Про клечаний вiтер

Про клечаний вітер.

            З Попівської гори навіявся клечаний вітер. Перед зеленою неділею,перед клечаними святкам -Трійцею, як завжди була  грозова гробина ніч, а потім, під ранок настала тиша.Клечаний вітер ночував в селі, на Попівській горі, ховаючись від грози під стріхами і постогнуючи в димарях, а ранком скотився з гори до того місця, де майже під прямим кутом  Хорол впадає в Псьол.Похукав на зеленкувату воду Псла і коричневу, як міцний чай воду Хоролу.  Подивувався, що ці дві річки ,з`єднавшись, текли не змішуючись. Під високим і крутим Попівським берегом текла вузька корчнева смуга Хоролу, а  під пологим  Сухорабівським берегом - зеленкувата  Псільська вода.  Псьол давив і притискав Хорол до берега потроху прихоплюючи в нього струмінь за струменем, а Хрол неохоче, потроху підкорявся натиску.
             Вітер, торкаючи воду,   поплив по річці навкруги Попівської гори, до Приліпки,  , далі  нижче по течії, шугнув під Манжеліївський міст, аж поки переконався, що вода таки змішалася. Псьол забрав  нарешті у Хорола всю його торф`яну воду.  «Хе!» - хекнув  вітер і подався назад набираючи швидкість, штовхаючи течію назад, та не  долаючи  її.  Скочив вгору, на кручу, до товстелезної, в чотири  людських обхвати,  сріблястої осики.Разів зо три обкрутився навколо неї, дивуючись з її товщини і міці, подумуючи, що з часом, як виросте і набере сили, то колись виверне  осику  з корінням. Поки що - хай постоїть.
           Далі, мов перекотиполе, вітер покотився  вологими від дощу плавнями вишукуючи в некошеній траві  куріпок, перепілок, диких качок, водяних курочок і інше  лугово-водяне птаство, що висиджувало пташенят чи спало в гніздах по берегах Хоролу. З розгону поплигонув вітер в зарослі верболозу, що суцільним величезним кущем розрісся на Таранцевому дворищі під Котовою горою. В кущі зачаївся  зарошений заєць. Вітер понюхав зайця - ніякого запаху. Добре - лисиця не вчує. Заєць понюхав вітер ,  все в порядку, лисицею не пахне.  Взаємозадоволені вони повідверталися .
                Виплутавшись з  верболозових хащів вітер  почвалав на Котову гору ворушачи зелену червневу пшеницю. На горі звернув з озимини в лісосмугу. Під шовковицею намацав   у покосах легку, не промоклу , суху билинку, підкинув вгору, дихнув знизу на неї. «Хук!» - полетіла  билинка вище, а вітер за нею, наче піднімаючись по щаблях  велетенської драбини «Хук!»- щабель,  «Хук!» - щабель. . «Хук!», «Хук!» - вище, вище!  Аж під хмару підніс  вітер билинку, а потім, мов з льодяної гори ковзнув вниз, посвистуючи, по пологій  прямій - до Хоменчачих яруг. В височині, під хмарю  загублено крутилася билинка.
                Дуже глибокі, з глиняним прямовисним стінами, чотири Хоменчачі яруги  ніби хотіли порізати округлу Котову гору  на шматки - як хлібину. Дощова і тала вода все поглиблювала їх, розмиваючи вершину і наносячи мул на Хоменчачий город. До першої, темної і глибокої вершини  вітер приповз рачки і зазирнув у холодну сиру  пітьму. «Хуггг»! - гукнув вниз. Прислухався. Нічого. По черзі він  зазирав в усі яруги, але спуститися вниз не наважився.
                Рвучко  підхопившись пішов, пританцьовуючи, по споришевій дорозі, понад озиминию і шовковичною лісосмугою. Один крок довгий, а два впристав - коротенькі. « Ішов козак потайком, ішов козак потайком, до дівчини-серденька вечірком» - мугикав пританцьовуючи. Обійшов -обтанцював  Вовчишину хату, що одиноко  стирчала на горі, а на початку Вовчишиного ярка спинився, прихилився - приліг на землю, видовжився- витягнувся , як змій  і потік -поповз у долину.Не по Низовишиному узвозу, а по Вовчишиному ярку, звиваючись як гадюка вправо-вліво.
                Ярок влився в широку  долину, де привільно розкинулись кілька  хуторів  - Гордійки.  Зупинившись вітер  закрутився на місці, намотуючись  сам на себе, як рушник на качалку, таким собі покотьолом покотився далі, мимо Низовишиної хати під горою, до великого куща калини понад струмком. Розвився, розкрутився навколо куща вишукуючи гніздечко. Ось- висить всередині кубельце. Та це ж водяного пацюка житло  і голі пацюченята всредені. « Тьху! Хай тобі!» - сахнувся вітер. По чотирьох  дрючечках, перекинутих через  струмок, перейшов поволі туди-сюди кілька разів, похитуючись і вигинаючись. Ех, весело!
                Став серед  долини роздивляючись, що ж то за постать так рано бовваніє на греблі. Розправив груди, розгорнув-витягнув поли-крила на всю ширину долини і не швидко рушив до греблі. Вгору-вниз, вгору-вниз, як  крута хвиля на воді, женучи перед себе  клапті  вологого туманцю, що димів над рогозом і осокою. Швидше, швидше що ближче до греблі. Вгору-вниз, вгору-вниз…  Ще, ще швидше, розганяючись і топлячи туман в струмку нісся вітер.З усієї сили вдарився об греблю, пригинаючи довгу, схожу на ковилу траву.Забубонів в чорну широку  трубу під греблею, якою стікала з ставка зайва вода.Здійняв брижці в глибокій ямі під трубою. Жаби занурили свої голови в воду, лише  цікаві очі кругліли  на поверхні, між ряскою.
                Вітер стрімко  зринув ззнизу, з під  греблі, полоскотав мокрі босі ноги, штовхнув у бік, смикнув за косу і засміявся мені в лице. Я теж засміялась і показала йому язика. Мені вісім років.
                В цю ранню пору  зеленої неділі я вже нарвала за греблею  букетик польових квітів щоб поставити їх в  маленькому глечечку біля образу святого Миколая.  Вставши ще до схід сонця я ретельно причепурилася. Мама вишила мені сорочку полуничками, я вдягла картату спідничку, обсмикала сорочку, щоб виглядав  з під спідниці вишитий поділ, заплела косу, пов`язала   голову зеленою стрічкою і  ще до світання побігла по мокрій траві за квітами. Хата була вже  прибрана. Тато накосив тут же за греблею отави, бабуся потрусила нею підлогу. Тато нарубав клечання - берестових, липових, кленових та ясенових гілок, а мама прикрасила ними  портрети та картинки на стінах.  Покуття  вбрала васильками, любистком , кануфером та щебрецем. Найбільшу гілку тато прибив надворі, над вхідними дверима. Коли я прокинулася все було вже готове -в кімнатах було свіжо і зелено, в душі було так хороше, радісно, піднесено  і дуже захотілося й собі нарвати квітів та прикрасити хату.               
                Повертаючись додому я задивилася на далеку Попівську гору, відчула свіжий  віддих і побачила-почула-придумала собі цього клечаного вітра…
                …  Вітер  пошарудів  у своїх полах-крилах  і витягши   тоненькой струмінь, тицьнув мені до носа. Цей струмінь він відчепив від хмари, залишивши їй суху билину.  Струмінь пахнув надзвичайною свіжістю, якимись дивними квітами і прянощами і ще чимсь незнайомим, але таким,  що хочеться  знайти, побачити, доторкнутися, дізнатись. В уяві пронеслись кольорові малюнки з книг про далекі краї, моря, заморські ліси.
                - Яке  диво! -подумала я.
                - Отож!  -прошепотів вітер і торкнувся мого маленького  букетика польових квітв.
                - Вони теж гарні! - подумала я.
                - Авжеж!
                - Спасибі!
                - Та нема за що!
                Вітер повернувся і  підстрибом поскакав по глинистій дорозі вгору , від греблі до порожньої вівчарні, а тоді  на Новоселівку, де вже  пастухи  гнали в Чарткову долину  череду. Я теж повернула, але в протилежний бік  і підстирибом поскакала по глинистій дорозі вгору, до школи , а тоді через  шкільний двір додому…


Фото Віті Єкімова. Вид на ріку Псьол в Полтавській області.