Телевидение против театра

Духовну сутність людини доволі важко пояснити та проаналізувати за допомогою звичайних та загальноприйнятих теорій розвитку людства. Духовність зазвичай вбачається у безмежному просторі внутрішньої свободи. Особистість прагне до самовдосконалення, самоаналізу та самореалізації. Внутрішньо вольова особистість часто відчуває потребу у чомусь дійсно прекрасному, невідомому та незвичайному. Іноді це полягає у великому бажанні естетичного задоволення. Але дійсно сформована індивідуальність шукає не лише задоволення так званих духовних потреб. Вона прагне пізнати внутрішню свободу дійсної особистості. Для такої людини саме мистецтво є деяким зв’язком між плоттю та душею, деяким невидимим ланцюгом між матеріальним та духовним. Окремі ж прошарки суспільства вбачають подібну свободу у релігії. Особисто я вважаю, що лише мистецтво здатне дати людині справжню духовну та творчу свободу. Лише мистецтво допомагає особистості розвиватися внутрішньо. Творчість є своєрідним засобом творення особистого світобачення. А взагалі Жан-Поль Сартр казав, що в душі кожної людини є дірка розміром з Бога, і кожен заповнює її, як уміє. Якщо міркувати подібним чином, то можна грубо сказати, що, по суті, так воно і є. Сформована і розвинена особистість відчуває внутрішню спустошеність, тому саме це відчуття штовхає її на пошуки так званого цікавого та невидимого матеріалу для заповнення подібної духовної тріщини.
Двадцяте та двадцять перше сторіччя стали періодом фундаментальних змін та грандіозного поштовху науково-технічного прогресу. Це дозволило соціуму вільно та доступно користуватися всіма благами сучасності. Зараз всім нам доволі важко уявити життя без прекрасних зразків електротехніки, які здатні як допомагати нашому буттю, так і псувати його. Духовну потребу у мистецтві та творчості нині почали заміняти так звані сурогати типу телебачення, яке дозволяє людині поглинати з блакитного екрану кольорові ілюзії реальності, які своєю утопічністю здатні лише замальовувати справжнє уявлення про дійсне обличчя навколишньої та внутрішньої дійсності.
Я можу, звичайно, погодитися, що такий вид мистецтва як театр також є звичайним зображенням повсякденної дійсності. Але ніколи не погоджусь, що таке мистецтво взагалі здатне одягати рожеві окуляри, здатне створювати позитивно-утопічний сурогат реальності. Театральне мистецтво – це життя. Життя у всіх його реаліях, образах та іпостасях. Життя, яке проходить так швидко і миттєво на підмостках сцени. Життя в трагічних та щасливих долях, яке проживають актори всією своєю сутністю, всіма емоціями та словами.
Я сумніваюсь, що звичайній людині, яка заклопотана своїм повсякчасним буттям, яке полягає у пошуках засобів для існування, відомо, що відчуває актор на сцені. Це дійсно важко прожити роль в чужому образі, постійно ловлячи себе на тому, що ти в найпрекрасніший момент можеш забути слова, але водночас настільки приємно відчувати те, що ти робиш. Під час гри на сцені в голові актора проходить одночасно стільки думок, скільки його голова взагалі може витримати. Під час вистави в душі актора відбувається саме те, що здатне заповнювати пустоту в його душі.
Сучасність робить життя ще простішим, все більше і частіше розбиваючи та спустошуючи духовність. Іноді мені здається, що у недалекому майбутньому технічний прогрес буде здатен заміняти всі аспекти мистецтва та творчості, виробляючи все нові і нові дублікати буття. Опитування показало, що сучасний студент більше звертає свою увагу на телебачення, аніж ходить у театри. Я не буду заперечувати, що ящик з картинками – це досить доступно та зручно. І, принаймні, дешево. Але все ж таки тільки театр може показати живе буття, чисту дійсність сучасності. Тільки театр може відбуватися тут і зараз, він не може бути порізаним, змонтованим та переозвученим. Театр – це своєрідний канат, що натягнутий високо над ареною життя, і падіння з такого канату може закінчитися доволі трагічно.
Вся справа в тому, що наше суспільство здебільш схильне до матеріальних цінностей, аніж до духовних. Людям завжди вигідніше купити за ті ж п’ятдесят гривень матеріальну річ, яку можна потиснути, відчути, поносити, аніж витратити такі гроші на похід у театр. Сьогочасний соціум вдало деградує перед телевізором в рожевих окулярах. Життя стає простішим за допомогою технічного прогресу. Тепер і телебачення називають мистецтвом, хоча особисто я можу назвати це успішним промиванням мозку, нав’язуванням гнилих ідей та кольоровим сурогатом реальності.   

Київ, липень 2010 р.