Огидно

Найогидніший кошмар мого життя – це відчути одного разу свою непотрібність. Знаєте, дивитися в очі коханої людини і не бачити нічого, окрім жалю. Відчувати теплі обійми, але знати, що це усього лиш вистава. Я боюся одного ранку залишитися без поцілунку, але продовжувати кохатися. Кохатися, і бачити на глибині погляду коханої людини, позаду фізіологічного бажання та звички повну і абсолютну байдужість.

Так, я знаю, що він бажатиме мене навіть після 10 років свого щасливого шлюбу. Навіть після того, як чудова, розумна і красива жінка народить йому сина, обігріватиме його та годуватиме майже так само, як і я колись, він все ще бажатиме мене. Можливо, він навіть одного разу зустріне мене на вулиці. О, так, я непевне знаю, що це трапиться. І тому я завжди носитиму його улюблену шовкову білизну і сорочки з глибоким декольте... І я ніколи не зміню запах свого парфюму, щоб тільки-но вдихнувши, він втратив глузд.

Тож, ми зустрінемося. Він запропонує випити кави, я погоджуся. Розмова не піде, він дивитиметься на мене, а я відводитиму погляд, щоб він не бачив, як мені боляче на нього дивитися. Боляче не тому, що він одружився, не тому що ми не_разом. Боляче навіть не тому, що він виглядатиме щасливим і успішним, а тому, що я ніколи не зможу забути ту відчуженість в його очах.

Звісно, він ніколи не дізнається, що він був єдиною людиною в моєму житті, через яку я плакала. Ні, не просто плакала. Від ридань мене перегрібало навпіл, розривало на шматки. З мене разом зі сльозами виходили залишки мого, вже нікому непотрібного кохання.

Саме тому я не зможу на нього дивитися. Ні через 10, ні через 20 років. Він – жива пам’ятка того, як мене одного разу надломали, як я стала непотрібною і неважливою.

Сидячи за кавою, він трохи незграбно запропонує провести разом ніч. Я мовчки кивну головою, ми підемо, звісно, до мене, бо в нього ж родина. І ми всю ніч кохатимемося, і він дивитиметься мені в очі, не розуміючи, чому він не бачить ані відблиску жодної емоції. Врешті-решт, він вирішить, що в мене якісь особисті проблеми, так і не запитав, що трапилося.

Вранці він одягнеться, не знаючи, що казати і як поводитися після тої ночі. Випив звареної мною кави, він пообіцяє якось подзвонити і щезне за порогом моєї квартири. Все повернеться на свої місця, звісно, він не подзвонить, відчуваючи провину перед своєю дружиною. І звичайно, він ніколи не дізнається, що та холоднеча в моїх очах – то його власний витвір. Так все і залишиться – я для нього буду приємним спогадом з далекого минулого, а він для мене – найогиднішим кошмаром усього мого життя.