки гриземо і геть нічого не залишається,- розвів руками шинкар.
-          Мо’ мені пошукати? - підвівся козак.
-      Ні не треба, я здається пригадав! На ваше щастя, залищилась одна кісточка. Свиняча, здається.
— Та не на моє! На собаче. Це як раз те, що треба. А ви, добродію, дивлюсь інколи важливі речі забуваєте, а люди вам, бачу, приносять, хто свинячу кістку, хто кобзу, так і живете виходить.
-   Ой та що то за життя. Краще б ви заграли що-небудь на кобзі. Я покличу Софу, хай послухає, - перевів Лойзка розмову.
-    Я не проти, дай тоді ще одну кістку моєму собаці. Непитай вдячно вклонився, так щоб не помітив старий Шмоть. Дві кістки це не одна кістка. Смачно! Розумна собака це розуміє, і дуже зрадів Непитай, що його господар теж пройнявся цією  великою собачою наукою. А про сметану міг би й помовчати. Хтозна як сприйме цю звістку Лойзка Шмоть. Підійшла Софа Шмоть послухати як козак на кобзі грає. Той взяв кобзу, бренькнув і незадоволено покрутив носом.
-     Ти ба, я геть розучився ґрати на кобзі. Я вже її боюся. Чи вона мені мститься, чи Господь покарав мене за гріхи мої, -  уголос промимрив козак.
-Та шо ви мовите, які гріхи, ви такий добрий чоловік, шо у вас і гріхів немає. Ви як наш Ісак — свята людина. Не варто вам так журитися, - заспокоював його Лойза Шмоть. -    Мей, чоловіче, відчепись. Жодного акорду не можу взяти, - вже зі сльозою говорив козак.
-           Ви мабуть сьогодні добряче закладали за комір, так?
-   Та ви ж знаєте, скільки я вихилив. Крапельку. Всього дві літри казьонки й випив. Хіба за це карають? Невже я не зможу на кобзі грати, - аж заливався козак.
-  Софа, прошу, допоможи, бо я не можу дивитись на його сльози. Скажи йому, хоч щось, - благав Лойзка дружину. Та ні пари з її вуст. Вона лише спокійно за всім приглядала, авжеж вона знала, як їй треба діяти в такій ситуації.
-     Це він порахував тільки горілку, а відро пива і піввідра массандри він не лічить. Та ще й пляшку вірменського коньяку і дві вермуту по 07. Це, Лойза - не мужчина, це живий мрець.
-Софо, про шо ти буркотиш? Та як у тебе  язик може таке плескати. Людину заспокоїти треба, а ти – мрець. Кого це втішить? – хвилювався Лойзка.
-     До ранку хміль полишить його, тоді й заграє на кобзі. Пиячити треба менше. Он один комерсант добрий був чоловік, все йому йшло: і гроші, і сім’я, і робота. А як почав у пляшку зазирати, то й понесло його. Потроху, по граминці - і втягся. Та й пішов од нього бізнес, і дружина полишила, й машинка тю-тю... От тоді він знову покинув пиячити, і все до нього повернулося. А щодо козака треба йому відпочити до ранку. Поклади його під грушею, а я ковдру принесу, буде саме те, мовила Софа і пішла за ковдрою.
-  І справді, добродію, ходімо, знайдемо ліжко для вас. Справді ви сьогодні перекрили план по знищенню алкоголю. Це вам навіть вдалося набагато краще від інших, та для всього є час.
-    Де ти, Лойзка, бачив, щоб козак горілку не здолав? Скажи мені правду,  чи ти бачив таке? Чи тобі повилазило? Виходить, я програв. Ти чуєш Лойзко, я програв?- гукав кудись у темряву козак,.
-   Та не програв я. Максимум один один.
-Так,  ви праві. Зараз перший тайм закінчився. У перерві спочиватимемо. А коли суддя, чи рак свиснуть - ми одразу у бій. Бо нас — не подолати, погодився Лойзка
—То може краще ми в перерві піддамо трохи на груди. Хоч по пляшці віскі, трясця їхній матері, — запропонував козак.
-     Софо, ти чуєш, шо меле цей чоловік? То хіба таке організм витримає? Нехай мені плетуть, шо хтять, а я цьому не вірю. Лойзка Шмоть ніколи не міг збагнути  у  повному  обсязі козацьку душу і завжди дивувався могутньому алкогольному здоров’ю цього недисциплінованого вільного роду.
-     Може не вірите, що я здолаю ще не одну пляшку? Чи це мені почулося? Ану, Софійко, неси сюди пляшечку. Зараз ми згадаємо з Лойзкою, як козаки у Єгипет ходили. Бо він не вірить, що козаки горілку подолають. І хутко, щоб одна нога тут, а є ще ж і друга, так та нога — там, - віддавав  накази козак.
-     Якшо пан хоче на кобзі грати, годі вже пити, - зауважила Софа.
- Так і знав, що це ти наворожила...Тому я й забув, як на кобзі грати. Що я тобі такого зробив? – пустив сльозу козак.
-   В мене дружини нема, а кобза є, в мене хати нема, а кобза є. Я без кобзи — не я! От зароблю грошей, коня куплю, жупан пошию, і подамся до Галі свататись. Вона ж в мене ще нецілована. Видна собою. Така, що аж ой! А коли я на коні під’їду, мішок доларів як скину з коня, як підкручу вуса, та як рипну чоботами, та ти шо!  За-жи-ве-мо! – Розтягував він, і мружив очі.
—Поки дочекаєтесь великих грошей, встигнете і кобзу прогуляти, і собаку на той світ спровадити. Не галасуйте, Софа вам нічого не дасть. Хоч зиркайте, хоч повисмикуйте вуса. І справді, пляшки Софа не принесла, тільки рішуче повела козака і Лойзку під грушу. Лойзка ніс ковдру і вже кілька разів падав з нею. Непомітно від Софи він за день теж добре нализався, а видавав себе за тверезого. Навіть поруч з козаком, який вже другий тиждень долав горілку по всіх ґенделиках, це в нього виходило поганенько. Попереду ще буде розмова з Софою. Цілком безперспективна у тому сенсі, що нічого вона не змінить у іхньому житті, а стане йому, Лойзці Шмотю, соромно перед Софою. Вже перед грушею Лойзка ще раз гепнувся, аж носом землю проорав, а затим хвацько підскочив, після чого став цей пірует видавати за, ніби спеціально натреноване дійство.
- Лойзо, коли ти розквасиш собі носа — одна справа, а коли порвеш новенькі штани — інша. Будь з ними обережнішим,- попереджала вона.
 -   Ти, Софо, маєш на увазі, з носом, чи зі штанами? Чи тільки на штани я маю звернути особливу увагу, - спитав Лойзка.
-  Повніше на цю тему ми з тобою побалакаємо наодинці, - суворо мовила Софа. Лойзка, аж здригнувся від жаху, а що, коли Софа спитає його: “вей мей, як тобі не соромно!”… Що він тоді їй розповість? Під грушею в Лойзки були звичайнісінькі нари. Ще й накриті від дощу. Де-не-де наклеєні календарі з дівицями, а з одежі на них — одна цигарка. Тут жили люди, бо слідів цивілізації було скільки завгодно. Багато з тих слідів Лойзка знав напам’ять. Наприклад таке:

  Один американець
  Встромив у с…у палець
 А витягнув звідтуди
  Гімна чотири пуди.

Що приємно, написано було українською. Можливо і з деякими помилками,  чи несучасне, та все ж інтерес до української мови наявний.  Здебільшого мова цивілізації була російською.  Непитай  з обома кістками радо заліз під нари. Лойзка теж поліз до пса, та швид ко отямився і подався на нари до козака. Обійняв його. Так і позасинали вони як малі діти, зморені важкою працею і сьогоденням. Софа постояла біля них, постояла, потім махнула рукою і пішла до хати. Під наглядом Непитая, їй нічого було турбуватися за двох п’яниць.  А вже ніч. Зорі посідали на грушу і світять, як електростанція. Добре собаці. Та ще він носом почув недалеко десь мала бути молоденька сучка. Зараз він догризе одну кістку, а другу подарує болонці, до якої він, канешно, завітає. Обов’язково. Перегавкнутись їм не завадить. Тай ніч добра. На ранок прокинувся козак від того, що хтось його цілував. Він розплющив очі і уздрів крупним планом як його у самісінькі губи цілує Лойзка.
- Го! Го! – з огидою здивувався козак. Лойзка був у розпачі. Ось він вже цілує Софу в  самісінькі губи, зараз вона його обійме! О Софо! О-о-о!Раптом як дасть Софа йому у пику, аж злетів Лойзка з тих нарів, і знову почухав носом грушу. А коли отямився не знав куди сором діти. Добре, що Непитай перетягнув на себе увагу. Ще з вечора він вступив в найкоротші стосунки з сусідською болонкою. Потрібен був, деякий час, аби вони могли з нею розійтися. Він ще не прийшов – певний цей час.
-  Ха-ха! - Засміявся козак, зиркаючи  на Непитая і його партнершу Моллі. —  Ха-ха-ха! Бузувіре, як ти поводишся з дівчинкою? Он як вона соромиться.
-  Добре я поводжусь з дівчиною, не сумнівайтеся,     от ви коли в останній раз з ними поводилися? Хіба що Лойзка вас пригорнув  сьогодні, - мовив пес. Лойзка,
аж схопився за голову,
- Він що у вас, балакає? – розгублено запитав він.
-  Балакає. Щей на усіх мовах, які тільки бувають у світі, - підтвердив козак.
-   Такого не може бути! — розвів руками Лойзка.
-   А я що кажу, - одразу погодився козак, -нема як перевірити. Ти часом не знаєш по-єврейському? То перевір!
-  Не знаю.  А читати він вміє? – несподівано запитав Лойзка.
-    А хто його відає. Мо’ і вміє. От що хитрий, то так.  Хитрий. Почухав козак потилицю не втримався й все ж запитав Лойзку:
-      Ти, Лойзко, чому ліз до мене?
-    Та, вибач, козаче, спросоння сплутав з Софою.
-    Хе-хе… Ви так і мого собаку можете сплутати з Софою. Чого це вона вас в такому напруженні держить. Ви прямо як незайманий стрибаєте на людей. Хай вона вам спустить трошки пару, бо ще й загубите орієнтацію, трясця її матері.
-    Софа в мене дуже строга молодиця. Щоб її поцілувати, я мушу долати Дарданели.
-        Долали?- поцікавився козак.
-  Двійко разів на рік буває, - сором’язливо потупився Лойзка.
- Не густо. Зовсім не густо… Ти диви яка незаінтересована особа. От тепер, Лойзко, і скажи що турки не праві. Ви б прагли, Лойзко, мати ще пару гарненьких жіночок, на той випадок, коли на Дарданелах буря і штормить?
-    Ще дві, то, мабуть, забагато, але одну і як ви кажете гарненьку, було б непогано. Врешті решт Непитай відчепився від Моллі і заповз під нари
-     Запитайте, будь ласка, у вашого собаки чи вміє він читати? – попрохав козака Лойзка.
- Та нащо це треба, - спитав козак.
— Та є в нас один лист ще з давніх-давен.  Ніхто не може його прочитати. Можливо ваш собака його розбере.
-  Давай сюди, зараз перевіримо цього пройду, що він там розуміє, а що ні. Чуєш мерзотнику, зараз ми тобі екзамени встроїмо, — нахилившись під нари, пробурмотів козак.  Ану, вилазь, досі дещицю свою зализувати.
-    Та чую я все,- з гідністю відповів пес, на хвильку полишивши свою нагальну справу.
— Якщо мова йдеться про той лист, що у коморі, то я його вже читав. Нічого особливого в ньому нема… — Непитай відповідав зверхньо, адже господар  невчасно ліз зі своїми викрутасами.
— Як-то нема? Хтось же нащось писав його, той лист, от і скажи, якщо знаєш про що там йдеться…
— Записано скільки й чого купив, і за скільки продав. Мабуть господарювали тут люди і до Лойзки, якусь комерцію вели.
-      А якою мовою написано листа? – запитав Лойзка.
-       А хто його відає? - відповів пес. -  А якже ти розумієш, про що там написано?- питав Лойзка.
-      Невідомо, - відповідав пес.
- Стривайте, я за хвильку, - підхопився Лойзка й подався у приміщення. Через деякий час він вийшов з книгами і паперами.
-     Ану прочитай оце, - він підсунув під нари псу першу ліпшу книжку, яка трапилась в хаті на очі. Непитай незадоволено щось бовкнув по собачому і почав читати.
-   В.А. Гиляровский, сочинения в четырёх томах, - читав пес. Лойзка нервував, але уважно стежив, щоб не було ніяких помилок. Їх напрочуд не було.
-       Правильно, - прошепотів він,
-    А цю прочитаєш? – він розкрив якусь книжку чи англійською, чи італійською мовою. Пес щось там белькотів, та ні козак, ні Лойзка цієї мови не розуміли і цю книжку Непитаю не зарахували.
-        Поки що один - один, - сказав козак.
- У цій книзі пишеться про якогось
Ромеу, - роздумливо промовив пес і продовжив далі, - це ще хтозна-коли було.Закохався цей Ромеу у Джельєту. Коли маєте охоту дізнатися, що трапилось далі, мені треба час, аби прочитати.
-     Дякуємо, та ми вже й самі знаємо за тих Монтеккі і Капулетті. Нє, ти бачив – читає, падлюко. Точно шо читає. Козак підвівся з нар, взяв кобзу, бренькнув і уважно прислухався. Акорд був чистий. Він задоволе но смикав кобзу і на щастя вона без фальші повела мелодію.
-    Кажеш, пісню треба придумати за обід, - звернувся козак до собаки.
-    Було б гарно, як би вдалося, - з надією прогавкав Непитай.
-     Є в мене задум. До вечора щось вдію.
-    Та час вже щось і вдіяти, - погодився пес. Старайтеся.
-    А ніби я колись не старався, - образився козак.
-        Якби старалися – була б у нас будка.
-  Задовбав ти мене своєю будкою. Буде ще і будка, і свисток. На вечір пісня була готова. Маєте колись почути, коли козак її заспіває, а поки що прочитайте.
 
                Кума

Oт i здpacтyй, кyмa, мoя кицьoчкa!
He зaкpитo дивлюcь в тeбe xвipтoчкy.
Maбyть, тpeбa зaйти,
Пoздopoвкaтиcь.
Ocь, дивиcь, я пpинic тoбi квiтoчкy.

Бyв я зpaнкy, кyмa, в пaлiкмaxтepa,
Щoб вiн чyбчик зpoбив для xapaxтepa.
Чyєш, cepцe мoє
Пaлкo гyпaє.
       Moлoдoгo мeнe вжe нe cлyxaє.

Бaчy я, нa тoбi вишивaнoчкa,
Бaчy, вжe нa cтoлi caмoбpaнoчкa,
Чи ти кoгo кyмa
Дoжидaлacя?
Чi пpo мeнe yжe здoгaдaлacя?

A якa нa тoбi, кyмa, xycтoчкa!
Ax, ти лeбiдь, мoя кyмa гycoчкa!
Bжe пiшли мiж людeй
Poзгoвopчики,
Щo люблю я твoї пoмiдopчики.

Kyмa-пyмa, та отруя
Кyмa мене не цілує
Надухм’янюсь, поголюся
І до неї пригорнуся

 -    За таку пісню кума нагодує це вже точно. А відносно других людей треба ще творити. Для першого разу піде, - розчулено мовив пес.
-     Наче розумний ти собака, а все одно дурний, як пробця. Тобі нічим не вгодиш,- дратувався козак.
-    Може вам під кожух лягти хоч на ніч? Попросіться в діда Сави. Казали люди, що за дошку сороковку не менш як 2,5 метри завдовжки, він на ніч може пустить, - продовжував своє пес, - кажуть за дошки дід Сава готовий віддати все. Це такий в нього коник в го лові.
-А де ж я візьму йому ту дошку? – чухав потилицю козак.
-Одірвіть від нар. Ось оцю, поперчку. Вона все одно нічого не тримає. Цей Лойзка, мей, як він робив ці нари?
Козак придивився до дошки.
-А шо, добра дошка, тільки однією цвяшиною й прибита й то хтозна-як.
-А ти задля якого дідька прибив сюди цю дошку? - запитав козак Лойзку, який щойно повернувся з хати, де мав довгу розмову із Софою.
- Та це щоб не валялася під ногами. Думав з неї вирізати щікатулок для Софиних каблучок, та  за браком часу, купив їй з паралону, а дошку прибив, щоб Софа не знала, бо я ж сказав їй, шо зробив дощану. Нащо їй знати, що щікатулок  з паралону. От і дошка зайвою виявилась,  пояснив ситуацію Лойзка.
-     Софа вже придивлялася до неї. І дивно їй було – звідки ця дошка тут узялася, – сказав козак і подивився на Непитая. Той і вухом не повів. Крутонув хвостом, а потім, задерши ногу до вуха, почав його чухати.
-    Коли ви таке чули, шоб моя Софа цікавилась дошками?
-     От коли ти, Лойзко, заснув, я мав розмову  саме з Софою, - під’юджував козак, - ледве, мей, врятував тебе.
-       Як це? – здивувався Лойзка.
-   Та,- кажу,- Софочко, то моя дошка. Попрохав Лойзку щоб він придивлявся за нею, поки я неодружений. Так що ваша версія ще жива. А щоб життя цієї версіі було якнайдовшим, маю цю дошку взяти після сніданку з собою. Бо інакше Софа буде хвилюватися…
-Та ви, боже ж ти мій, прямо життя цим вчинком мені врятували, - аж зрадів Лойзка. Він з легкістю відірвав дошку від нар.
 -   Пригощаю вас, як найдорожчу у світі людину, цією дошкою, - стелився барвінком Лойзка. Він радий був за свій ранковий вчинок віддати будь-що.
-     Якби додати до неї шмат сала, та кільце ковбаси, та літрову пляшку горілки — це було б схоже на людей, - розгорнув козак далі свій сюжет, - І мо яку кістку люди принесли. Он дивись, як схуд цей безсоромний пес після одруження.
-    Гей, козаче, все буде гаразд. Ви тільки скажить, яку вам горілку нести, дорогу, чи може нашої, домашньої.
-   Чим нас з псом пригощати — ваша справа, але як ваша ласка, що ви навіть питаєте, яка горілка нам довподоби, ми з Непитаєм з радістю вам повідомляємо – самогон — найкращий напій для такої справи.
- Кістку не треба поливати аджикою,
-   мовив пес, - В мене й досі свербить у носі від учорашньої.
-А ковбасу можно полити аджикою, чи кетчупом, а краще підсмажити її з яйцями, - виказав свою пропо зицію козак. Лойзка після кожного уточнення нервував. Якби все закінчилось однією дошкою, це б його не налякало. А тут вже і горілка, і ковбаса, і сало,  і яйця вже пішли в хід. Той ще цурес на його голову…
-   Та шо пан козак буде ковбасу салом закусювати? Ге-ге! – засміявся він, - ви ще б маслом усе помастили, - і далі кепкував Лойзка. Його не полишала надія врятувати хоча б сало.
-    І в кого ти такий, Лойзко, щедрий удався?! Неси вже хоч щось. Еклізіаст… Через деякий час Лойзка приніс одну сухеньку мацу, шматочок зажовклого сала, голови від кільок, і неповну склянку пива. - Ти диви, а деж ваші харчо, добродію?- обурено запитав козак. — Я тут  ризикую життям, рятую його від Софиного гніву, мій собака перекладає йому іноземну літературу, а він кільку приніс.
-Софа сказала, шо сьогодні у нас піст.  Так шо вибачайте. Другий раз колись ми вже з вами наїмемося. Зараз не можна. Піст, - пояснював він.
-Ге-ге! Непитайчику, чи ти де бачив щоб у піст мацу з салом їли. Візьму я, мабуть, дошку і підемо до діда Сави під кожух спати, бо тут ми вже загостювалися. І почовпли вони удвох: козак і пес Непитай до діда Сави. Той мешкав аж у Чаплях. А це ще дороги, та дороги. Добре, що в козака торба є. Ніхто у ту торбу, нічого не клав, та все одно, коли їжа стоїть перед очима, важко в торбу не зазирнути. А там!… Копчена свиняча гомілка! Ха-ха! І коржик. А це вже,  взагалі не пшик! – мо вив козак.
-   А давай, Непитайчику, пісню заспіваємо!
-   А давай!
-    А яку заспіваємо?
-    А “Капці”, давай.

Капці мої, капці
Де ж ви забарились?
Я стою у кепці –
У наш клуб намиливсь.

У шкарпетках вийду.
Кінофільма зичу.
У кумиці пройди
Чоботи позичу.

А кумця немає,
Десь він ікла точить.
Три доби сягає,
Як він комір мочить.

Вже на мене, капці,
Селами й містами,
Називають хлопці,
      Диво з чоботами…

Де ж ви мої капці?
Може, хто не знає –
Коли кум в гулянці
Їх кума ховає.

-Ну в тебе й голос! Як у коня, чи віслюка. Хто тебе так вчив співати, - заливався Козак. А любив він аби на два голоси співали,
- Не навчишся, здам тебе до консерваторії на консерви. Ги-ги!
Дід Сава балакав на вулиці з дідом Трохимом. Той збудував недавно лазню й агітував сусідів приходити до нього на парення. По тридцять гривень. Така справа, що швидше дід Трохим штани загубить, ніж хтось такі гроші дасть. Він вже й на бартер пустився і почав полювати на Діда Саву.
-Вовка Вишневський спорудив мені будку для собаки за дві бані. А коли ви зробите туди дверці, то й вам вийде  дві бані. А воно ж пара, та ще й гаряча! Та ви шо! Дві бані! Це дві бані!
-   То ви що перейшли на руминські гроші?-запитав дід Сава. Він вже добряче недочував, тому й розмови з ним складні. Дід Трохим вже другу годину розказував про фінські бані, а в співрозмовника ніяких познань не фіксується.
-   Та що ви з тими румунами зачепилися.Чув я вже що бані це румунські копійки, Чув! Я вам пропоную лазню, розумієте лазню.
-     А… Зробити вам дверці за помить ноги? Краще поміняємо коня на поні.
-     На що, перепрошую?
-     Поні - віслюк такий. Ви що не чули пони?
-      Ні не чув, - невдоволено відповів дід Трохим.
-       То що ж ви тоді чули в біса?-Дід Сава любив скубнути тих, що не дочувають, бо мав на те певні права. Про себе казав,
-    Я не чую все дурне, а розумне завжди будь ласка.
-    Піду я скупаюсь у лазні, - закінчив бесіду дід Трохим, махнув рукою і почовп.
-   Добрий вам вечір дорогенький дід Саво! Це саме козак з псом підійшли. Козак ніс торбу, кобзу і дошку. Дід, аж затремтів.
-       Шестидесятка?- вигукнув він.
-       Сороковка… - мотнув чуприною козак.
-      А… сороковка. А я думав шестидесятка. Куди це ти її преш? – цнотливо запитав Дід Сава.
-      Вам і приніс.
-      Хм. Мені? На продаж?
-      На бартер.
-      Що, й ти лазню построїв?
-   Та де там. Ось під кожух просюся до вас переночувати за цю дошку.
-    А, під кожух. А дошку де взяв?
-   Спасав Лойзку Шмотя от смерті, от він і віддячив мене, по бартеру.
-     Мей, я куди не подивлюся – кругом один бартер, - дивувався дід.
-     Той лазні, той сороковку. Дивні, мей діла. Дід вже стукав нігтем по дошці, прислухався як вона дзвенить. Глухуватий на обидва вуха, слухав як дзвенить смерека.
-       До обіду можеш задрімати, а після обіду Пилипівна вже місце забила. Загубила пенсійне посвідченя і має надію, що їй присниться де.
-Та мені тільки пісню сотворить, до обіда з гаком досить. Козак зняв кобзу, скинув чоботи, перехрестився і заліз під кожух. І наснилося йому, і намарилося, аж перед людьми соромно. Наснилася йому Галя, до якої він весь час ішов з Непитаєм і наостанок віршик йому наснився:


Я світ нічим не здивував,
І все здебільшого зганьбив.
Чи час погано відчував,
Чи марні праці працював,
Чи може тільки їв та спав?
Дурниць багато наробив?
Так. Безсумнівно, було діло –
Палив, пиячив цілі дні,
Гуляв і тішив своє тіло,
       І це подобалось мені.
Тепер я каюсь, як дитина,
І ви, добродію, праві –
Не міг інакше – я ж людина,
В якої вітер в голові.

Бувайте здорові! А про козака я чув таке: Прийшов нібито до Галі, прийняв господарство, А всю бухгалтерську роботу веде Непитай. Та ще може зустрінемось, або він заїде. Ще почуємо. Може ви його побачите? Передавайте йому наші вітання.