Мiсячне прохання. Лунная просьба

Годі тобі, Доле, Душу з мене рвати.
 Зкам’яніла з болю... – мурмурові грати!
 Царина та вітер... спокусили Долю.
 Я чаклунка... знаю... і втечу від болю...

 Цвинтареві хащі... то пороги мертві.
 З поглядом до Сходу, що руйнує нерви,
 Стану на порозі... не чекай, не треба.
 Та промова буде до Землі...
 А Небо?

 Не чекай, коханий... Тихо вітер віє.
 Ту любов без долі дощ холодний змиє.
 Вже згортає обрій сонячні вітрила.
 Тихо вітер віє... я зриваю крила.

 Так, сховай, небіжчик, у свої долоні
 Золотисте сяйво вічної Любові... -
 Пристрастної «скрути»... В домовину ляже
 Місячне прохання...
 те,
 що Долю зв’яже.





 Хватит тебе, Судьба, Душу с меня срывать.
 Окаменела от боли... – мраморные решётки!
 Околица и ветер... совратили Судьбу.
 Я ведьма... знаю... и убегу от боли.

 Кладбищенские дебри... это мёртвые Пороги.
 Со взглядом на Восток, что рушит нервы,
 Стану на Пороге... не жди, не нужно.
 Это речь будет для Земли...
 А Небо?

 Не жди, любимый... Тихо веет ветер.
 Эту Любовь без Судьбы смоет холодный Дождь.
 Уже сворачивает горизонт солнечные паруса.
 Тихо веет ветер. Я срываю свои крылья.

 Так спрячь, покойник, в свои ладони
 Золотистое сияние вечной Любви...-
 Страстной «Безысходности»... В гроб ляжет
 Лунная просьба...
 Та,
 Что свяжет Судьбу.