История моей смерти

ІСТОРІЯ МОЄЇ СМЕРТІ


-«   Чи думав ти над тим, що, можливо, в цьому шаленому житті ми не встигнемо сказати все дорогим нам людям. «Та, напевне, і не хочеться»,- скажеш ти. Ще все встигнеться. Довірливі і наївні люди. Ось ще мить ти стоїш на пероні, чекаєш свій потяг і страшенно нервуєш через те, що боїшся його. А далі…ще доля секунди і ти на рельсах, в двох метрах від навіженого потягу…І все…тебе немає ні в житті, ні в долі, ні в думках людей.
   Як важливо встигнути сказати все. Сказати, що любиш понад усе на світі свою кохану людину, хоча і розумієш, що вона тобі надає перевагу іншій.
   Як важливо сказати батьку, що ти його цінуєш більше, ніж власну гордість. Важливо, щоб знали батьки, що я їх люблю. Все це важливо, бо невідомо коли закінчується шлях життя.
   Я пам’ятаю цей день…день моєї смерті…
   Мені ніколи не набридало гуляти по місту, спостерігати дивні краєвиди і чудові панорами. Кожне нове обличчя, яке я зустрічала на своєму шляху закарбовувалось в пам’яті, щоб через годину відтворитись візуально перед очима.  Я пам’ятаю кожен вираз:розчарування, радість, сум, печаль, здивування, хвилювання,БІЛЬ…люди не здогадуються, що обличчя може вбити, що його вираз відчуваєш навіть коли розмовляєш по телефону.
   В той день я блукала по місту. Воно було ще таким страшним. Воно тільки-но прокинулось від затяжної зими. Кучугури снігу ще лежали хоча вже зеленіла трава. Повітря було чисте, не дивлячись на те, що у кожного третього жителя є своє авто. Я йшла далі. Я дивилась на багатоповерхівки, але одна, чомусь, мені сподобалась найбільше. Напевне, тому, що була схожа на вежу із дитячих казок. Майнула спонтанна думка і я пришвидшила крок. Зайшла в багатоповерхівку, в ліфт. Натиснула випадкову кнопку. Це був чи 17 чи 19 поверх. Точно не пам’ятаю. Піднялась і… у мене перехопило подих… Яка краса! Який пейзаж! Який спокій! Тепер я розумію, чому птах вважають щасливими. Адже з висоти пташиного польоту спостерігати земну красу-чудово! «Якщо я раптом зникну, шукайте мене тут. На цьому поверсі, в цій багатоповерхівці»,- думала я в ту мить. А між тим мій телефон «сів». Я вирішила не випробовувати долю, сісти в метро і поїхати додому. До цього підземного змія я  ішла знову пішки. Вже стемніло і місто загорілось тисячами ліхтарів. Це прекрасно. Це неможливо передати словами. Особливо коли почався ніжний, холодний, лапатий сніг.
         



   Телефон відключився, а я так хотіла з кимось поговорити. Мені не вистачало рідних. Та дарма… все одно вони не розуміють половину значення тих слів, які я їм промовляю.
   Я кохаю його. Чи ж він це розуміє повною мірою. Інколи мені здається, що він ще дитина і не здатен чимось пожертвувати, відмовитись від чогось. Він не розуміє, що може в одну мить втратити щось хороше, цінне. Ні, я не про себе, а про почуття. Відносини між людьми досить складна річ, а, особливо, відносини зі мною
   Я люблю свого тата і маму, всю свою сім`ю. вони вважають, що в житті все чудово, що їх дитина живе і бачить все через рожеві окуляри. Хвилюються за мене, але в той же час до мене немає ніякої справи. Я їх люблю. Хай простять мою слабкість. Хоча я сильна, адже визнаю це.
   Я обожнюю своїх подруг. Ні, не тих, які залишились в моїх напівдитячих спогадах. Ті, далекі, залишились в одиночних відрізках моєї пам’яті. Вони покинули мій світ…теперішній. Хоча ні, справжніх подруг я не відчуваю поруч із собою.
   Я люблю життя!!! Так люблю, що готова вмерти. Парадокс, але це правда.
Як багато я хотіла встигнути, як багато я хотіла побачити. Та більше не хочу. «Слабачка»,- скажете ви. Та ні, просто не хочу. Навіщо? Заради кого? Заради себе? Пусте, хто я взагалі така?



Я спустилась в метро. Повернувши вліво я чекала свій потяг. Раптом все тіло охопив такий нестерпний біль, така втома,ПУСТОТА …я боялась потягів, але в цю мить мені закортіло відчути його силу, енергію. Я захотіла відчути всю велич металу. І я відчула…який страшенний біль! Потяг підходив. Я поклала сумку на лавку, підійшла до краю і побачила віддалене світло недалеких фар. Мені хотілось стрибнути. Точно не пам’ятаю як це трапилось. Але пам’ятаю, як зараз хрускіт власних кісток, які роздроблював потяг своєю вагою і швидкістю. Машиніст одразу пригальмував, але потяг різко не скидав свій темп. Мені було боляче, але лише на мить. Напевне, це була страшна, навіть жорстока картина. Мені було все одно. Я поступово отримувала спокій. В пам’яті залишилось сліпуче світло,пронизливий звук.
   Далі я не знаю що було. Але знайомі говорили, що були похорони. Я була в білій весільній сукні. Не знаю, що далі з моїм коханим, батьками, друзями. Чи хотіла б я повернутись запитаєш ти. Так! Понад усе. Життя – це велика цінність. Я люблю життя. Я все люблю. Та пізно, та й не потрібно вже нікому…»
   Життя не настільки гарне, щоб переступати через все заради себе, але воно й не таке погане, щоб його позбуватись. Ніколи не буде іншого життя, почуттів того, що ти живеш, відчуваєш, дихаєш. Не завжди розумієш, що прокидаючись зранку ти бачиш не свою тінь в світі, а відображення всього світу в твоїх очах. Ти маленька пилинка Всесвіту, а, можливо, Всесвіт невід’ємна і найменша частина тебе. Люди нерозривно зв’язані з тобою і твоїм життям. Ти потрібен комусь…Хоча б заради цього варто пожити.
 - То ти тепер янгол?,- запитав мене цей зневірений хлопчина, котрий стояв на краю мосту.
 - Ні, я ніхто і ніщо.
 - Але ж я тебе, чую!
 - Якщо так, то почуй мене і відійди від краю, зателефонуй додому і повернись до життя!
Хлопець похитнувшись відійшов, повернувся і побачив, що я жива реальна людина.
 - Але ж…,- здивувався хлопець
 - Так, я жива. Тепер і ти живий! І що ти робиш?! Ти стоїш на краю мосту – на краю свого життя?!
 - Я наче живу на цьому мосту…між минулим і майбутнім!
 - То живи!!! Пізнавай половину цього світу!
 - А інша половина?
 - Інша половина світу – це ти!!!
 - Спасибі,- сказав він.
Я хитнула головою і пішла далі, думаючи про те, що хлопець ніколи не забуде цього. Я зрозуміла, що варто жити заради дзвінкого і нелицемірного сміху малечі, безмежної глибини коханих очей і лукавої посмішки коханого. Варто жити заради маминих теплих обіймів і татових жартів. Варто жити заради безмежної всеохоплюючої любові, заради непохитної скелі дружби…!