на пустому берез, коли в тер здима думки, ти не по

з ким я буду говорити? хто відповість мені і хто почує, якщо мови цієї не знає ніхто
кому можна дивитися в очі і бачити відгук
без сороміцької постави, без звитяг голосу і театральних жестів. без очей.
я не памятаю як давно ми говорили. мабуть роки пройшли. тисячоліття.
і пуста, пуста земля стоїть весь цей час на поличці космосу, чекає... чекає на тебе.
на слова котрі ти промовиш, про що заговориш, коли. чи зі мною?
я навіть забула мову. не можу дібрати слів. така безталанна
пустка. пустка як яма, як безодня, як тунель до ядра землі. стоїть перед моїми ногами і чекає, коли в неї ступлю. вона, наче кличе мене. затягує чорнотою і ніби хоче проковтнути.
а я забула мову, забула і хто тепер зрозуміє такі слова.
забула як і про що говорити.
коли я згадаю, коли я знайду слова, коли затепліє всередині чи буде з ким говорити?
я мрію про пусті рівнини, вітри і слова, слова, слова - почуті і сказані. щирі і щиро.
ніколи не набридне