Немає входу.
Знову звертаю на початок.
Цю історію я колись називала навіженою.
Ми тримались за руки, немов птахи зриваючись в небо.
Читали поезію і нашіптували тихе : «я кохаю..»
Я мрію, що колись небо все ж впаде до наших ніг і дозволить нам стати хоч трішечки щасливими.
Ми захлинатимемось кавою з вершками і нестерпним сигаретним димом.
Вириваючи серце із грудей, будемо кохатись і кохати.
Знову..
Немов уперше.
Я плачу, не стримуючи крику.
Я відчуваю себе маленькою дівчинкою, засинаю і міцніше обіймаю подушку.
Сьогодні мені насниться чудернацький сон.
А вранці, я знову прокинусь дорослою, мене будуть звати Каріною і я не відчую нічого, окрім бажання втекти.
Втекти далеко за край, де сонце майже в руках і ніколи не буває зими.
Там, де н коли не бува зими
© Copyright: Карина Черед, 2011
Свидетельство о публикации №211112100831
Свидетельство о публикации №211112100831
Рецензии