Мутанти. Повернення. Глава 5-6

РОЗДІЛ 5: Історія станції «Онікс»

Ми почнемо подорож по історії з 2037 року.

Цей рік став для станції непередбаченим. На станцію прилітає аварійний космічний лі¬так в якому знаходилась людина по імені Бен Остін. Він упевняв всіх що він новий міжгалак¬тичний капітан з відзнакою. Бен розповідав їм про те що він до них летів і зазнав аварії коло станції «Марс-3», яка на його думку вибухнула. Вони звичайно йому не вірять і при¬ймають Бена, мов гостя.

Через два місяці приходить повідомлення що «Марс-3» вибухнув. Екіпаж вірить Бенові у всю його брехню і довіряють йому станцію. Остін у перший його день наказав змінити розташування станції для того щоб не зіткнутися з уламками підірваної станції.

Головний екіпаж його упевняв, що це призведе до того що ніхто, не тільки, не знатиме де вони, а й ніхто не зможе звідси вилетіти, так як немає аварійних літаків. Але він все-таки переконав їх. Йому доручають таємні досліди лабораторії.

У липні цього року вони виловили істоту, яка перелякала Бена — це був мутант-«черв’як». За деякий час Бен почав контролювати експерименти. Дослідники описали три еволюційні сходинки цього мутанта.

«Перша — це черв’якозавр, як ми його назвали. Він темного коричневого кольору. Слизький, як риба, і може вибратися з будь якого укріплення. У нього є масивні клешні, як у краба. По всьому тілу розташовані м’язи, які перевищають людські у 2 рази. Голова не масивна, але зуби у ротовій порожнині гострі, як ніж. Очей не має. Вони реагують тільки на тепло.
Друга — мінізавр. Вони темно-зеленого кольору, голова масивна, порівняно з тендіт¬ною шиєю. Очі у нього випуклі, а зуби гострі, на голові мається гуля для пробиття деяких пе¬репон. Руки маленькі і навіть не знаєш для чого вони. Ноги масивні. Сам він пе¬реважає людські м’язи в 5 раз.

Третя — кісткозавр. Назвали його за те що через шкіру в нього можна побачити майже всі кістки, які навдивовижу міцні. Дуже сильний мутант і напрочуд — не вивчений, тому що він пробивав навіть титанові стіни і його приходилося убивати», — із звіту док¬тора Стівена Маруна.

— Світ заповнений безліч усього, від нез’ясованих явищ до неймовірних тварин. Істоту яку ми зловили — це не «істота всесвіту», а людський експеримент, який одержав пора¬зку. Істоти які ми досліджуємо дослідити не можливо. Ми втратили дві людини. Я звер¬таюсь до міжгалактичного управління щоб отримати повідомлення для їх знищення, — до¬повів Пітер Гурберт Остіну.

— Пітере зайди до моєї каюти для обговорення, — сказав Бен.

— Добре, — Гурберт заходить в каюту, Бен зачиняє за ним двері.

— Ми не можемо допустити цього, — Бен, сказавши це, повернувся до доктора. У руках він тримав пістолет, з глушником, — якщо ти доповіси про них то вони можуть їх забрати на Землю. Це я не допущу.

Він прицілився Пітеру в голову і… щось вдарилося об станції. У каюті почувся стукіт у двері. Бен ховає пістолет.

— Звернешся в управління і ти небіжчик, — сказавши Бен відкрив двері. — Що сталося?

— До нас прилетів аварійний шатл такий самий як Ваш, — відповів солдат.

— Як його ім'я?

— Він назвався Джеком Рейнджерсом.

— Доставити його до мене у каюту.

— Добре, сер.

В кімнату до Бена заходить Джек. Він після двохмісячного зникнення не змінився.

— Так, так. Значить нас доля звела знов.

— Ага, щоб я тебе вбив.

— Хто тут помре так це ти, — і Бен, наставив на Джека пістолет, — ти для мене становиш серйозну небезпеку. Може я переконаю тебе.

— Ніколи.

— Тоді, — він вистрілив з пістолета і дротик проткнув йому шкіру, — в дротику був ме¬хані¬зований вірус — це програмований робот, який при твоїй не компетентності може тебе вбити. Він при команді швидко рухається до серця, а це болюче відчуття, і порушує його діяльність що призводить…

— До смерті.

— Так. Ти Джек не дурний для того щоб померти.

— Навіщо я тобі?

— Якщо хтось дізнається що я тут роблю, то мене жде смертна кара.

— І що тут діється?

— Вони тут, Джеку.

— Хто?

— Прийде час і ти зрозумієш, а зараз будь, як дома.


2038 рік, 25 грудня. Джек на станції вже понад один рік.
В каюту до Рейнджерса вдирається Бен.

— Джеку, ти повинен нам допомогти, — Остін був сильно стривожений.

— Що сталося?

— На, — Бен кинув Джеку пістолет і він його зловив, — іди за мною. Тільки швидко.
Бен і Джек, який не мав вибору, побігли по коридору. Вони завернули за поворот і зайшли у двері на яких написано «Лабораторія. Вхід тільки назначеним». Джек побачив¬ши це перелякався не менше за Бена. У лабораторії повзало черв’якозаврів близько сотні.

— Його тут не має, — зіниці у Бена розширилися, ймовірніше від переляку, однак Джеку це він не показував.

— Кого?

— Мутанта… Павукозавра.

— Що? Вони тут. Ти…, — він наставляє на Бена пістолет і…

— При моїй смерті, — Бен говорить до Джека обличчя до обличчя, — ти також помреш і більш нічого не зміниш. Вони уб’ють екіпаж, а при аварії станція летить на Землю. Якщо вони потраплять на Землю то помруть всі твої близькі люди.

Джек розчаровано опустив пістолет. Бен забрав повільно його у Рейнджерса.

РОЗДІЛ 6: Станція «Онікс»

Лабораторія, на вигляд, простора, добре освітлена лампами на стіні. Сама вона ярка: світло-зелені стіни і коричнева підлога. У лабораторії багато різних приладів – від мікро¬скопа до високорозвиненого комп’ютера. Вона розділена на дві частини. Перша – дослід¬ницький центр, в якому різні науковці досліджують і обговорюють те, що діється в другій частині, частині експериментів.

— Михайло, подивись! — крикнув один із людей, одітих в білий халат.

— Стівене, подай аварійний сигнал, — відповів Михайло Костельский. Він сам українець за родом. На вигляд йому років 30, обличчя округле, очі сховані окулярами з прямокутним
обрамленням.

Михайло біжить до аварійної кнопки, і … бачить що її нема!

— Стівене! Кнопки немає!

— Що?

І в цей момент скло розбиває великий мутант. Уламки розкидалися по всій лабора¬торії. Стів біжить до виходу, але на його шляху стає… величезний павук. У лабораторії чуються крики, але ніхто їх не чув. 24 серпня 2039 року — це день коли мутанти поверну¬лися.


Два дні тому. Кімната Джека. У ній чуються настанови старого Рейнджерса до мо-лод¬шого.

— І останнє, ніколи не вір Бену.

— Чому? Він, я думаю, нормальний.

— Але він інакший.

Бен іде нормальним темпом до каюти Джека, але його зупиняє середнього зросту сержант.

— Сер, літак «Сатурн» прилетів. Що скажете робити?

— Хто у літаку?

— Жінка по імені Люсі?

— А фамілія? — стурбовано спитав Бен.

— Начебто Оліч.

— Скільки людей вміщує літак?

— Двох, сер, — здивовано відповів сержант.

— Добре, прийми її у найкращих умовах.

— Сер, дозвольте іти.

— Дозволяю.

Сержант пішов виповняти наказ капітана. З каюти вийшов Алекс і пішов у зворот-ному напрямку від Бена. Тим часом Остін зайшов у каюту до Джека. Вони говорили до¬в¬го.
Алекс ішов собі по коридору і побачив, як до нього наближається дівчина років 25, зі світлим волоссям, голубими очима. У неї на шиї висів кулон синього кольору. Сама вдягнена у бузкову футболку і світло-сині джинси. На обличчі висвітлювалася усмішка.

— Привіт, Алекс, — відповіла вона.

— Привіт, Люсі. Ти мене ще пам’ятаєш?

— Як не забути.

По коридору чуються шаги. Вони наближаються і наближаються.

— Люсі! Як радий я тебе бачити.

— Джеку!


Лабораторія. За склом метушаться декілька людей у білих халатах. Вони чимось стурбовані.

— Стівене, я не знаю скільки часу витримає скло, — сказав Пітер.

— Я докладу зараз в управління, — говорить Стівен.

— Але Бен сказав…

— Ти бачиш що вони роблять.

— Добре.

Стів невисокий на зріст чоловік, який носить окуляри. Років йому 50, волосся сиве, на обличчі багато зморшок. Він підходить до мікрофона і говорить:
— Ми не можемо контролювати їх, вони втекли. SOS, Хто-небудь допоможіть, у нас люди помирають. Вони швидко еволюціонують і розмножуються.

— Стіве, мікрофон не працює, — перелякано проговорив Михайло.


Старт майданчик просторий на вигляд. Стіни синього кольору з прикріпленими лампо¬чками різного кольору. Стеля білого кольору з яскравим світлом від ламп. В старт майданчик залітає корабель на якому написано «Рейнджерс».

— Ну, Едгаре, і куди ти нас завів? — хриплим голосом спитав Самуель.

— Це як видно якась станція.

Вони вийшли з корабля і побачили перед собою середнього зросту чоловіка, вдяг-неного у військовий мундир.

— Ви за Рейнджерсом? — спитав він.

— А він що тут? — Едгар здивовано і радо питає.

— Так.


Каюта Алекса. Ліжко і стіл от і все. Стеля біла, навіть жовтувата, стіни сині, підло-га коричнева. У кімнату до нього заходить Люсі.

— Нам треба поговорити.

— Про що? — спитав він.

— Про все.

— Пройдемось?

— Де? — здивовано спитала вона.

— По станції, я щось покажу.

— Добре.

Вони пішли довгим коридором, який здавався тунелем.

— Так про що тобі треба поговорити?

— А про те що сталося на …

— Я все знаю і навіть більше.

— Я що більше, — якось таємничо спитала Люсі.

— Те що ти бачила… А в тебе гарні, прекрасні очі.

— Спасибі.

— Тож, мій батько говорив що там були і інші мутанти.

— Давай залишимо те що там було, воно вже пройшло.

— А це що?

Алекс почув якийсь крик за дверима на яких висить табличка «Не заходить. Заборо¬нено».
— Двері відкриті, — здивовано промовив Алекс.

Він відчинив двері і вони зайшли. Оліч і Рейнджерс побачили скрізь на підлозі уламки скла і багато крові.


Стук до каюти Бена. Ніхто не відповідає. Джек відкриває двері і бачить, що нікого не¬має.

— Добре знати, що далі задумав Бен.

Він підходить до тумби і відкриває двері. Він побачив якісь ампули і почав їх розгля¬дати.

— Вітаміни! Він всадив мені вітаміни. Він брехав! Значить він мене боїться. А що це за папери?

Джек дістає з тумбочки папери. Він їх читає. Двері в каюту відчиняються і так само зачиняються. В коридорі чується розмова.

— Сер, до нас прилетів корабель.

— Який?

— Називається «Рейнджерс».

— Добре, я зараз іду.

Бен пішов, а Джек, тим часом, тихо вернувся до себе у каюту.


Люсі і Алекс розвідували небезпеку у лабораторії. Вони не знали що на них чекає, але були готові на все, але тільки не на це.

— Люсі! Тікай! — крикнувши це, Алекс відштовхнув Люсі в бік і прийняв удар на себе від мутанта — мінізавра. Чудовисько викинуло його на стіл. Він вдарившись об стіл розбив колби, з зеленою рідиною. Розбитим склом він поранив серйозно ногу. Мутант хо¬тів роз¬дерти Люсі, яка ще досі сиділа на підлозі, але запах крові привернув його увагу і він піді¬йшов до Алекса, якого майже всього покрили зеленувата рідина. Мінізавр зу¬пинився коло нього, начебто розглядав. Чудовисько заревіло, гукаючи інших, аж тут Алекс різко встає, начебто нічого і не було, і встромлює довгий осколок скла монстру прямо в око. Він злю¬тів і з лютим ревом напав на молодого капітана, але він майстерно відскочив і чудовисько врізалося у стіну, зламавши собі шию. Алекс підходить до Люсі:
— Ну, чого ти тут розляглася? — подаючи їй руку. Вона взяла його за руку та з його до¬помогою піднялася.

— Ти поранений, — говорить Люсі.

— Ні.

— А кров?

— То… мутанта, — розгублено відповів Алекс. — Тобі треба повідомити інших.

— А ти? — сумно спитала Люсі.

— Я тут залишусь, затримаю цих монстрів, — показуючи пістолет в себе в руках.

— А ти не подумав, що з пістолета їх просто не вб’єш.

— Я ж сказав затримаю. А тепер іди.

— Я без тебе не піду.

— Тоді ми всі помремо у цьому пеклі, — він подумав, що мутанти можуть потрапити будь куди, сказав:
— Добре, я піду з тобою.

ПРОДОВЖЕННЯ {{http://www.proza.ru/2011/11/23/1653}}