Самосуд

У прихожій щось загуркотіло. Теща здригнулась, міцно стискаючи у руці потельню і, завмерла.
- Зятьок приперся, - здогадалась вона.
- Де днювальний? – почувся п’яний  голос зятя, - чому нема порядку в казармі?
- Це Мирослав? – схвильовано запитала Оксана.
- Так, твій Буйнослав  з’явився, - уїдливо промовила доньці мати й додала, - готуйся до бою.
- Чому не чую доповіді, - заволав Мирослав.
Розглядаючи у трюмо своє віддзеркалення, він уявляв себе ротним командиром. Потім, хитаючись, зробив кілька кроків від дзеркала, зазирнув у кімнату.
- Рядовий Ксюшо, - звернувся до дружини, - як зустрічаєте старшого по званію?..
- Я тут, Славчику, - тремтячим голосом відповіла молода жінка, виходячи з кухні, - поспішала приготувати для тебе вечерю.
- Це добре! – зрадів Мирослав, - продовжуючи грати роль ротного командира.
Помітивши пляму на халаті дружини, він суворо запитав.
- Коли останній раз прали форму? Я питаю! Відповідайте ж, рядовий Оксано!
Він не чекав на відповідь, а лише ставив запитання, насолоджуючись своєю грою. Інколи граючи, у думках жалкував про той час, коли не став офіцером. Падав у крісло, заплющував очі і у напівсонному стані продовжував командувати.
Можливо в училищі і зробили б з нього справжнього командира, але бійка, яку він вчинив на першому курсі, спалила його мрію, а потім довелось проходити службу в армії звичайним рядовим вояком.
- Славо! – спробувала щось сказати чоловікові Оксана, - Славуня…
- Де сержант? – зупинив дружину Мирослав і почав звинувачувати тещу, - до яких пір, - продовжував він, - тут буде панувати дідівщина?
Хитаючись, Мирослав помітно підвищував голос.
- Та я, - репетував роздратований чоловік.
- Як ти можеш так про мою маму?..
- Та й що, танк у спідниці, стегно слоняче!..
- А ти? – не витримала дружина, - орел з свинячим пір’ям!
- Це у мене свиняче пір’я?..

Він штовхнув дружину в плече і несподівано опинився на підлозі.
То була впевнена рука тещі, яка після удару по голові з войовничим поглядом кинула сковорідку на груди зятю.
- Доню, не марнуй час, - сказала вона, - негайно телефонуй дільничному.
Рука Оксани тремтіла, але ж молода жінка справно виконувала наказ матері.
- Миколо Миколайовичу, - жалібно звернулась вона до міліціянта, - приїжджайте швидше, будь ласка… Мирослав знову…
Минуло трохи більше десяти хвилин, як страж порядку забрав злодюжку.
- Ну що ж, Мокренко, - звернувся до Мирослава дільничний, - на прохання і умовляння ти не реагуєш, доведеться за скоєне відповідати…
П’ятнадцять діб були тяжким випробуванням для молодого чоловіка. Йому хотілося почути ласкаві слова Оксани, покуштувати улюблених вареників, які дружина робила значно смачнішими, ніж її мама. Та й інші страви теж дуже подобались невдячному гурману.
Мирослав каявся, обіцяв собі не пити, знайти якесь заняття, щоб відволікло його від дурниць. Але згадуючи важку руку тещі, зітхав і перераховував гіркі дні заточення. За півмісяця він схуд. Образа колючкою сиділа в ньому і не давала спокою. Він згоден був пробачити Оксану, але ж теща…
- Як бути з цім супостатом у спідниці? – запитував він себе, - називала мене Наполеоном, маніяком з вадами садиста.
Теща дійсно не відчувала до зятя теплих почуттів.
- Я цьому Бонапарту, - казала вона, - швидко знайду острів Святої Олени.
Підігріте образами серце, палало помстою, яка дозріла і чекала на реалізацію. Після півмісячної розлуки, замість привітання з грудей Мирослава вихопилось: „Шановні жінки, за скоєне вам доведеться відсидіти п'ятнадцять діб”.
І, брутально підхопивши під руки дружину і тещу, силоміць заштовхав їх у погріб.
- Їжа і світло там є, не помруть…
Першу добу ув’язнені мовчали, не маючи бажання говорити з кривдником, але ж Мирослав і не думав змінювати сценарій. Він відчиняв погріб і наполегливо вимагав називати прізвища. Потім, наче співчуваючи, запитував за що сидять. І не чекаючи на відповідь, зачиняв погріб, а через деякий час поновлював процедуру.
- Що, я тобі потельнею пам'ять відгепала? – спитала теща, - вже прізвищ не пам’ятаєш?
Не звертаючи уваги на уїдливі репліки, він продовжував чинити „правосуддя”.
- Ваше прізвище, громадянко, - сухо-протокольно запитав Мирослав.
- Мокренко, - боязко відповіла дружина.
- Мокренко! – з підробним піднесенням повторив „суддя”, - співчуваю, але відвідувачів не було і передач також.
І знову то відчинявся, то зачинявся погріб, нагадуючи процедуру в камері попереднього утримання.
Семиденна відсутність жінок занепокоїла сусідів, які звернулися з запитаннями до Мирослава.
- Вони поїхали на курорт, - відповів односельцям приймак, - чули про такий санаторій – „Матері і дитини”?
У селі давно звикли до вибриків Мирослава і відчули біду.
- Треба повідомити в міліцію, - вирішили гуртом сусіди.
Микола Миколайович з’явився , як завжди вчасно. Ув’язнених було звільнено, а кривдника заарештовано. На очах у всіх мешканців села міліціянт вів новоспеченого Лінча.
- Ти що це, Мирославе, накоїв? – заговорив з ним дільничний, - хто тобі дозволив?.. І скільки ж ти збирався їх там утримувати?..
- Відсиділи сім діб, - без усякого бажання відповів хлопець, - а повинні були – п'ятнадцять…
- Те що не досиділи, не переймайся, - своєрідно заспокоїв дільничний, - вісім діб досидиш за них ти, я гарантую.

Перевод на русский язык Владимира Михайлова2



 В прихожей что-то с шумом упало на пол.
Тёща вздрогнула, крепко сжав ручку сковородки, и замерла в ожидании.
- Зятёк припёрся,- догадалась она.
- Где дневальный? – прохрипел пьяный голос зятя,- почему нет порядка в казарме?
- Это Мирослав? – взволнованно спросила Оксана.
- Да, твой Буйнослав явился, - съязвила тёща и добавила, - готовься к бою.
- Не слышу доклада, - взвинчивая себя, кричал Мирослав.
  Разглядывая своё отражение в зеркале, он представлял себя ротным командиром. Затем, покачиваясь, сделал несколько шагов от зеркала, заглянул в комнату.
- Рядовой Ксюха! – позвал он жену, - как встречаете старшего по званию?
- Я здесь, Славик, - дрожащим голосом произнесла молодая женщина, выходя из кухни,- торопилась приготовить ужин к твоему приходу.
- Это хорошо! – одобрил Мирослав, продолжая играть роль ротного командира, - но…
Он бросил тяжёлый взгляд на свежее пятно на халате жены и сразу же спросил:
- Когда последний раз сдавали в стирку форму? Я спрашиваю! Отвечайте же рядовой Оксана!
  Не дожидаясь ответов, он беспрерывно задавал вопросы, наслаждаясь своей игрой.
Иногда заигрываясь, он мысленно жалел, что не стал офицером. Падал в кресло, закрывал глаза и в полусонном состоянии продолжал отдавать пьяные команды.
  Может быть, в училище и сделали б из него боевого командира, но учинённая им на первом курсе драка, навсегда сожгла его мечту, а уж потом пришлось проходить службу в армии рядовым.
- Слава! – пыталась что-то сказать мужу Оксана, - Славунчик!..
- Где сержант? – перебил жену Мирослав и пустился склонять тёщу, - до каких пор, - продолжал он, - здесь будет царить дедовщина?
  Размахивая руками, Мирослав заметно повышал голос.
- Да я,- возмущался он,- эту красавицу прошлого столетия!.. Под трибунал!..
- Как ты можешь так о моей мамочке?..
- Подумаешь, страусиная грудь, танк в юбке, бедро бегемота!..
- А ты?- не выдержала жена,- орёл-свиные перья.
- Это у меня свиные перья?..
  Он грубо толкнул жену в плечо и тут же, неожиданно, рухнул у её ног, сражённый уверенной рукой властной тёщи, которая после удара с торжествующим видом положила сковородку на грудь поверженного зятя.
- Дочка, не теряй времени, - сказала она, - звони сейчас же участковому.
  Оксана дрожащей рукой набрала номер.
- Николай Николаевич, - жалобным голосом обратилась она к милиционеру, - приезжайте, пожалуйста… Мирослав снова…
  Не прошло и десяти минут, как страж порядка забрал дебошира.
- Ну, что ж, Мокренко, - обратился к Мирославу участковый, - на просьбы и уговоры ты не реагируешь, придётся за содеянное расплачиваться…
Пятнадцать суток были тяжёлым испытанием для несостоявшегося офицера. Ему хотелось услышать ласковые слова Оксаны, откушать любимых вареников, которые получались у жены значительно вкуснее, чем у тёщи. Да и другие блюда всегда приводили в восторг неблагодарного гурмана.
  Мирослав мысленно раскаивался, обещал себе не пить, найти какое-нибудь занятие, которое б отвлекало его от глупостей, но, вспоминая тяжёлую руку тёщи, вздыхал и пересчитывал горькие дни заключения. За полмесяца он достаточно истощал. Обида занозой сидела в нём и не давала покоя. Он решительно был готов простить Оксане, но тёща…
- Как быть с этой бабой? – спрашивал он себя, - Наполеоном меня называет, маньяком с замашками садиста.
  Тёща действительно не питала добрых чувств к зятю.
- Я этому Бонапарту, - говорила она, - быстро найду остров Святой Елены.
  Подогретое обидами сердце, пылало местью, которая всё-таки зрела и ждала реализации.
- Ну, что ж, граждане женщины, - после полумесячной разлуки вместо приветствия при встрече вырвалось из уст Мирослава,- за содеянное вам придётся отсидеть пятнадцать суток.
  И, грубо подхватив под руки жену и тёщу, насильно затолкал их в погреб.
- Не помрут,- подумал он, - освещение и еда там есть.
Но униженное достоинство женщин, особенно тёщи, не позволяло смириться с происходящим. Первые сутки узницы молчали, не находя нужным разговаривать с обидчиком. Но Мирослав и не думал менять сценария. Он открывал погреб и настойчиво требовал называть фамилии. Потом притворно сочувствуя, спрашивал за что сидят. Не дождавшись ответа, парень закрывал погреб, а через некоторое время, вновь повторял процедуру.
- Тебе что, я сковородкой память отшибла? – спросила тёща на вторые сутки после заключения,- уже и фамилии не помнишь?
Не обращая внимания на язвительную реплику, он продолжал чинить «правосудие». На третьи сутки заговорила жена.
- Фамилия? – сухо очередной раз спросил Мирослав.
- Мокренко, - робко ответила Оксана.
- Мокренко! – с пафосом повторил «судья», - сочувствую, но посетителей к вам не было, не было и передач.
И вновь, то закрывался, то открывался погреб, напоминая злоумышленнику процедуры в КПЗ.
Обеспокоенные отсутствием женщин, соседи поинтересовались у Мирослава, почему давно не видно ни жены, ни тёщи?
Они уехали на курорт, - отвечал односельчанам парень, - слышали о таком санатории – «Матери и ребёнка»?
Привыкшие к чудачествам парня, соседи учуяли беду и заявили участковому. Николай Николаевич не заставил себя долго ждать. Уже через полчаса узницы были освобождены, а обидчик, взят под стражу.
На глазах у всех жителей села милиционер вёл новоиспечённого Линча.
- Ты что же это, Мирослав, натворил? – заговорил с ним участковый, - кто тебе позволил чинить самосуд? И сколько же ты собирался их там держать?..
- Отсидели семь, - неохотно выдавил из себя парень, - а должны были – пятнадцать…
- То, что не досидели, не огорчайся, - успокоил его по-своему  страж порядка,- восемь суток досидишь за них ты, я гарантирую.