Тайна Генерала Шермана

                Таємниця Генерала Шермана
- Тут Генерал Вільям Шерман мешкать? – спитав Перекотиполе через хвіртку, намагаючись перекричати песика Рябка.
Перекотиполе не був іноземцем і, скільки Юлька себе пам`ятає,  працював у їхньому містечку поштарем. А кумедно перекручував слова – так це тому, що більш за все дітей любив і весь час хотів їх чимось здивувати. А ще подобалось йому слухати, як весело ця руда Юлька-секвоя сміється.
- Ой не можу! Який такий генерал? – заливалась вона. –  Тут Я мешкать! Оцей  гавчик мешкать! Його мама, моя мама, татко та дідусь Віля . І всі ми каліфорнійські секвої, дерева такі. А генералів тут нема.
- Юлько! І ти не сказать, що мені робить? – кумедно-розпачливо поморщив носа поштар.
- Не сказать, не сказать! – продовжувала вона реготати
- От шкода! Прийдеться таки самому ті цукерки їсти, що генералові у подарунок вислали… А я ж до солодощів… ееее… не дуже… - вдавано байдуже, ніби сам до себе, пробурмотів Перекотиполе.
- А як ти сказав, генерала того звуть? – вкрай зацікавлено перепитала мала.
- Вільям Шерман.
- А якщо дідусь Віля і є той самий Генерал Шерман, то цукерки вже не тобі прийдеться їсти,  а мені?
- Може й так… - мовив поштар, ледь приховуючи посмішку.
- Дідуню! Дідуню! Тут поштар цукерочки приніс! Каже, для Генерала Шермана! – так високо взяла Юлька, що Перекотиполе затулив вуха долонями. – Ти не знаєш такого?
Дідусь Віля зрозумів хитрість доброго поштаря й, сміючись, добровільно признав себе генералом. Отримав пакуночок з цукерками та відразу передав його Юльці. А та вже знала, що з ним робити.
Але з тих пір пристало до дідуся  прозвисько. Всі його Генералом Шерманом й досі кличуть. Ніколи він не те що не вистрілив, а й зброї за 3 тисячі років, що живе на цьому світі, не тримав. Для всіх нас він прикладом є, бо завжди виключно добрі справи робить.