Среди сырых стен

Незвичний холод наскрізь пронизував тіло. Було дуже тихо… Тихо, ніби в могилі… Але очі різало світло. Василь закритими очима відчував, що свобода десь поряд, десь поряд тепло. Десь поряд ті люди, що люблять та поважають, що завжди чекають на тебе з нетерпінням. Але не тут… Не тут і не сьогодні….
Клята країна! Немає нічого – ні свободи, ні любові, ні милосердя, ні поваги, ні своєї думки! Немає нічого, чорт забирай! Ніби в могилі… Напівмогила, напівдержава… Є тільки кляті стереотипи, є тільки ті чортові погляди, що диктує партія. Влада не вважає народ за людей. Влада вважає народ за якесь бидло, за нікчемну робочу силу. Дивно… Ніби одна країна… Ніби одна земля, а все ж такі різні… Такі різні погляди, такі різні думки…Та і нехай! Нехай так і буде, але навіщо ж нав’язувати ідеї? Навіщо вбивати один одного за ці кляті ідеї та переконання? Навіщо засуджувати невинних лише за те, що вони не такі, як усі?.. За те, що вони просто думають інакше…
І все ж таки тихо… Нічого не чутно. Десь поряд світло. Десь поряд рятунок… Але цей біль… Він нестерпно мучить і не згасає ні на хвилину. Серце б’ється у ритмі швидкого потяга. І страшно… Дуже страшно. Так страшно, ніби потрапив у пастку до лева. І не вибратися… Та ще й цей набридливий дивний запах – запах сирих стін, запах старої будівлі, запах неволі.
Десь поряд світло, але очі відкривати не хотілося. Не хотілося дивитись на реальність. Вона нестерпна… Нестерпна реальність, нестерпний біль, нестерпне хвилювання, нестерпний запах, чорт забирай!.. І знову холод… Чоловік відчував, як він дійсно наскрізь пронизує його тіло. Пронизує нестерпно… Пронизує так, ніби одежі на ньому зовсім немає…
Нарешті очі повільно розплющилися. Він побачив яскравий промінь сонця, що проникав у маленьке вікно з товстою залізною решіткою, що знаходилося досить високо – практично під самою стелею. Сонце змушувало чоловіка жмурити лице. Він почав закривати обличчя рукою, і раптом побачив силует під вікном. Він не міг розгледіти, хто це. Силует високої людини просто стояв і дивився на нього. Не відводячи руку від свого обличчя, він на мить заплющив очі, після чого знову відкрив їх. Чоловік вирішив ще раз придивитися до дивного гостя у цьому приміщенні, але там вже нікого не було. Мабуть, привиділося…
Чоловік лежав на дуже старій і холодній кушетці. Все тіло нило від болю… З трудом повернувши голову набік, він оглянув темне приміщення. Зрозумів, що знаходиться у камері ув’язнення. Чоловік був там зовсім один. Тільки сірі нерівні стіни дивилися на нього, ніби на якогось незнайомця...
Василя привезли сюди опівночі. Офіцери катували чоловіка, намагаючись дізнатися, де знаходиться штаб його таємної письменницької спілки. Але він не сказав. Він не збирався цього робити. У квартирі Василя знищили всі його документи, книжки та чернетки, всі рукописи, що він зберігав для майбутніх творів. Чоловіку було вже за сорок, та він все життя провів один у своїй квартирі після смерті батьків.
Війна закінчилася рік тому. Сталін забороняв оприлюднювати справжні цифри загиблих, що полягли, захищаючи свою землю. Проте письменницька спілка, якою керував Василь, робила все навпаки. Всі свої вірші, повісті, оповідання, романи та новели вони присвячували саме цій темі. Вони публікували дійсну правду, яку приховувала влада. Більшість членів літературного угрупування – саме ті чоловіки, що пройшли війну, що надивилися на люте страхіття, що втратили свої сім’ї… Після першого ж опублікування їх творів у місцевому журналі спецслужби вийшли на слід Василя. Тепер залишалося тільки знайти їх головний штаб…
Сам чоловік був невеликого зросту. Його чорне волосся та вуси вкрилися ледве помітною сивиною. Блакитні очі постійно бігали по сторонам, оглядаючи місцевість. Одягнений Василь був у білу сорочку, чорні брюки та туфлі. Але одяг його, на жаль, був дуже брудний та заляпаний кров’ю. На обличчі були дуже добре помітні синці та подряпини. І Василь прекрасно усвідомлював, що всі ці травми – це ще далеко не кінець…
Чоловік довго намагався присісти на стару та брудну кушетку. Із-за їдкого болю в тілі це було досить важко зробити. Нарешті Василь сів на краєчок свого «лігва» і почав про щось зосереджено думати, стараючись не звертати увагу на страшний біль, що безпощадно мучив його тіло… Потім почав тяжко розтирати себе руками, щоб хоч трішечки зігрітися, але нестерпний біль у ребрах перешкоджав йому це робити.
Василева сорочка була дуже брудна та порвана після побоїв. Він знав, що все одно нічого нікому не скаже, адже не збирався зраджувати свою організацію. Можливо, зрадить хтось інший, але тільки не він. Василь остаточно вирішив, що понесе з собою в могилу всю необхідну інформацію.
Чоловік відчував неприємний, їдкий запах сирості, що все сильніше дратував його ніс при вдиханні холодного повітря. Дихати було боляче. Чоловік подивився на брудну підлогу і побачив там засохлі червоні плями. Цікаво, скільки ще людей перебувало тут до нього? Ставало страшно… Василь потупив свій погляд на брудній підлозі і зосереджено думав про те, що ж буде далі.
Життя – річ цікава. Смерть – річ неминуча. Він відчував, як ці два поняття все ближче і ближче підкрадаються до його серця. Він знає, що рано чи пізно вони будуть стояти навпроти один одного, будуть вирішувати, хто тут головний. А поки чоловік чекав… Чекав свого вироку, чекав, коли Смерть постукає у його двері. Він почав дивитися по сторонам, оглядаючи свою клітку, замкнуту пастку, із якої просто неможливо вибратися. На рідній Батьківщині, ніби у тюрмі… Тільки таким порівнянням міг охарактеризувати Василь той ранок.
Чоловік подивився у вікно з металевою товстою решіткою. Це маленьке віконце було єдиним джерелом світла у тісній камері… Промені сонця пробивалися скрізь залізні пазурі, падали на брудну підлогу, навіть трохи різали очі. Але все ж таки приємно було дивитися на ці промені свободи, на те світло, яке просто палає надією, заради якого просто хочеться жити.
Чоловік тяжко зітхнув і помітив, як із його рота хлинула пара. Невже дійсно так холодно? Весна тільки починала гріти місто, але вона навіть не намагалася гріти Василеву камеру. Це приміщення прокляте… Йому просто суджено бути холодним. Холодним, сирим та тісним…
Раптом Василь почув чиїсь швидкі та важкі кроки. За дверима задзвеніла зв’язка ключів, і чоловік зі страхом поглянув на двері, очікуючи того, хто раз і назавжди вирішить його долю… І ось нарешті двері ізолятора відчинилися. Звідти ринув досить яскравий потік світла. У маленьке приміщення зайшов дуже маленький і  трохи повний міліціант, після чого голосно сказав:
 - Дегтяренко, на вихід!
Василь важко піднявся, намагаючись переступати нестерпний біль. Шкутильгаючи, він направився до залізної двері, біля якої стояв цей охоронець і поважно розмахував зв’язкою ключів.
          - Швидше! – грубим хриплячи голосом наказав чоловік.
Після того, як за Василем закрили двері, міліціант зав’язав йому якоюсь темною хусткою очі, на руки надів наручники та вивів на холодну вулицю. Чоловіка посадили в машину. Він нічого і нікого не бачив, але чітко відчував запах шкіряного салону явно новісінького автомобілю. Він відчув, що поряд з ним на задньому сидінні ще хтось є. Він просто чув важке нервове дихання свого сусіда.
Автомобіль рушив. Дорога була довгою, і Василь вже здогадувався, що його везуть назустріч Смерті. Тепер він розумів, кого так недавно бачив у камері біля вікна. Тепер йому стало зрозуміло, що то був за силует. Так, це була Смерть. Це вона навідувалася до нього, щоб нагадати про свою неминучість та близьку присутність. Василь відчував, що вона десь поряд.
Біль у тілі ніяк не вщухав. Постійно боліли ребра. Декілька разів у Василя були приступи неприємного та болючого кашлю. Темну хустку йому поки ніхто не збирався знімати. Хоча він і не хотів і цього… Не було ніякого бажання відкривати очі і знову бачити цей жорстокий світ. Не хотілося дивитись у бридке обличчя жорстокої реальності, не хотілося іти назустріч невідомому. І жити Василь також більше не хотів, він бажав лише спокійно піти з цього світу, не відчуваючи їдкої фізичної та душевної болі.
Коли машина зупинилася, чиїсь сильні руки штовхнули чоловіка прямо на землю. Коли йому зняли наручники та пов’язку, Василь побачив, що тепер знаходиться у безмежному глибокому лісі, де його навряд чи хтось знайде, якщо хтось і буде взагалі шукати...
Чоловік піднявся з холодної землі і подивився на машину, якою його щойно привезли. Поруч стояли вже знайомі обличчя офіцерів, з якими він мав прокляту змогу познайомитися ще вчора. Вони відкрили задні двері і так само штовхнули на землю ще якогось чоловіка. Василь впізнав його. Це був Максим Лук’янець, один із найкращих письменників його спілки. Письменники подивилися один одному в очі, але нічого не сказали. Страх та ненависть до влади забирали всі слова.
Василь допоміг Максиму піднятися з холодної землі. Було видно, що чоловіка теж били, про це свідчив брудний та порваний одяг. Тим більш, рухався він дуже невпевнено. Письменники подивилися в сторону машини. Офіцери дістали з багажника дві лопати і кинули їх до ніг арештованих.
- Навіщо? – стривожено запитав Максим тремтячим голосом.
- От ідіоти! – сказав капітан, засміявшись. – Копайте!
Письменники ошаленіли після почутого, хоча нічого кращого вони вже і не чекали. Чоловіки взяли лопати в руки і почали з останніх сил рити землю, яка ще не встигла достатньо прогрітися від низької температури ранньої весни. Мерзла земля погано піддавалася старим тупим лопатам. Чоловіки із усіх сил встромляли їх у землю, у рідну землю…
Сонце вже починало заходити і фарбувати небо у червоний колір. Безмежний ліс здавався ще більшим, коли світло прощального сонечка пробуджувало кожен його сантиметр. Запах сосен поступово підсилювалися, почувся красивий спів пташок, які не бажали прощатися зі світлом… Від цього хотілося жити, але Василь відчував, як життя віддаляється від нього. Мабуть, він бачить усе це востаннє, мабуть він більше ніколи не почує цей запах, ніколи не побачить широкий український ліс.
Життя – річ коротка. Для кожного з нас сенс життя є абсолютно індивідуальним, але все-таки кожному з нас дуже важливо залишити в цьому житті щось після себе. Що залишив Василь? У нього було так багато планів, але реалізувати всі виявилося нереально. Творча діяльність чоловіка продовжувалася недовго. Почалася ще у веселому університетському житті, де він постійно з’являвся на літературних зборах та гуртках. Перші публікації в місцевих журналах та газетах одразу ж зацікавили партію, так як у своїх творах молодий студент засуджував владу та всі її види діяльності. Все це, звичайно ж, закінчилося тюремним ув’язненням. Але навіть після виходу з тюрми його творчість не спіткав успіх, так як Василь моментально потрапив на фронт. Там він побачив таке страхіття, яке ніколи не міг побачити у найжахливіших снах, які тільки можуть існувати. Після війни знову почав публікуватися, але тепер старався не так сильно загострювати своє слово, щоб знову не зацікавити цим партію. Створив навіть свою невелику письменницьку спілку, яка згодом стала величезним товариством. Провідною темою творів митців цієї організації була, звичайно ж, війна…
Але що ж тепер? Тепер же Василь міцно тримає стару лопату у руках та риє мерзлу лісову землю, що скоро стане для нього могилою. Радувало тільки те, що помре він на рідній землі. Але що він залишив після себе? Мистецтво? Але ж таке мистецтво в таких умовах помре дуже швидко, про нього забудуть так, ніби його і зовсім не було. Немає ані сім’ї, ані будь-яких наслідувачів, що могли б гідно продовжувати його справу. Немає нікого і нічого. То невже життя прожито дарма? Василь більше не міг тримати лопату у руках. Їдкий біль скручував тіло, дикий холод пронизував наскрізь і сльози підбиралися до серця. Він подивився на Максима. Той напружено про щось думав, не відриваючи погляд від майбутньої могили. Він встиг залишити після себе сім’ю – гарну роботящу жінку та маленького хлопчика. Максим був одним із тих, хто не міг терпіти знущання над українською долею, тому і твори його, як прозові, так і віршовані, були повністю пройняті настроєм протесту. Не думав Максим, що так швидко закінчиться його коротке життя, адже він так і не встигає дожити до тридцяти…
Через деякий час арештовані вже зовсім околіли від холоду. Лопати ледве трималися в руках. Сил вже не було. Могила була досить глибока, майже до колін. Офіцери ж, в свою чергу, грілися в машині, попиваючи гарячий чай та не зводячи очей із так званих «ворогів народу».
- Треба тікати, - сказав тихо Максим.
- Як? – поглянув Василь на чоловіка. – Вони ж нас застрелять!
- Вони і так збираються це зробити.
Нарешті офіцери вийшли з машини  та дістали пістолети.
- Ну що? – запитав старший лейтенант. – Не передумали?.. Може, скажете?
Але арештовані уперто мовчали і тільки тремтіли від холоду та дикого страху.
- Ну, як знаєте… - сказав лейтенант.
- Зачекайте! – перелякано крикнув Максим. – А можна я в останній раз рідну землю поцілую?
Офіцери гучно засміялися, дивлячись з презирством на ув’язнених. Василь же з надією подивився на товариша.
- Ну, давай…
Максим виліз із ями (що дуже насторожило офіцерів), низько нахилився до землі, але раптом різко схопив лопату та зі всієї сили вдарив гострим кінцем по голові старшого лейтенанта. Офіцер з криком схопився за голову, з якої бризнула кров, та впав на землю.
 Другий офіцер дуже злякався, не очікуючи такої сміливості, але не розгубився, зробивши декілька пострілів по Максиму. Василь накинувся на лейтенанта, поваливши того на землю, вихопив у нього пістолет та зробив два постріли в нього.
До смерті переляканий письменник викинув пістолет у яму та підбіг до Максима. Але було вже пізно – серйозно поранений, він доживав останні секунди.
…Василь закрив вірному приятелю очі, намагаючись здержувати сльози. Потім підвівся та, шкутильгаючи, зник у невідомому напрямку…
Чоловік нічого не розумів, зовсім нічого не розумів і не хотів розуміти. Він просто кудись біг, біг назустріч волі, назустріч незвичайному, непередбачуваному. Із очей текли сльози, страх ніяк не хотів відпускати його, він так не боявся ще з часів війни… Сьогодні смерть приходила в камеру, але залишила його. Мабуть, ще не час. Але вона повернеться, вона обов’язково має повернутися, її ще ніхто не минав. Може, навіть знову у сирих стінах…   
          
Шостка, листопад 2007 р.