Каштан. ua

Спомин-фантазія із дитинства.

То був один із звичайних літніх днів, коли вони вперше зустрілися на стику своїх  шляхів, коли вперше зазирнули один одному в очі, в їх загадкову безодню і побачили там свої кумедні відображення:  Каштан розгледів в очах навпроти свій чорний писок з такими ж чорними, місцями сивими, довгими вусами, насторожені великі вуха, кінчики яких завжди звисали донизу та були гармонічною деталлю його природного шарму і свої темно-коричневі вологі очі, з яких на Сашу споглядав хлопчик років 10 з русявим волоссям на круглій голові, дещо видовжено-гоструватим носом та проникливо- допитливим поглядом. Вони довго дивилися один на одного, дивуючись глибині та відкритості поглядів та ніби намагаючись прочитати і підтвердити в них те, про що говорили в цей момент їх серця: то була єдина і зрозуміла для всього живого мова Природи.
Каштан – так кликали великих розмірів пса, якого дядько Микола із Черкас привіз Сашку в невеличке село на Чернігівщині. Місто його пригнічувало своєю активністю та тіснотою – ніде було не то щоб погасати на всіх швидкостях , але й просто розігнатись без всіляких перешкод, щоб розім’яти свої величезні лапи, а разом з ними і все міцне тіло. Маленький дворик, відсутність парку, навколо асфальт та загазоване повітря вщент сковували рухливого, веселого і повного сил велетня, від чого собача душа часто навіювала йому образи великого зеленого поля, густого пахучого лісу з його древніми загадками, місця, де вільно дихається і біжиться так, що у вухах шумить скажений вітер, а на очах виступають сльози від швидкості – і так біг би й біг би, допоки вистачило сил, а потім попивши дощової водички і якнайсильніше висолопивши язика, відхекувався та відлежувався б на м’якенькій ковдрі зеленого пасовища. «Як би добре було податися в таке місце» - часто думав про себе Каштан, дивлячись через щілину в заборі на заповнену людьми та автомобілями галасливу вулицю. В такі хвилини щось стискалось у нього всередині, великі очі помітно вкривалися вологою і виблискували на сонці сумом, аж допоки з них не скочувалось кілька сліз – тоді він опускався на землю, клав голову на протягнуті вперед лапи, закривав очі щоб не бачити цю ненависну вулицю і поринав думками до неї, такої омріяної і ще такої далекої, але дуже жаданої невеличкої вулиці одного богом і людьми забутого села.

Оточене з трьох сторін лісом-стіною, прикрите зверху прозоро-блакитним небом, що на протязі року міняло свої  кольори то на сіро-рожеве, то на темно-буревійне, сніжно-холодне або зненацька-дощове, на значній відстані від великих шосе, в низині, неначе в чані, жило-поживало село  Бурімка.
З часу його заснування багато води сплинуло річкою Бурім’я, немало річкових суден дісталося в цей заболочений та зелений куточок, «гори» борошна змелено водяними млинами, що функціонували в часи повноводності річки, від назви якої і походила назва селища.
Тепер воно було невеличким радянським селом з неприбутковим колгоспом, такою ж системою відносин як в мільйонах населених пунктах велетенського союзу  могутніх самих по собі республік; всі його жителі мали гарантоване державою право на середньостатистичне сіреньке життя за встановленими згори правилами. Все протікало само собою, і не обіцяло нічого непередбачуваного і яскравого. Такою була загальна картина села, і заглянувши сюди,  можна було побачити тільки важко працюючих людей, розбиту, часто без асфальтного покриття дорогу, зарослий деревами та очеретом став, магазин, колгоспну контору, сільраду та будинок культури. Оце і всі красоти.
Серед цієї звичної буденності красувалась високими будинками та безпричинно сумувала за чимось далеким і незвіданим нова вулиця. На ній жили переважно молоді сім”ї, тому і назву вона отримала відповідну – Молодіжна. До народження на її теперішньому місці простилалися лише людські городи, порослі кущами та вербами – ніхто раніше не міг і думати, що комусь збреде в голову облаштувати цю місцевість, та ще й в такий спосіб; вона існувала хіба що в уяві ініціаторів, проектувальників та від природи чутливих серцях батьків Каштана – ще вони почали мріяти про далеку свободу, передавши з кров’ю та молоком це почуття своєму собачаті.
З моменту свого започаткування, коли бульдозер вперше вирушив серед гущавини прокладати шлях, вулиця росла і розвивалась, спочатку горами щебеню та цегли, потім червоним мерехтінням новеньких будинків, далі першими жителями, що переселялись із стареньких хат; людей на вулиці ставало все більше і більше, вони з радістю і сподіваннями заповнювали свої світлі оселі, обживали їх, зводили нові забори, садили дерева та всяку квітучу рослинність, від чого вулиця ставала все гарнішою і гарнішою, як дівка на виданні. Вона купалась в зелених кронах дерев, тіні виноградників, квітково-трав’яних ароматах та в різноманітті людських доль. Ніби все в неї було і всього вистачало, кожного ранку вона просипалася зі співом півнів, і кожного вечора готувалася до сну під мелодійні звуки доїння корів та стрекотіння коників і цвіркунів. Все в неї було… та якби вона могла говорити, то повідала б своїм людям, чого бажає її душа, чого вона жадає, про що мріє…

Вони довго дивилися один на одного, а матінка Природа їм нашіптувала: «Це твій вірний і надійний товариш, що в любу хвилину буде готовий захистити тебе від різного втручання» - крутила вона сашковими думками, «Не треба боятися його, він ніколи тебе не зобидить» - заспокійливо пульсувала в голові Каштана. І вони не боялися, і вони вірили цьому мудрому внутрішньому голосу.
Потім як кожен порядний пес, опинившись в незнайомій місцевості, подався Каштан вивчати новий двір, обнюхуючи все на своєму шляху. Стільки багато цікавого було в цьому місці, куди його щойно привезли, стільки нових різноманітних запахів спішило йому назустріч, безліч поки що незрозумілих йому звуків вривалось в його вуха коли він поспішно обмірював кожен сантиметр величезного двору, за межі якого не пускав його хоч і невисокий, але неприступний паркан. А з-за забору віяло чимось теплим і рідним, ніби ніжний поклик матері з дитинства,  в ті моменти, коли він замріявшись забігав кудись далеко, вивчаючи світ навколо себе. Серце його так само колихнулось, як і одну годину тому, коли він, подолавши велику відстань на автомобілі проїжджав, висунувши голову з вікна, по цій вулиці. Дарма, що вона також була асфальтованою, відчуття вона визивала зовсім інші.
Потім була перша вечеря, і перша ніч на новому місці. Хоч він і був на прив’язі, це його не хвилювало, адже далекий поклик його предків, велетенської кавказької та граціозної німецької вівчарок, підказував, що долаючи це випробування, кріпне воїнський дух пса – лише тому, хто пізнав холодний брязкіт цепної неволі буде доступне розуміння істинної свободи. До того ж очі, які дивилися на нього вдень не випромінювали зла – в їх глибині він розгледів паростки духу воїна, який є універсальним для всього живого, але зрозумілим лиш тим, хто його приймає в своє серце, укріплює і йде за ним по життю, куди б він їх не привів.
А небо, яке прекрасне нічне небо в цих краях! Чітко обрисований Чумацький шлях – споконвічний проводир заблукавших, мерехтіння зірок, що своєю даличиною підкреслюють велетенські масштаби незнаного, за яким криються  не менш колосальні можливості всього живого, а Місяць – це просто загледіння, немов нічне сонце, вкрившись яскраво-сріблястою мантією, освітлює шлях нічним жителям, і щось втаємничене і зачаровуюче, що притягує до себе своєю загадкою, є в його сумних «очах». Підмостивши Місяць собі під голову і вкрившись зірками стомлений за цілий день, але щасливий, засипав Каштан; він спав і бачив прекрасні сни, то були сни про його мрію.

Щоб лишній раз не лякати людей, Сашко городами виводив Каштана на поле і вже там відпускав його. Нелегко йому, юному хлопчику, давалося утримувати такого здоровезного собаку – вхопившись двома руками у повідок, він підтюпцем слідував за Каштаном – не Сашко Каштана, а навпаки,  Каштан Сашка вів на прогулянку. І ось, нарешті, вони – довгоочікувані простори; Каштан не тямив себе від радості, яка влітала в нього на великій швидкості разом із зустрічним вітровим потоком широкого поля, воно було таке велике, що не вистачило би сил без передиху пробігти його з краю до краю, які ледь-ледь виднілися на горизонті. Поле зустрічало Каштана новими запахами, яких не можна було відчути в селі, дарувало йому свої безмежні простори та новий рівень швидкості; інколи на його шляху зустрічалися невеличкі рухливі об’єкти: миша, ящірка абощо, і він, різко міняючи траєкторію, довго ганявся за цими спритними створіннями, аж доки їм все-таки не вдавалося хутко сховатися в нору – тоді величезні лапи вигрібали на місці схову кілограми піску з землею, які розліталися по сторонам немов від буревію – в такі моменти Сашкові тільки те й залишалося, що встигати ухилятися від грудок та пилюки. В кінці кінців, не діставши мишу і дещо заспокоївшись, з брудною мордою, на якій чистими залишалися тільки сяючі радісні очі, він, разом з Сашком, вирушав далі у пошуках нових вражень.
Часто вони бігали разом навипередки а потім весело качалися по траві, або під командне «апорт» Каштан зривався і біг за кинутою Сашком якомога далі палицею, швидко знаходив її і з почуттям виконаного обов’язку повертав її своєму юному другові. Коли ж вони обидва стомлювались від бігу та ігор, то падали в м’яку траву і досхочу відпочивали. Хлопчик ніжно гладив припавшого до його ніг велетня, відчуваючи як б’ється у того серце, і в такі хвилини думав, що вони ніколи не залишать один одного і будуть завжди разом. Він обіймав його, пригортаючи до себе, а Каштан чуманів від задоволення, то облизуючи Сашкові руки, то тикаючи своїм писком йому в носа.
Одного разу Каштан в котрий раз ганяючись за якимось гризуном так далеко забіг, що коли завершив своє переслідування і обернувся, то не побачив ані поруч, ані далі та зовсім далеко, допоки бачили його очі Сашка – він начебто зник, ось тільки що зараз і тут ще був, а ось уже його немає. Щось йокнуло йому на серці і він стрімглав полетів до того місця біля каналу де нещодавно залишив його: поки біг у голові промайнуло безліч негарних думок, які заставляли серце битися частіше, а лапи переставляти вдвічі швидше. «Може він просто спустився в канал і присів так, що його не видно» - заспокоював себе Каштан стрімко направляючись до каналу з водою. Від шаленої швидкості та підвищеної емоційності лапи почали слабнути, досягши свого максимального силового порогу, очі сльозилися – не то від вітру, не то від хвилювання, стукіт серця не стихав. І ось, нарешті канал – проте Сашка там не було. У повному відчаї, не знаходячи собі спокою, захеканий і стомлений від бігу, він петляв між дерев, знов і знов відшуковуючи такий знайомий запах слідів, але вони то з’являлися і вели по напрямку від дому до саду, то зненацька обривалися. Друг не знаходився. І тільки через декілька хвилин безрезультатних пошуків він почув голос: «Каштан, Каштан!!!» - добре чулось йому, але навкруги нікого не було видно, і лише піднявши догори голову він побачив усміхненого Сашка, що сидів високо на яблуні. Скільки ж радощів було у обох: коли Сашко зліз на землю Каштан ледь не повалив його, стаючи на задніх лапах на весь зріст і вилизуючи лице товариша, який обнімав його, тримаючи за передні лапи і просив вибачення. Виявилось, що він навмисно сховався, залізши на дерево, щоб перевірити, як швидко знайде його Каштан. Добрий собака злився недовго і ось вони уже знову дружньо навипередки помчали щосили у відкрите поле. Сашко на власні очі побачив, яким відданим може бути пес-товариш, і з тих пір більше не чинив так ніколи.
То були двоє друзів, які нікого і нічого не боялися, проводили разом багато часу і були задоволені від того, що у кожного із них є поруч надійна опора.
Каштанові добре жилося і він був вдячний долі за те, що направила його саме сюди, де він зустрів його – вірного друга. Проте, кожної ночі, коли все стихало навкруги він чув як дихає вулиця, зітхаючи після довгого «робочого» дня – підмівши вітерцем свою натомлену поверхню, затихала і готувалась спати: він її відчував своїм добрим собачим серцем і йому хотілося полинути до неї.

Коли вона вперше зустріла Каштана, щось ніби перевернулося всередині у неї, легшим став тягар автомобілів, проте більше чутливості стало у її покриття – вона відчувала на собі його міцні лапи, впевнені, цілеспрямовані рухи, легкий, пружний біг, а коли почула його голос – зовсім зомліла, здригаючись від кожного його руху. Ось чого їй не вистачало весь цей час, ось чому інколи, коли все навколо засипало, вона ще продовжувала вслуховуватися в нічну тишу, виглядаючи когось або щось із темряви; це він приходив до неї в тих прекрасних снах в незрозумілих для її сприйняття образах: то був вітер, що ніжно гладив її тіло, або невідома їй істота гріла собою її примерзаючі взимку ноги, чи дерево, вростаючи в її землю, зливалось з нею в одному подиху. Це був він… якби ж вона вміла говорити… вона б йому багато чого повідала…
А йому не потрібно було нічого розповідати, він все і так знав - знав, бо він був незвичайною собакою – хоч зовнішній вигляд і розміри могли налякати любого, в душі він був справедливий і добрий, і тому природа не обділила його і чутливістю  - він мав теплі почуття до своєї вулиці. Коли вперше Сашко повів його не городами, а вулицею, у нього всередині немов залунали труби і тепер він не тяг хлопця за собою, а йшов з ним поруч, поважно, не поспішаючи, прислуховуючись до кожного свого кроку по жаданій землі, траві, асфальту – все йому подобалося тут: високі будинки і низькі забори, з деревами і клумбами вздовж них, люди, коні, автомобілі і вся техніка, які слідували по ній, калюжі, гуси і утята, що купалися в них, інші собаки, що при зустрічі обережно поводилися з ним, і навіть невиховані коти-шахраї, що інколи непомітно стягували їжу з його миски – це була найкраща вулиця у його житті!
Сашкові подобалося як Каштан поводить себе і він почав частіше бувати з ним на вулиці, десь у глибині своєї дитячої, незашореної стереотипами та шаблонами суспільства, душі здогадуючись мабуть про істинні причини перетворення стрімкого і сильного пса-бійця на врівноваженого та галантного джентльмена. Тепер він навіть інколи відпускав його зразу, тільки-но вони виходили з двору, так як знав, що Каштан нікого не зачепить, адже йому ні до кого не було діла - вся його собача сутність була заповнена всепоглинаючим почуттям вірності та вдячності тій, що дочекалась його, прийняла в свої обійми та передала йому всю свою ніжність і любов, отримавши у відповідь його благородну силу, чуттєве серце та собачу відданість.

Так росла вулиця і ріс Каштан, а з ними ріс і розвивався хлопчина, якому доля лаштувала торбу, наповнюючи її щороку новими знаннями і почуттями, необхідними в дорозі.
Не збулось – не будуть вони скрізь і завжди разом, не зможе Каштан подати свою лапу там, де буде потрібна Сашкові допомога – але вони обидва знають, допомога несподівано приходить до воїна саме в ту хвилину, коли вона йому дійсно потрібна. Так Ангели-Хранителі піклуються і про людей, і про собак, і про вулиці, коли вони справжні.

Сашку важко було залишати Каштана, проте він знав, що його вірний друг залишається не сам, адже в нього є його вулиця. Вона мовчки проводжала юнака у довгу і велику дорогу, махаючи наостанок вершками білокорих беріз, а Каштан, прилинувши до неї всім тілом дивився вслід.
Якби тільки він міг говорити…

23:11    23.10.11.