Спочатку було слово...

З ПОЧАТКУ БУЛО СЛОВО...

- Як це не горять? – зло запитував себе Діма, - ще як горять! Яскравим полум’ям!
Він рвав написані їм оповідання, розідрав невеличку повість, над якою мучився років з два.
- До біса! – він розірвав оповідання про дівчину, яка дочекалася першого кохання, - під три чорти! Кому це потрібно?
Усі порвані сторінки Дімка склав у купку. Поряд стояла пляшка з бензином.
- Рукописи не горять? – запитав він сам у себе, - подивимося! Ще й як запалають!

Писати прозу Дімка почав роки з три тому. Спочатку це було маленьке оповідання про чоловіка та дружину, які раптом стали не розуміти один одного. Потім ще щось, потім ще… Потім прийшла перша публікація у журналі, потім друга, а потім наче усе зупинилося. Він продовжував писати, вивішував написане на різних сайтах, його друкували у якихось журналах, але здавалося, що він звертався наче у пустоту. Ніякої реакції на його прозу не було. Він дивився різні шоу по телевізору і вражався. Співачки та співаки часто-густо  співаючи огидну нісенітницю, збирали тисячі фанів. Натовп, збуджений неабиякою порцією тупих рівномірних басових ударів, звірів, балдів та фонарів одночасно.
- Бум… Бумм… Бум… А! А!-аааа! Я привезу тобі білого порошку! Так!!! І багато, наче білого сніжку!!! А-а-а!!!
Мало того, що це співають! Це ще й слухають! Отже, це комусь потрібно? Як і ті дурні шоу, на яких їдять хробаків, б’ють учасників та запитують: чи не Неві річці стоїть місто Петербург?
Діма давно припинив ходити до книжкових яток, тому що окрім низькопробних детективів, енциклопедій, кулінарних книжок та сонників там нічого не було. Три роки він намагався достукатися до серця хоча б будь-кого простими розповідями про кохання, ніжність, мрії, щастя, просто життя і, врешті решт, здався.
- Та ну його на хрін! – вирішив він, і тоді з’явилася пляшка з бензином, - мабуть, не маю я хисту «глаголом жечь сердца людей»… А, може, у людей серця змінилися й «глагола» не потребують? На роботі цілого дня нагасаються, настрибаються, напсихуються, їм би відпочити трохи, а тут я зі своїм «глаголом» їм у душу пхнуся! Кому це буде до вподоби?  Краще вже на якогось відморозка дивитися: легко, смішно, та й думати не треба.
Папірці, складені охайною купкою та добряче политі бензином, миттєво спалахнули. Димка кілька разів помішав вогнище палкою. Полум’я швиденько доїло усе, що ще залишилося у Димчиній  душі. Він різко кинув палку у вогнище та ледь не бігом пішов до дому.

Димка парубкував. Настя, дружина, поїхала до батьків. Була вагітною і вдвох вирішили, що останнього місяця їй краще побути під наглядом  мами. Спочатку він насолоджувався самітністю. Прийшов з роботи – тиша! Бажаєш – дивися телік, ні  - працюй на компі чи читай собі. Боже, як гарно! Але це тривало лише два дні. На третій самотність такою радісною вже не здавалася. Вночі він прокинувся від відчуття пустоти поряд. Згадав Настю.
- Ти за своє хропіння не турбуйся, - казала вона чоловікові, - мені це спати не заважає. Навіть навпаки. Якщо хропиш, отже поряд, отже із тобою нічого не трапилося, отже ти зі мною.
Лише зараз він до кінця зрозумів про що йшлося. Останнього часу вона почала не то що хропти, а так… Сопіти. А наразі у спальні стояла повна тиша, яку порушивало лише тихе цокання годинника. І від цієї тиші Димка прокинувся. Глянув на годинника – третя години ночі.
- І чого це не спиться?  - незадоволено подумав він.
Достав з холодильника  пляшку мінералки та хлюпнув у стакан крижаної води. Ліг. Полежав з півгодини з заплющеними очима. Сон не йшов. Почитати, чи що? Включив світло і полазив по полицях. На очі потрапила світла велика книга «Русские летописи». Це було академічне видання, яке він десь придбав кілька років тому   за копійки.
- Це скільки століть вони пережили? – подумав він, - навіть уявити страшно. Скільки війн, пожарів та смут! І дожили до нашого часу. Рукописи не горять… Але мої ж згоріли? Може, тому що і рукописами не були? Так, усе! Начхати! Я цім більше не займаюся!
Дімка з люттю засунув на саму верхню полицю ні в чому не повинну книгу. І тут же його погляд впав на Біблію. Ні Димка, ні Настя особливо віруючими не були, але і до атеїстів чистої води не відносилися. Були обидва хрещеними, а Біблію подарували Насті доброзичливці з якоїсь новомодної конфесії.
- Святе писання… Іоанн… А! Це ж Євангеліє від Іоанна! – зрозумів Дімка, - з початку було слово…
Дімка закрив книгу.
- Та що це таке! Наче змовилися усі сьогодні достати мене до печінок! – у серцях подумав він, - а хто усі? З початку було слово… - подумки повторив він, - і слово було у Бога, - продовжилося у нього в голові, - он як! В мене і Бога була одна зброя – слово! Ні, не зброя. А що? Знаряддя! Тому що зброя це для війни, а  знаряддя для праці. Авжеж! Стоп! – перервав він сам себе, - стояти, Дімо! Ти з цім покінчив! Твої потуги нікому не потрібні. Топай спати…
Дімка охайно повернув Біблію на місце та погасив світло.
- Нічого собі порівняння: я та Бог. А як там? А, так… За образом та подобою… І слово, авжеж… З початку було слово…
Чеканна фраза відсунула усі Дімині переживання щодо співаків, сумнівних гумористів та коміків, авторів бульварного чтива і свого богохульного порівняння із Богом. Він лежав з розплющеними очима, а в його  думках коротенька фраза, як кістяк чогось дивовижно міцного, обростала такою ж міцною плоттю. Дімка рвучко піднявся, увімкнув світло та сів до комп’ютера.
- Ти ж цім більше не займаєшся! – пролунало десь у самому куточку його душі.
- Стули пельку! – незрозуміло кому гримнув Дімка.
Впевненими рухами він вивів на екран назву нового оповідання:
«СПОЧАТКУ БУЛО СЛОВО».