14 уламк в одного життя

1.
Я – сильна… постріл… постріл… ще один – я не помру, клянусь, я буду дихати…
Але коли ти, раптом, підеш із мого життя, оцього я не зможу. Це не три постріли… це щось набагато більше…
Це, неначе з мене силою відірвуть… ні, не серце, бо є щось важливіше за цей болючий орган… Це, неначе з мене силою відірвуть частину душі… таку велику частину… і прямо у вогонь… і не кажіть мені, що душа не горить – ще й як горить! Ще й як… найболючіше за все!
І от частина мене буде палати, як зірка перед тим, як навік згаснути і впасти в безодню… а сотні людей загадають бажання: «Я хочу щастя»…

2.
Люблю писати тонкою пастою на білому, чистому аркуші  паперу… люблю водити білою, як сніг, крейдою по вогкій дошці… чорним по білому, білим на чорному…
Кожного дня я знов і знов пишу ці до болю знайомі три звичні слова.. а ти змиваєш їх водою, стираєш ганчіркою… а я знов пишу… Змивай, мені не шкода, змивай! Та тільки знай, що вода бездонна, а крейда в решті решт закінчиться. І от одного разу ти, не знаючи, зітреш моє останнє слово… а я вже не зможу знов його написати… написати, коли воно буде тобі так потрібне, коли не захочеш і дихати без нього. І тоді…
Я змушена буду їх написати вже своєю власною кров’ю… бо заради цих трьох слів я ладна на все, а ти не здатен навіть викинути ганчірку…
3.
Усі ми такі – крилаті істоти… та дурні,бо безглуздо носити крила серед таких, як ми… о-б-л-а-м-а-ю-т-ь! – у цьому світі інакше не можна. І біль в тому, по поламають не чужі нам люди, ні, не боги и не дияволи, а ті, котрим ми самі малювали  ці крила… пір’я до пір’ячка. І самі ж поламали… я – твої, він – мої… а хто зламає його? Було б що ламати… Але хто ж він без них: вільний чи обділений? Чи в крилах щастя?!
4.
Мене, наче щось крихке і коштовне, мене,неначе келих вина, або випий до самого дна, або розбий о підлогу…вщент! Крихти збирати не тобі…
Не тобі…
Не тому, що колись пожалієш, а буде пізно…
Не тому, що розбив у мить, а клеїти треба роками…
Не тому, що помста – це удар нижче пояса…
А тому, що я тебе за все прощу, а ти мене – ніколи…

5.
Перестала ловити сонячних зайчиків… посміхаюсь так рідко, що вже й забула, як це робиться… Ходжу по лікарям. Які симптоми? Щоденна температура і хронічна слабкість, ходжу бліда, як сніг, і очі дивляться в далечінь… голова болить від настирливих думок, чотиримісячна безсоння… Нехай шукають хворобу, я-то вже давно її знаю… Вона десь глибоко в серці, в душі, як тріщинка, з якої потім виросте кілометрове провалля… Чому ж не зізнаюсь? Бо не вилікує жоден препарат, який мені випише лікар, не вилікує її спійманий сонячний зайчик… і посмішка – не цілюща мазь, не загоїть тріщинку… а на один єдиний твій дзвінок я, напевно, ще не заслужила. То ось яка ціна – кілометрове провалля…
6.
Снігом замело по вуха.
Він завжди мені нагадує тебе: такий білий, ніжний і пухнастий!
Так іноді хочеться його пригорнути, пожаліти… я знаю, як боляче витримувати на собі чиїсь важкі сліди, як важко бути холодним і студити іншим руки, бо змушений, коли так хочеться розтанути і поплисти струмочком в обійми весни… в обійми любові.
Застрягла в заметі по вуха.
Холодний сніг морозить руки, а дихання від морозу все слабше і слабше… але не вибратись. Поки він сам не розтане. На жаль, я не Барон Мюнхаузен, що витягнув сам  себе з води… сніг не зможе мені допомогти вилізти з нього.
Чекаю на весну…
7.
Пишу лист  у безодню…
Відправляю тобі…
Лист в один кінець:
Сумую… молю… не перетворюватись на зло… пробач мені за все… вітром у полі, почуй мої слова… вірю… невже ти не чуєш?... Ненавиджу!...нащо ти так зі мною???... 30 крапель міцного вина для спокою… думки неможливо вбити… їх можна тільки записати на папері та викинути – відправити тобі… Пробач… за слабкість.. за безкрилість… за те, що кохаю… буду кохати вічно. Вірю… це найсильніше.
8.
Коли тобі погано…
Відкрий вікно і пусти в свою сіру, темну кімнату подих життя. Впусти в неї місячне сяйво, посміхнись, бо все буде добре! Заплющ очі і не бійся темряви, бо я поруч… Я зможу захистити. Я подарую тобі свої сили. Я кину все, щоб допомогти, якщо на прохання «Скажи мені правду», почую: «Ти – мій янгол!»…
9.
Що таке вічність?
Це – мотузка, що пов’язує нас, це – провалля, що між нами… Це – мої думки і розмови про тебе, це – моє кохання.
Що таке день?
Це – сірий асфальт,  усипаний брудним снігом, забита тирсою голова, серцебиття 120 за хвилину і жахливий вечір.
Що таке ніч?
Це – безсоння, забита думками голова, волога від солоних сліз подушка і небажання прокидатись, навіть якщо вдасться заснути…
Це – погляд на зірку в небі, на яку не дивишся ти…
10.
Дзеркало – така дивна штука…
Воно відображає наше зовнішнє «я», наше обличчя, те, чим ми закриваємо свою душу від світу… Інколи вдало, інколи не дуже…
Тепер я знаю, як виглядає хронічна втома… і вона, чомусь, поселилась в моєму дзеркалі.
Блідо-руде, трохи кучеряве волосся спокійно падає на зігнуті від втоми оголені плечі… На фоні блідого, як крейда, обличчя видніються двоє пустих, колись блакитних, озер… осушені, вони такі ж безбарвні, як і тонкі губи з розгубленою посмішкою…
Як же я втомилась.
11. «Жизнь по клеточками, по кусочкам
        В каждой строчке «люблю тебя». Точка.»

Як я лікую свої тріщини?
Як я лікую свої рани?
Слухай…

Ранок -  найтепліший за усі 365 днів у цілому році… Сонце цілує моє волосся на подушці, а думки – чисті і свіжі, неначе нові, щойно куплені в затишному книжковому магазині і обережно покладені на поличку в моїй голові. Квітне бузок і заповнює солодким ароматом усю вулицю… і я не йду – я танцюю, я – лечу! Я не живу –я насолоджуюсь кожною хвилиною, кожною миттю, боюсь втратити навіть секунду цього весняного раю… літаю, як біла хмаринка в блакиті неба. Мій травень – ось що дарує мені крила, що змушує мене цвісти і радіти життю. Який же він теплий…

Теплі хвилі обережно торкаються моїх ніг… біла піна, начебто відірвана частина хмаринки, підпливає і поволі розтає за сантиметр до мене... Солоний присмак на губах – ні, нарешті, це не сльози! Це – море, безкрає і просторе. Його, як крапель від дощу, вистачить на всіх. Я закриваю очі і злітаю в солоному, свіжому повітрі, я тану в теплих, морських хвилях, які то підіймають мене над усім світом, то поглинають мене, тримаючи в своїх обіймах. Я, як зорі в небі, стаю частиною моря і забуваю про все на світі… і нічого вже більше немає, і цього світу разом з ними. Тільки я і море…

Тіло покривається холодними, прозорими краплями – небо плаче… я плачу разом з ним. Дощ змиває з мене важкі, запилені думки, змиває маску, брехню, злість і ненависть, втому – і ось я, моя любов і віра: все, що мені  потрібно. Я підставляю дощу своє обличчя… Мені хочеться сміятись і танцювати на цьому балу життя, де замість оркестру грає дощ! Я щаслива і п’яна… напилася небесних сліз, неначе червоного вина, і готова віддати душу небесам… аби це не закінчувалось, аби це тривало вічність.
12.
Місяць і я… така дивна схожість. Я відчуваю щось між нами, невидима тонка нитка… З ним я можу бути сама собою і не приховувати своїх почуттів
 Я відчуваю безмежне тепло, коли засинаю, вкрита місячним сяйвом. Воно захищає мене, обіймає, з ним я не одна, я вже не така холодна і безсила – в мене знаходяться сили для спокою. Місяць, який я більше ніколи не проміняю на сонце, заради якого згодна на все, аби бути поруч…
Місяць і ти… така дивна схожість.
13.
Усі, хто мене люблять і цінують – відрізані від мого життя… як і я сама.
Час втратив сенс…
А якщо зняти про мене фільм, то вийде, мабуть, мультик «їжачок в тумані»…
Така я, на жаль, розбита вщент, стою посеред світу зі своїм коханням, наче риба з парасолькою…
Усі, хто мене люблять і цінують – пробачте мені! Бо я вже заплуталась, кого мені прощати, кому вірити і в чому винна я сама. Мабуть, в усьому.
14.
Чотирнадцять ран від уламків власного життя. Чотирнадцять днів, як в тумані… «Чотирнадцять тижнів тиші»* в колонках… « Я выбирала жизнь, стоя на подоконнике»…
І коли, раптом, зненацька, так блискавично або непомітно моє життя обірветься, коли проти законів тих, що знущаються з нас Зверху, я не прокинусь після свого безсоння… не напишу в прощальній записці, що в усьому винне кохання, що життя і смерть – бла-бла-бла – це так трагічно! Ні! Я просто залишу коротке повідомлення: «Я пізнала найпрекраснішу в світі любов – любов до янгола…»


* «Чотирнадцять тижнів тиші» - альбом гурту Земфіра.