Усе, про що йдеться в цій книзі, у деякій мірі є сповіддю мого духовного досвіду. У моєму житті трапилося так, що колись одного разу я пережила покаяння та навернення, але тільки через декілька років я переконалася, наскільки цінним є щоденне покаяння. Про те, як це сталося, йдеться в листі, написаному мною подрузі і співробітниці ще в 1936 році. Текст із Біблії, дарований їй на цей новий рік життя, був такий: "Хто Бог інший, як Ти, що прощає провину?.." (Мих. 7:18), Я написала їй: "Ми можемо дякувати Богові і прославляти Його багато за що, але нічого не може перевершити радощів з приводу Божого дару прощення гріхів. Пісня радості "Благослови, душе моя, Господа" звучить не тільки тут, на землі, але і в небесах, бо небо радіє й одному грішнику, який кається, і якщо гімни хвали Богу за Його невимовну любов до нас замовкнуть коли-небудь тут, на землі, то небеса заспівають нову пісню - пісню Агнця, що спокутував наші гріхи.
Чи звучить у наших серцях ця пісня подяки: "Хто Бог інший, як Ти, що прощає провину?", чи її не чути в наших молитвах? Якщо ні, то як же ми заспіваємо пісню Агнця біля престолу?
На початку минулого року нам навряд чи була відома пісня хвали, записана в цьому вірші Святого Письма. Та чи пам'ятаєш ти, коли ми вперше прийшли до Христа? Ти, напевно, згадуєш школу конфірмації і наступні роки, а я - Біблійну школу. У той час моїми улюбленими гімнами були: "О, як блажен, щасливий я" і "Із ран Спасителя текла струмком пречиста Кров, прощення всім вона дала, до Нього хто прийшов. Коли ж я, немічний, іще в моїм житті згрішу, в Крові Спасителя Христа прощення я знайду".
Але потім, усі ті роки, роки мого навчання та очікування, а в тебе роботи (за спеціальністю), серця наші так обтяжилися всім земним, самозаспокоїлися і стали такими нечутливими. Пісня Агнця замовкла, серце вже не знало захоплення: "Хто Бог інший, як Ти, що прощає провину?" Ми змирилися з тим, що не змогли подолати у своєму характері деякі гріховні нахили. Наявність цих уз вже не засмучувала нас так, як раніше, і, внаслідок цього, ми вже не мали щоденної зустрічі зі Спасителем, не могли радіти Його прощенню, силі Його звільнення нас від гріхів. Ми все далі й далі йшли цим шляхом, не усвідомлюючи, що він відводить нас від Христа.
Але у Своїй милості Бог шукав нас, і наші серця знову змогли заспівати гімн хвали Агнцю, щоб в Його великий день нам бути з Ним. По милості Божій минулого року ми чітко усвідомили свої гріхи та узи - під час співпраці з X. взимку, а особливо минулого літа. Нам стало очевидним одне: ми не вміємо прощати, бути милосердними, не вміємо зносити несправедливість і бути покірливими. У нашому нинішньому стані ми не можемо опинитися серед переможців у той День, бо без святості ніхто не побачить Бога. Яка милість, що минулого року Бог подарував нам це найбільш високе: Він відкрив нам очі на наші гріхи! Що може бути цінніше за це?
Хіба може бути більш відповідний вірш до дня народження, ніж цей вірш подяки: "Хто Бог інший, як Ти, що прощає провину?" Озираючись на втрачені роки, я вважаю цей вірш особливо відповідним!
Тепер ми можемо почати своє служіння. Раніше ми не були по-справжньому готові до нього, бо доки в серці не звучить ця пісня радості, неможливо нести іншим добру звістку про прощення гріхів. Робити це, мати дієву силу для такого служіння можна, лише якщо твоє серце радіє: "Його Кров змила всі мої гріхи!", якщо ти з сяючими очима вказуєш на Агнця - Агнця, Який звершив у наших душах найбільш величний і дивовижний подвиг. Воістину чудовий біблійний вірш даний нам для повчання! Він не тільки веде нас до усвідомлення наших гріхів, як ми це пережили минулого року, але є й обітницею - обітницею того, що цей радісний вигук - "Хто Бог інший, як Ти, що прощає провину?" - знайде відгук у наших серцях. Радість допоможе нам свідчити про доброго й милостивого Бога, Який прощає всі наші гріхи в Ісусі і звільняє нас від закону гріха та смерті. Лише за таких умов наше служіння буде благословенним.
Минулий рік приніс нам усвідомлення наших уз і Боже прощення. Рік, що настав (нам слід дати про це урочисту обіцянку), буде присвячений наполегливій боротьбі й молитві, щоб нам перемогти гріхи, бо "коли Син отже зробить вас вільними, то справді ви будете вільні" (Ів. 8:36). Будемо ж рішуче й непохитно стояти в молитвах за перемогу. Дякуватимемо Господу за всі перешкоди, які Він поставив на нашому шляху. О, якби ми навчилися долати їх, постійно виявляючи любов! О, якби нам навчитися перемагати гріх! Велика милість Божа, бо Він не тільки вказує нам на наші гріхи, але й дає можливість пізнати, як отримати перемогу над всіма труднощами й поступово подолати їх. Тож звернімося за допомогою до Слова Божого та іншої зброї, що Він дав нам, яка допоможе нам виявитися переможцями в цій важкій ситуації з X. Будучи прощеними, ми хочемо досягти Його перемоги, чого б вона не коштувала. З подякою прославимо Його перемогу й засвідчимо про те, як Бог допоміг нам!"
У попередні роки я вже не жалкувала за своїми гріхами. Ось чому в моїх молитвах вже не було захопленого вигукування: "Хто Бог інший, як Ти, що прощає провину?", як я вже згадувала. Я не могла бути радісним свідком цього Бога. У моєму житті не було радості Неба, яку ми повинні мати в Ісусі. З цієї самої причини моя любов до Ісуса охолола. Лише грішники, які розкаялися, яким дароване прощення, запалюються любов'ю до Ісуса. Тому я можу засвідчити про те, наскільки убогим є життя без щоденного покаяння. Небо йде від тебе, немає переможної радості. Немає поклоніння і пісні хвали. Серце не палає вогнем любові до Ісуса. У служінні немає належної сили, і воно не приносить плоду.
Мені не вистачить слів, щоб віддячити Богу за те, що Він відкрив мені справжню причину проблем у моєму духовному житті і показав, чому я не могла отримати перемогу у своїй боротьбі проти гріха. У цьому полягав корінь моєї духовної смерті. І Бог, Який відповідає на молитви, відповів і на моє прохання про смиренне серце. Господь відповів дуже незвичайним чином. Він допустив, що мої стосунки з ближніми були повністю зруйнованими. Він показав мені, що я не вмію щиро любити тих, які мене дратують. Отже, Він звинуватив мене в гріхах і дав смиренне серце.
Коли я змогла відчути смак оновленого життя і радості, що була наслідком покори та покаяння, я почала старанно молитися про те, щоб щодня отримувати цей дорогоцінний дар. Незабаром ми із співробітницею почали молитися про те, щоб молодіжні групи, якими ми керували, теж пережили блаженство покаяння, що веде до нового духовного життя. Бог відповів на наше прохання, подіявши в серцях Своїм Словом. Пізніше ми відчули на собі покарання Господнє, коли у вересні 1944 року наше місто піддалося бомбардуванню; тоді в молодіжних гуртках відбулося покаяння, і мертві серця духовно ожили. Тепер ті, які пережили той час, можуть разом з нами засвідчити про благословення покаяння. У місяці, що настали після зруйнування нашого міста, всі були охоплені страхом і жахом. Місто знаходилося під безперервним обстрілом авіації. Німецька армія була розформована, і до міста увійшли війська союзників. Але у нас було відчуття близькості Неба, особливо коли упродовж декількох днів нам з молоддю довелося відступати, оскільки йшли бої. Так, це істинна правда: обличчя дівчат світилися радістю; їхні серця були сповнені благоговінням і любов'ю до Ісуса й відчували таке блаженство, що жахіття війни відступили перед відчуттям Неба, що наблизилося до нас. Збулися слова Ісуса: "Покайтеся, бо наблизилося Царство Небесне".
У Cпільноті сестер Марії, що народилася з цього переживання, ми й пізніше бували свідками подібного. У Своєму керівництві Бог час від часу вдавався до покарань: Він чекає, щоб ми відповіли на них покірливістю і покаянням, щоб через них подарувати нам Небо - Самого Себе. Як же довго іноді доводилося Йому чекати! Але по Своїй милості Дух Божий не давав і не дає нам спокою доти, поки знову не приведе нас до покори і покаяння. "Спілкування у світлі", яке ми постійно практикуємо у нашій спільноті, теж сприяє цьому: через таке спілкування ми допомагаємо одна одній побачити себе і свої гріхи у світлі Божому. Але Бог кожного разу дає нам можливість знову відчути, як від печалі та покаяння народжується життя і радість, - це радісне спілкування зі співом хвали відбувається не тільки на наших вечірніх богослужіннях, але є визначальною рисою всього нашого життя.
Хай лине хвала та славослів'я Богу, Святому Духу, Який викликає жаль і покаяння в байдужих, холодних серцях. Він дає це тим, хто просить Його про це, і таким чином Він наближає до нас Небо.
Покаяння - творча сила, яка приносить життя і радість
Іван Хреститель закликав свого часу: "Покайтеся, бо наблизилося Царство Небесне!" Хіба Добра Звістка не є самою суттю Євангелія? Покаяння - брама до Неба! Покаяння - шлях до серця Самого Отця Небесного! Покаяння дає нам радість, тому що веде нас додому до Отця, до Неба. Воно є даром Святого Духа, Який Сам схиляється до серця людини, такого жорстокого й самовпевненого. Він руйнує його до найдрібніших шматочків, так що Батько-Творець може взяти їх до Своїх рук і створити з них нову посудину для Своєї слави.
Хіба не слід нам просити цього дару більше, ніж будь-що інше? Він дає святе, справжнє життя. Серце, що вміє плакати і радіти, - живе серце. Тільки мертва людина не здатна на якусь реакцію. Вона непорушна й позбавлена життя. Вона не може робити рухів. Вона не здатна виражати свою радість і не може плакати. Проте людина, яка живе в покірливості серця і покаянні, має всі ознаки життя. Вона плаче над тим, про що слід жалкувати, бо воно обертається для нас і для всього людства смертю й страшним судом і матиме жахливі наслідки тут, на землі, і у вічності, якщо не буде покаяння. Так, така людина оплакує гріх. Глибоко засмучена гріхом, вона вже не плаче більше над тим, над чим не варто плакати, бо порівняно з гріхом усе інше - дрібниця, скороминуще. Той, хто надто жалкує за скороминущим і плаче за ним, удається до смутку, що чинить смерть (2 Кор. 7:10). Хто ж у розкаянні засмучується через те, що варте плачу, що веде до серйозних і жахливих наслідків, той печалиться задля спасіння.
Таким чином, люди, які каються, є по-справжньому щирими, правдивими й реалістичними. Вони засмучуються через свої гріхи, перш ніж стане надто пізно, на відміну від тих, які нехтують цим зараз і будуть жалкувати за гріхами всю вічність. Той, хто розкаюється, вже зараз журиться через свої гріхи, щоб перегорнути сторінку і розпочати нове, зовсім інше життя.
Так, люди, які каються, справді живі, бо зазнавши смутку через свої гріхи, вони починають співати і радіти, що не відоме іншим людям. Радість прощення - ніщо не може зрівнятися з нею глибиною і силою! Радість викуплення набагато перевершує всяку іншу радість. Людина, що багато років перебувала в кайданах, радіє своєму звільненню. Але її ув'язнення продовжувалося тільки певний період, а свобода теж обмежена часом. Проте тут ми говоримо про звільнення від уз князя світу цього, князя пекла, про полон, який міг би продовжуватися цілу вічність і від якого жодна людина не змогла б звільнитися. Та все ж таке звільнення було здійснено! Наш Господь прийшов з небес, втілився в Людину, Сам віддав Себе в кайдани смерті замість нас, щоб ми стали вільними. Як не зрадіти серцю нашому від цієї звістки? Але не забуваймо, що тільки жаль та покаяння дають нам можливість пережити цю радість, це нове життя. Відкриваючи нам очі на наші гріховні узи і духовну смерть, вони приводять нас в обійми нашого Спасителя, Господа, Який дає життя.
Тому люди, що не пережили покаяння, якими б побожними й віруючими вони не були, є духовно мертвими, як говорить про це наш Господь Ісус у посланні до сардійської церкви: "...маєш ім'я, ніби живий, а ти мертвий" (Об. 3:1). Щоб бути духовно живим, потрібно жити в покаянні. Духовно мертвими є християни, які ніколи не жалкують за своїми гріхами або які вже давно перестали робити це. Мертвими - в очах Бога - є християни, які більше не вміють радіти Божому прощенню. Коли ця радість відсутня - навіть якщо ми вважаємо себе переконаними християнами, - то це означає, що в нашому житті щось негаразд. Бо як правда те, що ми постійно грішимо і потребуємо оновлення покаяння, так правда й те, що покаяння повинно знову і знову зливатися в наші серця. Так, жаль і покаяння повинні стати основою нашого життя. Інакше все наше християнське життя покотиться по похилій площині, і ми станемо подібні до тих гонористих, про яких Софонія говорить, що вони будуть суворо покарані (Соф. 3:11).
Більше того, покаяння повинне стати основою нашого життя, тому що це є єдино правильні стосунки, які ми можемо мати з Богом. Чи можемо ми приходити до Бога, святого Бога, інакше ніж грішники, які каються? Ми можемо перебувати лише біля Його ніг, тому що ми грішники, які щодня грішать проти Нього. Більше того, покаяння повинне стати основою нашого життя, бо ми кожного дня грішимо проти наших ближніх. Ніхто з нас не живе в досконалій любові. Якщо згадати про тих, з ким ми щодня спілкуємося або працюємо, то чи не повинні ми смирятися перед ними? Можливо, вони ускладнюють нам життя, але ми стаємо винними, якщо не можемо з любов'ю виявляти до них терпимість і допомагати їм в життєвих труднощах.
"Покайтеся!" - ось до чого закликає нас Писання. Час від часу ми чуємо цей заклик з вуст Самого Ісуса. До цього ж закликав і Мартін Лютер, бо він сказав, що життя християнина повинне бути щоденним покаянням. Він боровся проти мертвої фальшивої релігійності, проти самовпевненості і гордості, з якими ми сміємо являтися перед Богом і які ведуть до застою в нашому духовному житті. Чи розуміємо ми, як сильно бажає Господь Ісус, щоб ми жили в цьому стані щоденного розкаяння, щоб мати життя? Якби це не мало для Нього такого значення, Він не виніс би такого суворого вироку нерозкаяним новозавітним церквам: "Бо ти кажеш: "Я багатий, і збагатів, і не потребую нічого". А не знаєш, що ти нужденний, і мізерний, і вбогий, і сліпий, і голий! А що ти літеплий, і ні гарячий, ані холодний, то виплюну тебе з Своїх уст" (Об. 3:17,16).
Хіба ці слова втратили своє значення в наші дні? Якщо ми вважаємо, що в нашому житті й житті наших церков усе гаразд, якщо ми продовжуємо стверджувати, що ми праві і зробили все, що могли, щоб налагодити стосунки з тими, хто дратує нас, тоді ми самовпевнені, а такий стан протилежний покаянню. Тим самим ми погоджуємося, що життя, тобто Сам Ісус, що може прийти до нас з прощенням, не має місця в наших серцях. Самовдоволеним і гордим Ісус говорить у посланні до церков: "Покайтеся!" Так, Він закликає нас змінити своє ставлення, яке загрожує віруючим загибеллю. Тільки переможці не будуть "змиті із книги життя" (Об. 3:2-5). Тільки покаяння може врятувати нас від духовної смерті і привести до вічного життя, тільки покаяння дозволяє нам спробувати цього святого життя вже тут, на землі.
Тільки живі можуть нести життя іншим. Духовно мертві не в змозі породжувати життя, тому що в них немає життя. Вони не можуть свідчити іншим своїми справами. Вони просто мертві. Той, хто не живе в покаянні, належить до духовно мертвих, які не в змозі давати життя іншим. Однак ті, що каються, сповнені життя, святого життя; вони можуть нести життя іншим. Коли хтось кається, йому не треба багато говорити. У нього немає необхідності проповідувати іншим. Саме тоді, коли він знаходиться перед Богом і людьми і зі смиренним, розбитим серцем сповідує: "Згрішив я; я винен", - його слова мають велику життєву силу. Вони в змозі відкрити жорстокі серця і принести життя духовно мертвим. Ці слова, сказані блудним сином, коли він зі слізьми припав до ніг батька, наповнили батьківське серце любов'ю. Те ж саме відбувається, коли ми сповідуємо свій гріх і визнаємо провину перед нашими ближніми. Коли ми просимо у них прощення, їхні серця відкриваються. Сльози розкаяння пом'якшують навіть найбільш закам'янілі серця, хоча іноді на це й потрібно більше часу. Покірливість і покаяння змінюють нас та інших. Вони викликають любов і нове життя.
Яка творча сила міститься в покаянні! Ось чому наш Господь Ісус закликає церкви покаятися. Ось чому апостол Петро закликав до покаяння в день П'ятидесятниці. Покаяння - шлях до нового життя. Воно сповнює нас Святим Духом. Покаяння наближає до нас Небо.
Покаяння зводить Царство Небесне на землю
"Покайтеся, бо наблизилося Царство Небесне". Хіба це якраз не те, чого всі ми так чекаємо? Хіба всі ми не бажаємо вже тут відчути Небо й побачити Царство Небесне серед нас? Царство Небесне! Це мир і радість. Це означає, що запанувала любов. Це означає справжнє щастя, бо Ісус воістину серед нас.
Але де знайдеш церкву або християнську організацію, яка відображає Царство Небесне? Тоді людям, які там працюють, потрібно було б жити в любові й повній єдності. Тоді у всьому повинен був би відчуватися дух благоговіння, а всі обличчя повинні випромінювати радість. Так, подібні місця, випромінюючі Небо, привернули б до себе увагу людей, навіть тих, хто вже не бажає мати з церквою нічого спільного. Кожен захотів би відчути Небо на цій гріховній землі, бо навіть найзапекліший безбожник прагне радості, любові та миру. Небо бажають відчути всі. Слово "небо" знаходить відгук у душі кожної людини, бо всі ми діти Адама, вигнані з раю, які все ще прагнуть повернутися до втраченого Едему. Коли люди знаходять Царство Небесне - промінь раю. тут, на землі, це вабить їх до себе. Це було б найпрекраснішим для них місцем, щоб навчитися вірити в Ісуса - Господа Царства Небесного, бо тільки Він уособлює суть неба: мир, любов і радість - усе те, що так бажає мати людина.
Як шкода, що в наших церквах, християнських організаціях, братських і сестринських громадах ми - християни - не відображаємо Царства Небесного, незважаючи на те що наш Господь Ісус сказав, що Він приніс нам Царство Небесне. Як шкода, що наші проповіді про любов і славу Ісуса переконують так мало людей, тому що в нашому житті не відображається Царство Небесне! Люди не знаходять місця, де вони могли б відчути Царство Небесне і скуштувати, який добрий Господь. Проте Ісус прийшов для того, щоб будувати Царство Небесне. На початку Свого служіння Він сказав, що Царство Небесне наблизилося. Тепер Він чекає, щоб воно було засновано серед нас. Він помер страшною смертю на хресті не тільки для того, щоб нам можна було свого часу потрапити в небо, але щоб Його викуплення відбилося в нашому житті вже тут. А там, де є відкуплені, визирає шматочок неба, тому що вони представляють його як люди, в яких живе мир і радість, любов, братерство та лагідність.
Так, Бог чекає, щоб християни стали свідками Царства Небесного. Цього чекає від нас і світ. Якщо Бог каже: "Наблизилося Царство Небесне", то чи не повинні ми побачити його де-небудь? В особі Ісуса воно наблизилося до нас і було запропоноване нам. Він прийшов для того, щоб принести Царство Небесне до нас на землю. Бо там, де з'являвся Ісус - Господь небес, там було передчуття Неба. Ті, що були з Ісусом, скуштували його. Вони відчули Батьківську любов, милість, доброту й дивовижну турботу свого Бога. Вони відчули Батьківське прощення, любов, яка загоює всі рани душі. Вони відчули радість, яку отримують грішники, що приходять до свого Спасителя. Так, надмірною любов'ю сповнювалися серця тих, хто удостоївся бачити Ісуса і чути милосердні слова з Його вуст, коли Він наближався до них у Своїй любові.
Але коли Глава Церкви Ісус вознісся на небо, Тіло Його (Церква) залишилося тут, на землі. Цьому Тілу, у свою чергу, належить приносити небо людям, унаслідок чого вони уздоровлюються духовно і фізично, коли мають контакт з дітьми Божими. їм слід радіти, тішитися й зцілюватися від своїх ран. Кожного разу, коли люди перебувають серед членів Тіла Христового, вони мають відчувати прояв до себе милосердної, усепрощаючої, довготерпеливої любові, унаслідок чого вони отримують передчуття Неба.
"Наблизилося Царство Небесне", - сказав Ісус, прийшовши на землю. Він і зараз говорить це. Проте ми знову ставимо запитання: "Де воно?" Чи можемо ми сказати: "Підіть у такий-то будинок або в таку-то церкву, і там ви знайдете радість і зцілення душі. Вас оточать такою любов'ю, що ви відчуєте себе новою людиною. У цьому спілкуванні ви скуштуєте повноту любові, бо там відчувається присутність вічної радості"? Хіба не властиве нашим церквам зовсім протилежне? Ось чому туди не тягне людей, які не знають Ісуса. Не дивно, що багато людей вважають за краще в недільні дні шукати розваг в лісах і парках. Там, на лоні природи, вони відчувають радість і красу, яка випромінюється творінням. Там вони знаходять частинку тієї радості, до якої прагне душа кожної людини. Прийшовши до церкви, вони часто не відчувають радості, не бачать її на обличчях. Вони не знаходять там того Божого сяйва, яке знаходять у природі. В якій церкві або громаді можуть вони відчути, що на богослужіннях і зібраннях серця людей дійсно радіють, так що і їм передається ця радість у Господі Ісусі?
Де ті довірливі, як діти, віруючі, які розкривають зміст слів Ісуса про те, що Царство Небесне належить тим, які стають подібними до малих дітей (Мт. 18:3), так що й інші можуть відчути смак Неба серед них? Справді, де ті віруючі, які здатні привернути невіруючих, щоб ті знайшли радість, побачивши їх непідробне щастя? У більшості випадків наше християнське життя керується нашим інтелектом. Ми такі холодні, а тому й безрадісні. Бог засмучений, коли бачить, що нам так не вистачає радості, довіри й товариськості, що ми відображаємо Царство Небесне набагато меншою мірою, ніж Його творіння. У результаті цього ми робимо християнство дуже непривабливим для тих, котрі не знають Бога.
Чи уявляємо ми, як страждає Бог через те, що ми постійно заподіюємо Йому? Або - кажучи людською мовою, до якої іноді вдається Священне Писання, щоб показати нам серце Бога, - як часто Бог розчаровується в нас! Він особливо розчарований у християнах, в яких не відображається Його образ, хоча Він і викупив їх дорогоцінною Кров'ю Свого Сина, щоб вони могли бути Його свідками і приводити до Нього інших. Як це прикро для Бога! Проповідувати буде каміння, сама природа, тому що ми - члени Його Тіла - мовчимо, бо ми не випромінюємо радості спасіння і є такими жалюгідними Його свідками.
А тепер виникає важливе питання. Чому серед нас настільки мало Царства Божого, Царства Небесного, що люди не можуть відроджуватися до нового життя в Богові, не можуть знайти справжнього полегшення для душі та тіла, а сумні не можуть утішитися? Чому? Царство Боже проголошується тільки одним словом: "Покайтеся!" Цей заклик звучить сильніше за гуркіт грому. Він звучить настільки голосно й виразно, що його не можна ігнорувати. Він звучить для "нас, людей, бо ми всі грішники. Але це не звичайний заклик, це заклик Писання. Хто не слухає цього заклику, не успадкує Царства Небесного, ніякого іншого дару або благословення Господнього - навіть прощення. Святим законом Писання є те, що Бог зі Своїми благословеннями наближається тільки до смиренних душ, до грішників, які каються. Тільки до таких душ наближається Царство Боже. Для всіх інших воно залишається закритим. Бо Царство Бога, Царство Небесне є Царством милості, а милість дається тим, хто в розкаянні припадає до ніг Ісуса.
Ось чому першою рисою Царства Небесного є надмірна радість як наслідок покірливості і покаяння. Покаяння є брамою, через яку до нас може прийти Євангеліє. Покаяння є брамою до радісного життя з Христом, бо воно є передумовою для одержання прощення, а коли приймається прощення, тоді приходить спасіння і радість. Покора та покаяння приносять з собою блаженство, оскільки містять радість прощення, тоді як людина варта осуду зараз і у вічності. Покора і покаяння приносять нам радість повернення в Божу сім'ю, бо Він говорить: "Прощаються тобі гріхи твої". Так, покаяння дійсно приносить нам щастя Неба. Коли блудний син повертається додому, Батько не тільки приймає його в Свої обійми, але й зодягає засмучене чадо в шати праведності, надягає йому на руку перстень любові і дає найдорожчі коштовності, які одного разу прикрасять його в Небі. Душі, які каються, - багаті душі. Їм даються дари і прощення, бо вони бідні з бідних, які більше не мають права вимагати чого-небудь від Бога або людини. Тому що вони все розтратили, стали винними і тепер як нещасні грішники стоять перед Богом і людьми, чекаючи того, щоб удостоїтися погляду, чекаючи дару, слова прощення.
Що може принести більше радості, ніж слово прощення, сказане засудженому? Тоді він готовий співати й танцювати від радості! Так, Царство Небесне, Царство, про яке всякий співає і радіє, поселяється тільки в серці, що одержало прощення.
Більш того, Царство Небесне - це Царство любові. Але ми можемо любити, лише якщо Він полюбить нас, а Бог любить серце, що смиряється, грішника, який кається. Ісус прийшов не до праведних, але до грішників. Він дає Свій дар прощення тим, хто приходить до Нього - Спасителя - у покорі та покаянні. У Своїй любові Він прийняв на Себе смерть замість них і на хресті оголосив прощення. У Своїй любові Він настановить їх на правильний шлях, і вони не загинуть. У грішників з розбитими, смиренними серцями є тільки одне бажання. Сповнені вдячності, вони бажають любити Того, Який так полюбив їх. Вони вдячні, що Він поніс їхні гріхи і звільнив їх. Коли ми отримуємо прощення, наші серця сповнюються такою радістю, що ми просто не можемо не любити Його надмірною любов'ю. Ми готові віддати своє життя Тому, Хто пожертвував Своїм життям заради нас і звільнив нас від пут гріха. Ми готові безперестанку дякувати Йому, а тому робимо все, на що ми здатні, 'щоб принести Йому радість, догодити Йому, служачи Йому всіма своїми талантами і силами. А це і є Царство Небесне: об'єднатися навколо Ісуса і любити Його більше за все на світі.
Покаяння дійсно дає нам можливість відчути Царство Небесне зі всіма його благословеннями, бо воно наділяє нас найбільш прекрасним і чудовим даром, надмірною любов'ю до Ісуса. Хіба любити Ісуса не є найбільшим бажанням християнина? Як часто люди кажуть з болем: "Якби я тільки міг любити Ісуса всім своїм серцем!" Вони відчувають, що тоді їхнє життя набуло б сенсу і повноти. Тоді вони стали б тим, кого Ісус хоче в них бачити, здатними відповідати на Його любов, їхнє життя збагатилося б, бо той, хто вміє любити, багатий. Тоді вони справді стали б щасливими.
Яка радісна звістка! Покаяння є шлях, що веде до цієї надмірної, дивовижної любові до Ісуса, яка приносить з собою безліч благословень та блаженство. Ми бачимо це на прикладі життя Марії Магдалини. Їй нічого було принести Ісусові, окрім своїх гріхів, вчинених перед Богом і людьми! Проте її життя так збагатилося глибокою любов'ю, яку запалило покаяння! Вона стала прикладом для нас всіх. Воістину покаяння є брамою до Царства любові, до Царства Небесного. Іншого шляху, яким ми могли б увійти до Царства Небесного або яким воно могло б наблизитися до нас, не існує; немає іншого способу відчути його вже тут, на землі.
Але хіба не правда, що всякий, хто сповідує Ісуса Христа як Спасителя, хто одного разу прийшов до підніжжя хреста як нещасний грішник, той одержав прощення і таким чином увійшов до Царства Небесного? Чому ж ми бачимо так мало проявів Царства Небесного в наших церквах і громадах? Доти, поки ми на землі, а не в небесах, духовним законом є те, що ніхто не отримує постійного права на Царство Боже шляхом свого навернення і хрещення. Як часто Писання наводить нам повчальні приклади та ілюстрації того, як можна втратити одержану милість буквально за хвилину, подібно до жорстокого раба (Мт. 18:23-35), - якщо не пробачиш свого ближнього, якщо заховаєш у серці гіркоту або не проявиш милості! А хіба час від часу таке не трапляється зі всіма нами? Отже, Існує тільки один шлях знову віднайти милість у Господа і тим самим відкрити двері Царства Небесного: негайно в покорі і покаянні прийти зі своїми гріхами до Бога, а якщо необхідно - і до людей.
Якщо ми ще і ще раз каятимемося, це знову приверне до нас Ісуса, і Він буде серед нас, принісши з Собою Царство Небесне, яке завжди там, де Він. Розбійник на хресті визнав: "Але ми справедливо засуджені" (Лк. 23:41). Він звернувся до Ісуса за милістю, і Ісус обіцяв йому, що він буде з Ним у раю. Те ж саме стосується й нас. Якщо ми постійно приходимо до Ісуса, як розбійник на хресті, ми знаходимо з Ним рай на землі, бо Царство Небесне наближається до грішників, які каються.
Покаяння - Божий заклик до християн
в ім'я порятунку їхніх народів
"Покайтеся!" - хто чує цей заклик? Здається, ніби Ісус проходить цими днями по країнах та християнських церквах і стукає у двері сердець, чекаючи, щоб Його почули. Цей заклик звернений перш за все до сім'ї Божої, а не до світу, "бо час уже суд розпочати від Божого дому" (1 Пет. 4:17). Однак постає запитання: "Коли нас уражають покарання й суди Божі, то чи усвідомлюємо ми це?" Якби ми це розуміли, то відповіли б покаянням, неодноразовим покаянням і наверненням з наших гріховних шляхів. Бо коли Бог судить, Він чекає відповіді; Він чекає нашого покаяння. При цьому Він чекає покаяння не тільки невіруючих, наприклад, унаслідок євангелізації, хоча й це повинно стати предметом наших посилених молитов. Ні, сьогодні важливим є покаяння дітей Божих.
Дійсно, існує нагальна необхідність покаятися нам, членам Тіла Христового, бо навіть у нашому особистому житті ми не раз робимо запеклим своє серце проти Духа Святого. Останнім проханням Ісуса на цій землі було, щоб ми були єдині, але ми відповіли на це розділенням, ненавистю й жорстоким засуджуванням один одного. І хоча в стосунках між основними гілками християнського віровизнання настало помітне поліпшення, скільки осудження, критики, розбрату, суперечок і дебатів ще спостерігається в різних християнських колах! Ми не ставимося один до одного як до братів у Христі, ми все ще зводимо доктринальні бар'єри, хоча ворог і його полчища вже приготувалися до останньої битви, а найрізноманітніші угрупування антихристиянського фронту вже об'єднують свої ряди! У наші дні, як ніколи, потрібна внутрішня єдність, якщо ми хочемо залишитися сильними і протистояти атакам ворога. Є лише один шлях для досягнення єдності в любові (а Ісус молився про Своїх послідовників у первосвященицькій молитві, щоб вони були свідками для світу) - це покірливість і покаяння. Трагедія розділення ніколи не закінчиться, якщо кожний з нас у своїй громаді або церкві не почне з особистого покаяння, відкривши своє серце критиці християн, що розділяють інші погляди.
Інакше кажучи, нам не вистачає покаяння - покаяння в очевидному гріху, що заплямував наше життя як віруючих: у розділенні Тіла Христового. Покаяння допомогло б нам покласти край нашому нелюбовному ставленню, яке так властиве духовній смерті, бо покаяння неминуче породжує нове життя. Там, де покаяння, там щастя і життя, як сказав Мартін Лютер. Отже, нагальною потребою нашого сьогодення є не більш сучасні проповіді, не організаційні заходи та екуменічні конвенції, а покаяння - цей даний нам Богом дар оплакувати відсутність у нас любові, прагнення звинувачувати та критикувати інших. Покаяння стало рідкісним; воно майже не трапляється. На євангелізаціях невіруючі люди, що прийшли зі світу, каються, навертаються від своїх старих грішних шляхів і віддають своє життя Ісусу. Але чи знаємо ми, прихожани церков і богослужбових зібрань, що покаяння повинне стати невід'ємною частиною нашого життя, що ми повинні щодня приходити до Ісуса, щодня схилятися біля підніжжя Хреста і приносити до Нього наші гріхи, і в першу чергу, гріх розділення? Коли ми як члени одного Тіла, Глава якого Христос, сперечаємося і заздримо одне одному, тоді ми грішимо проти Самого Ісуса.
Цей гріх тяжіє над Тілом Христовим і накличе на нього суд Божий. Ще тяжчий гріх німецького народу і християн стосовно Ізраїлю - вибраного народу Божого. Шість мільйонів євреїв було знищено, і за це гнів Божий перебуває на нас. Як християни, ми відповідаємо за це. Бо коли коївся жахливий злочин і мільйони євреїв були з нелюдською жорстокістю замучені або вбиті німцями, церква в нашій країні мовчала. Християни не піднялися й не висловили свій протест, як це зробили датчани. За рідкісним винятком, члени церкви не мали бажання неодмінно допомогти євреям. Бони не вдарили на сполох І тієї ночі, коли палали синагоги.
Церква не реагувала - це ознака того, що вона була мертва. Ми мовчали, а тому стали співучасниками злочину і повинні були понести покарання, що пізніше уразило наш народ: наші церкви були зруйновані, під час бомбардувань загинули тисячі німців, колони біженців тягнулися вулицями, а країну розділила залізна завіса.
Ми згрішили, але де ж розкаяння в християнській Церкві? Господь чекає, щоб вона визнала свій гріх, що народ, до якого ми належимо, згрішив проти тих, які є для Бога "зіницею ока"; на відміну від доброго самарянина, ми пройшли мимо тих, котрі попалися "розбійникам", і не вчинили так, як потрібно було вчинити учням Ісуса.
Знадобилися роки, перш ніж Церква Ісуса визнала цей гріх. Так, знадобилося багато часу, перш ніж у нас зажевріла перша іскорка розкаяння, а як наслідок цього - змінилося ставлення до Ізраїлю, народу Божого, з'явилися паростки любові до нього. Та все ж спроби проявити розкаяння і налагодити стосунки є ніщо порівняно з тим тягарем гріха, який тисне на нас. Проте й сьогодні в нашій країні лунають голоси заперечення: "Ми до цього зовсім не причетні. Винен Адольф Гітлер; винне СС. Ми не брали в цьому участі, а тому невинні!".
Як Церкві Христовій, нам слід серйозно поглянути на гріхи, що мають місце в наших лавах: розділення й відсутність любові, небажання розкаятися в гріху проти Ізраїлю, жорстокосердість та фарисейська самовпевненість. Але найбільшого болю Богові Церква Христа завдає тоді, коли в її рядах живий Бог оголошується мертвим. Усі ми так чи інакше причетні до цього, тому що наші справи часто свідчать про те, що Бог мертвий.
Нам слід зрозуміти, що коли у світі лунає: "Бог мертвий", то йдеться не тільки про питання інтелектуального плану. Бог оголошується мертвим не тому, що сучасна людина не знаходить для Нього місця у своєму уявленні про світ, а тому, що людство, аж до нас, християн, "мертве в гріху". Ось чому люди сьогодні заявляють: "Бог мертвий". Своїми справами, своїм небажанням визнавати помилки та гріхи ми, християни, оголосили Бога мертвим, можливо навіть абсолютно несвідомо. Бо якщо ми більше не бажаємо змиритися перед Богом і людьми, визнавши свої гріхи, якщо ми не бажаємо покаятися, то нам не потрібен і живий Спаситель. Бо, врешті-решт, ми не здатні створити концепцію живого Бога, Який є сама Святість.
Заповіді Божі, Його святі веління теж значною мірою оголошені "мертвими" в сучасній церкві, тобто вони оголошені недійсними, - на псевдобогословській підставі. Цим самим підтверджується мертвість Бога. Ми пристосувалися до духу часу, замість того щоб повстати проти згубних гасел сьогодення, що вимагають змінити закони, заповіді, етику і пристосувати їх до потреб і запитів сучасної людини. Чи кається хтось із нас у тому, що все це богохульство спрямовується проти Бога членами Його Тіла?
Нам давно вже чужий дух покори і покаяння. Розкаяння передбачає навернення до Бога. Проте замість розкаяння ми вимагаємо, щоб Бог пристосовувався до наших сучасних уявлень. Унаслідок того, що дух покори і покаяння відсутній, наші богослужіння, євангелізації та інші християнські заходи часто не мають належної сили впливу й не можуть викликати у слухачів сліз розкаяння.
Наскільки ми, члени Тіла Христового, зробили жорстокими свої серця! Ми більше не бажаємо вважати гріх гріхом. Ми не вважаємо за гріх, коли заповіді Божі відміняються, коли Бог безчеститься. Ми тим більше не помічаємо, що коли сама Церква оголошує Бога мертвим, а Його заповіді - недійсними, то це є ознакою часу, про який Ісус сказав, щоб ми пильнували. Ми й надалі не помічаємо, що, сліпо приліпившись до світу, ми байдуже ставимося до цього бунту проти Бога і Його заповідей, а тим самим сприяємо наступу сил темряви в цей останній час.
На ріст беззаконня та охолодження любові - явища, названі Ісусом у числі ознак кінця віку (Мт. 24:12), - Церква дивиться як на щось, що не має великого значення, хоча сьогодні все це можна підтвердити фактами і прикладами, які не мали місця раніше. Досить пригадати деякі явища останніх років: підвищення рівня злочинності, оспівування жорстокості та протиприродні форми сексу, збільшення наркоманії, яке вже призвело до мільйонів жертв, значне поширення окультизму, спіритизму і навіть культу сатани.
І все це відбувається серед "християнських народів", так, головним чином у цих країнах і навіть в їхніх церквах.
Хто сприймає все це як заклик до молитви, посту і покаяння? Язичницьке місто Ніневія було приречене на зруйнування, якщо воно не покається. Але його мешканці покаялися, і це покаяння врятувало їх. Наскільки ж більше повинно було б бути сьогодні покаяння в наших громадах, перебування в пості і молитвах, щоб нам уникнути тяжкого вироку за вчинене нами беззаконня!
Сьогодні нас стосується слово пророка Йоіла: "Засурміть на Сіоні в сурму, оголосіть святий піст, скличте зібрання!" (Йоіл. 2:15). З любові до страждаючого Ісуса, Який бачить людство на межі загибелі, з любові до наших ближніх "вирвемо їх з огню" (Юд. 1:23). У цьому випадку ми не можемо обмежитися звичайною молитвою. Тут варто зі слізьми заголосити: "Господи, помилуй народ Твій і не віддавай народу Свого на безчестя. Не дозволь Твоїй новозавітній Церкві продовжувати вклонятися ідолам і зневажати Твоє святе ім'я, так що народи й невіруючі насміхаються й кажуть: "Де ваш Бог?"" У давнину слуги Божі і вожді народу каялися; вони починали плакати і молитися. І відповідь Бога була такою: "І заздрісним стане Господь за Свій край, і змилується над народом Своїм" (Йоіл. 2:18). Не змушуймо ж Господа намарно чекати нашого упокорення та молитов! І сьогодні Бог хоче діяти за Словом Своїм: "А тепер поліпшіть ваші дороги та ваші чини, і слухайтеся голосу Господа, вашого Бога, то пожалує Господь щодо зла, яке говорив був на вас" (Єр. 26:13).
Таким чином, суттєве значення має одне: щоб ми, як християни, почули нарешті заклик Господній до покаяння, бо в ньому пропонується нам милість як окремим членам Церкви, так і Божому народу в цілому. "Сплячий, вставай", - закликає нас сьогодні Ісус Христос (Еф. 5:14). Самозаспокоєння рівнозначне смерті! Той факт, що ми колись були духовно живими, не допоможе нам, якщо ми сьогодні духовно мертві й не живемо в дусі розкаяння в наших особистих гріхах і гріхах народу. Бог повелів пророку Єзекіїлю оголосити: "А коли б справедливий відвернувся від своєї справедливості й став робити кривду... Усі справедливості його, які він робив, не згадаються, - за своє спроневірення, що він спроневірив, і за гріх свій, що згрішив, за них він помре!" (Єз. 18:24). Якщо колись у духовному житті з нами було все гаразд, а зараз - ні, то для Бога має значення не минуле, а сьогодення. Саме існування нашого народу залежить від того, чи розкаємося ми в одного разу вчинених гріхах, - якщо ми не розкаємося, Бог суворо покарає нас за наші провини. Доля нашої вічності визначається тим, чи покається кожен з нас особисто, бо тільки покірливі і смиренні серця успадковують Царство Боже. Через це дуже важливо не тільки для нашої церкви, але й для кожного члена Тіла Христового зокрема, щоб кожний з нас і всі ми разом жили в дусі покаяння й мали смиренні серця.
Наша духовна плідність у Тілі Христовому і в нашому народі залежить від того, чи жалкуємо і чи каємося ми у своєму особистому гріху і гріху свого народу і чи визнаємо ми вину перед постраждалими від нашого гріха, а також від того, чи бажаємо ми, покаявшись, чинити для них добрі справи. У силі, яку дає покаяння, Його народ буде світлом і сіллю для світу. Якщо наше упокорення і покаяння щире, ми прагнемо налагодити стосунки з тими, кому заподіяли зло, зробити добро й виявити любов до тих, кого образили або засмутили. У Писанні ми читаємо, що, згідно з Божими заповідями, кожен, хто згрішив, зобов'язаний був принести жертву за провину, а коли щось украв - "додати до нього п'яту частину" (Лев. 5:16). Якщо це вимагалося ще від старозавітного народу, наскільки більше повинен цей принцип стосуватися нас, людей Нового Завіту, коли ми віддаємо упокоренням і покаянням за вчинене зло. Та любов, яку жертвою смерті здобув для нас Ісус, прагне до примирення і подяки без міри, як Він заповідав нам в Нагірній проповіді.
Люди, які щиро шкодують про свої гріхи, радіють будь-якій можливості зробити добру справу для тих, кого вони образили. Як багато добрих справ робилося б у наших церквах і країні, якби ми жили в покорі серця і покаянні! Скільки було б подяки, приємної Ісусові! Скільки ран було б заліковано! І зрештою ми стали б свідками того, що по милості Божій з наших гріхів і помилок виросло б багато добрих справ. Якщо справжнє упокорення і покаяння, за словами Лютера, шукає й любить покарання, то наскільки більше воно прагнутиме віддячити! Розкаяне серце буде намагатися зробити все, на що воно здатне. Таким чином, нічого більше не приносить у нашому житті таких рясних плодів, як смиренне і розкаяне серце!
Отже, покаяння є єдиним фундаментом, на якому все збудовується в Царство Боже. Тоді наш духовний дім стоятиме на твердій основі і встоїть під час бурі. Усяке служіння в Церкві Божій, засноване не на покорі і покаянні, не зарахується у вічності. Воно не принесе справжнього плоду. О, якби покаяння знову стало тим даром, до якого прагнули б ми як окремі члени Церкви, так і вся Церква в цілому! У ньому міститься найбільше благословення й милість для всіх нас.
Шлях до покаяння
Оскільки покаяння приносить радість і нове життя, немає нічого більш важливого, ніж шукати шлях до покаяння. Першим кроком є усвідомлення необхідності покаяння. Це найголовніше, бо з часів гріхопадіння ми нічого не потребуємо більше, як цього кроку. За цим тужать усі пророки. Цим дорікає Свій народ і Бог. Через це засмучувався й Іван Хреститель, а також Сам Ісус, коли казав: "О, якби й ти хоч цього дня пізнало, що потрібне для миру тобі!" (Лк. 19:42). Ми байдужі до своїх гріхів, не помічаємо їх, а іноді вони нас зовсім не засмучують. Ми швидше плачемо тоді, коли з нами чинять несправедливо, коли нам доводиться йти важкими шляхами. Ми плачемо через свої скорботи, турботи й розчарування. Кожен з нас робить це, тому що це притаманне нашій людській природі. Але не всякий приходить до розкаяння, до жалкування за гріхом; це нам не властиво. Бо наше серце схильне вважати, що воно завжди має рацію і в нього немає підстав шкодувати про свої гріхи. За природою ми завжди самовпевнені й не готові до розкаяння; ми шукаємо провини в інших і навіть звинувачуємо Бога, коли нам незрозумілі Його шляхи.
Якщо, принаймні, зроблено перший крок і ми усвідомлюємо, що потребуємо покаяння, то ми приходимо до такого висновку: "Я не здатний покаятися". Ніхто не може перемінити своє жорстоке серце на м'яке, смиренне, здатне плакати через власні гріхи. Коли це відбувається в нас, то це є нічим іншим, як даром милості Неба, бо ми абсолютно не здатні зробити це своїми силами.
Проте, усвідомивши, що нам потрібне покаяння і що ми не можемо зробити це власними силами, нам не слід зупинятися, але з вірою дивитися на всемогутнього Бога. Бо ми маємо Бога, Який може творити чуда, і це наша велика втіха. Бог бажає творити чудеса. Він каже: "Чи для Господа є річ занадто трудна?" (Бут. 18:14). Він радіє, коли може творити в наших серцях дещо, чого в них немає від природи. Він робить це за допомогою Духа Святого. Для слави Свого імені Він здатний вершити дивні діла й змінювати навіть найжорстокіші серця.
Наш Господь Ісус Христос прийшов, щоб зломити нашу жорстокість і самоправедність та зробити наші серця смиренними й м'якими, здатними шкодувати про гріх. Коли Ісус зруйнував владу сатани, Він розбив і жорстокість нашого серця, сліпоту стосовно гріха, яким обплутав нас ворог. Ісус також зруйнував нашу непокірність і завоював для нас здатність плакати над нашими гріхами. Отже, у нас є надія стати смиренними і плакати не тільки через свої скорботи, але й проливати щирі сльози розкаяння через страждання, які наш гріх завдав Богу та нашим ближнім.
Таким чином, заклик Ісуса "Покайтеся!" є одночасно й обітницею, бо ж Він нічого не вимагає, спочатку не давши цього. А Своєю жертвою на Голгофі Ісус Христос знешкодив усі сили, що можуть перешкодити нам прийти до покаяння.
Якщо ми знаходимося у відчаї через своє неповне покаяння, і виправдовуємо себе тим, що нам не вистачає сил, щоб мати смиренне серце, бо розкаяння може бути послане як чудовий дар Духа Святого, то за такими темними думками стоїть ворог. А оскільки він усьому вимагає виправдання, ми, зрештою, звинувачуємо Бога в тому, що не виявляємо в нашому житті дару покори і покаяння.
Але якщо у нас немає покаяння, то нам справді немає вибачення, Ісус придбав його для нас на хресті, а Бог показав нам, що ми можемо одержати його через молитву віри, покладаючись на перемогу Ісуса. Саме тоді, коли ми переконуємося в жорстокості наших сердець і нашій повній неспроможності покаятися власними силами, ми повинні ще старанніше молитися про цей дар. Ісус сказав: "Коли будете в Мене просити чого в Моє Ймення, то вчиню" (Ів. 14:14). А оскільки молитва про покору і покаяння є молитвою в ім'я Його, у нас є впевненість у тому, що Він відповість на неї. Ісус прийшов, щоб викупити нас від нашої нерозкаяності й самоправедності. Він прийшов, щоб ми стали розкаяними грішниками, які повертаються до Отчого дому, як це зробив блудний син. Кожен, хто з молитвою приходить до Бога, покладаючись на Його допомогу, не буде розчарований.
Ця молитва отримає відповідь. Якщо ми щоденно молимося: "Господи, даруй мені покаяння. Дай мені покірливе серце і смиренний дух. Допоможи мені побачити "колоду" у своєму оці (Мт. 7:3) й визнати, що я згрішив проти Бога та людей", - Він відповість на наші молитви. Він відкриє наші очі й покаже нам глибину нашого гріха, щоб ми жалкували за тим, що ми зробили Богу і людям. Тоді раптом замість того щоб засмучуватися через те, що зробили нам інші, ми почнемо шкодувати про наші злі вчинки щодо них. Ми зможемо все побачити в істинному світлі, а не в темному світлі ворога душ людських, який збільшує гріхи людей в наших очах й затіняє наші власні гріхи, так що ми або зовсім не помічаємо їх, або вони здаються нам абсолютно незначними.
Молитва про те, щоб Бог пролив Своє справжнє світло на наше життя, наші слова і вчинки, є дуже важливою молитвою, тому що погляд наш затьмарений, особливо коли ми дивимося на себе. Сатана бажає тримати нас у пітьмі й не допустити, щоб ми побачили свої гріхи, бо він не хоче, щоб ми покаялися й сповнилися святості, радості та сили. Проте від часу приходу Ісуса на нашу землю нам вже не треба перебувати під владою ворога. Бо Ісус сказав: "Я Світло для світу" (Ів. 8:12). Хай Його істина освітить наш шлях, щоб нам не заблукати.
Однак недостатньо щоденної молитви про те, щоб Господь послав нам світло істини. Недостатньо просити Його, щоб Він дав нам покаяння. Ні, якщо ми хочемо мати покаяння, нам слід віддавати себе щоденному керівництву Господа. Тільки якщо ми молимося: "Отче, хай буде воля Твоя. Картай мене, щоб Твоя рука зломила мене й дала мені покірливе, смиренне серце", - тільки тоді нам буде дана покірливість і покаяння. Очевидно, що через покарання Господні до Бога навернулося більше людей, ніж через проповіді про необхідність покаяння. Отже, тому, хто прагне знайти милість покаяння, не тільки слід молитися про отримання цього щастя, але й бути готовим прийняти всяке покарання, щоб його серце з кам'яного перетворилося на плотське, смиренне і дало місце розкаянню. Покаяння не падає з неба у вигляді потоку благословень. З вірою просячи про нього в молитві, ми одержимо його як дар через покарання і страждання. Але воістину варто віддатися на цей шлях, і блаженні ті, котрі не уникають його, бо на ньому виростають найпрекрасніші плоди.
Неможливо уявити собі, скільки нового святого життя народжується від смирення та покаяння. Усяка справжня радість, уся дієвість і важливість нашого служіння для Царства Божого залежать від того, чи живемо ми в блаженному стані покаяння, жалю за своїми гріхами і смирення перед Богом та людьми завдяки усвідомленню своїх гріхів. Тому варто пожертвувати всім, щоб одержати цей дар милості. Тож продовжуватимемо молитися, благаючи Господа послати нам покаяння і здатність прийняти покарання. Будемо ж готові долати всі перешкоди на шляху до покаяння.
Прошу Тебе, о Духу Святий,
Пошли мені покірність розкаяння,
Пошли мені печалі сліз
За всі гріхи, за злі діяння.
Прошу Тебе, о Духу Святий,
Зірви із серця рабства сіті.
За мене вмер Ти на хресті,
Простив і оправдав навіки.
О Духу Святий, до мене злинь,
Помічником в борінні будь.
В моє Ти серце Сам ввійди
І звільнення душі даруй.
Прошу Тебе, о Духу Святий,
Дай в серце лагідність, смирення,
Щоб перед Богом і людьми
Я міг завжди просить прощення.
Ісус Спаситель, знаю я,
Що в обітницях Ти є вірний.
В Своїй руці мене тримай,
Щоб завжди був Тобі покірним.
Основні перешкоди на шляху до покаяння
Покаяння відсутнє, тому що ми самоправедні,
горді і не бажаємо каятися
Основною перешкодою на шляху до покаяння є наша самоправедність. Ми знаємо, яким чудом є, коли благочестива людина проливає сльози жалю і живе в стані покаяння, бо саме "благочестивим" загрожує небезпека впасти в самоправедність. Тому надзвичайно важливо, щоб наша самоправедність була викрита і зломлена, щоб Ісус міг прийти до нас як Спаситель, чи то до окремої особи, до церкви або до громади.
Самоправедність, тобто претензія на невинність і, як наслідок, звинувачення Бога, є спадщиною, одержаною нами від Адама та Єви. Навіть найбільш запеклому злочинцю властиво намагатися виправдати себе. Він прагне довести свою невинність перед лицем тяжкого злочину. Тюремні священики (капелани) зазначають, що ніде, як у в'язниці, не знайти стільки самоправедників, які вважають себе дійсно невинними. Вони наполягають на тому, що були засуджені несправедливо. Ми - люди - усьому знайдемо виправдання, а тому не бачимо причини, чому нам потрібно каятися і навернутися. Навіщо нам каятися, якщо ми вважаємо, що маємо рацію, і знаємо, які аргументи навести для свого виправдання?
Коли ми захищаємося, діємо зопалу, стаємо агресивними і піддаємося гніву, ми виправдовуємо себе, заявляючи, що наша реакція була абсолютно правильною, оскільки нам не було виявлено належної поваги, з нами погано повелися. Ми вважаємо, що не можемо дозволити іншим усе життя принижувати нас, а тому зобов'язані захищатися. Як би ми не гнівалися, як би не ображали інших, у нас винен хтось інший, що вчинив з нами несправедливо і викликав наше роздратування. Як нам не спалахнути у відповідь, адже наші нерви не сталеві! Як нам стриматися, якщо ми так легко дратуємося, тому що сил більше не вистачає! Навіть якщо хто-небудь піддасться гріху перелюбу, то він просто не хотів цього. Він просто не міг стриматися від занадто великої спокуси. Хіба він винен, що Бог створив його таким пристрасним? Як можна докоряти його все життя за те, чого він зовсім не хотів робити? Як несправедливо, що через прояв хвилинної слабкості все його життя пропало!
Або, можливо, наш шлюб став для нас мукою. Подружжя не розуміло одне одного. І раптом Бог посилає в наше життя людину ніби створену для нас. Ми могли б з півслова розуміти одне одного. Хіба гріх прихилитися до такої людини? Адже між нами нічого не відбулося!
Або ми сповнені гіркоти, заздрощів і ненависті, якщо Бог не наділив нас талантами, якщо нас переслідують життєві невдачі, якщо ми не такі розумні або інтелігентні, якщо ми не можемо привертати до себе людей своєю красою та чарівністю. Якщо причина в цьому, то як же ми можемо реагувати інакше?
Ми могли б продовжити подібні міркування, не помічаючи при цьому, що насправді ми у всьому звинувачуємо Господа й перешкоджаємо Йому наблизитися до нас як Спасителю і Джерелу радості, як Тому, Хто дає нам Свою радість, мир і світло. Ми звинувачуємо Його в тому, що Він дав нам такий поганий характер, слабкі нерви, мало талантів. Ми звинувачуємо Його в тому, що Він так суворо карає за гнів і ворожнечу (Мт. 5:22), за брехню, перелюб тощо, виправдовуючи себе тим, що ми не могли вчинити інакше, так уже ми створені, що взяла гору наша людська натура. Так було раніше, такий стан справ і сьогодні: кінець кінцем у всьому винен Ісус. Всі ми звинувачуємо Його, вважаючи себе невинними, навіть якщо наші гріхи і злі вчинки зруйнували життя інших. Вигороджуючи себе й намагаючись описати, як усе відбулося, стверджуючи, що ми не могли сказати і вчинити інакше, ми стаємо сліпими. Ми вже не вважаємо, що гріх є гріхом, провина є провиною, що ми несемо відповідальність за свої помилки.
Щоб переконатися в самоправедності наших сердець, досить прислухатися до того, що говориться навіть у середовищі переконаних християн. Не бажаючи визнати себе винними, ми звинувачуємо Бога й стверджуємо, що Він відповідає за війни та все інше лихо у світі. Люди кажуть: "Як Бог може допускати таке? Як може мовчати Бог, дивлячись на все зло, яке чиниться у світі, усі злочини, що скоюються?" І тут само праведність робить нас сліпими та глухими. Ми вже не сприймаємо, як Бог виносить Свій вирок, допускаючи війни та інше горе у світі. Так, Він говорить як Той, що має владу. Такі суди є Його останньою спробою в любові навернути нас. Люди вже не сприймають, що ті, котрі навертаються під час судів, готові прислухатися до Його голосу, покорившись під Його міцну руку, чекаючи втіхи та допомоги тільки від Нього одного, бувають рясно потішені Ним. Воістину, Своєю присутністю Він перетворює пекло на рай на землі - навіть в арештантських таборах. З іншого боку, самоправедні настільки сліпі, що не бачать, що у всіх нещастях на світі слід винуватити нас, людей, бо ми не бажаємо слухатися Бога. Якби ми слухалися Бога, живучи за Його заповідями, Йому не довелося б карати й судити нас. На землі був би рай.
Своєю самоправедністю ми засмучуємо Його серце, як це робили Його обвинувачі під час Його страждань. Якщо ми завжди знімаємо провину з себе, з свого боку, зі всього світу, то цим самим перекладаємо провину на Бога, Який є сама Любов, на Ісуса, померлого за наші гріхи, Який є нашим справжнім Спасителем, Помічником і Джерелом усякої радості. Але Він допомагає тільки тим, які шукають Його допомоги і приходять до Нього як хворі, бідні та грішні.
Проте, оскільки Ісус у Своїй безмежній любові бажає надати нам допомогу, Він закликає нас покаятися. Сьогодні Його заклик до покаяння, звернений до новозавітного народу, звучить так само настійливо, як і в прадавні часи Старо го Завіту. Коли Він закликає нас покаятися, стає очевидним, що ми грішники, що ми винні. Бо тільки грішники потребують покаяння і зміни своїх шляхів. Якщо ми щиро прислухаємося до цього заклику, то він звинуватить нас у гріху. "Покайся" означає "зазирни до свого серця й подивися, що там негаразд". Це означає зміну способу мислення і поведінки. Отже, зміни свої думки та ставлення, якщо ти образив ближнього, не пробачивши йому, не визнавши його вищим за себе, не виявивши йому належної поваги, не полюбивши його любов'ю, яка все терпить, усе прощає. Зміни свої думки та ставлення, якщо ти згрішив проти дев'ятої заповіді й дозволив собі сказати щось неприязне чи погане на адресу іншого або, не будучи впевнений, чи правда це, передав про нього погане іншим. Зміни свої думки та ставлення, якщо ти пристосувався до світу і більше не прислухаєшся до істини. Зміни свої думки та ставлення, якщо ти вже не йдеш шляхом Ісуса - хресним, жертовним шляхом. Так, зміни свої думки та ставлення - ось сенс слова "покайся" в посланні до лаодикійської церкви (Об. 3:14-22). Це трубний поклик Господа, звернений до Його новозавітного народу, який часто керується самоправедністю, який теплий і схиляється до законництва, задовольняючись простим формальним виконанням закону, який живе дешевим милосердям і самовиправданням.
Але Ісус оголошує війну всякому самовиправданню. Він засуджує його і засуджує дуже суворо. Це той вирок, який Він виносить усім самоправедним, якими були фарисеї Його часу. Так, незважаючи на те, що вони добре знали Слово Боже і, здавалося б, серйозно ставилися до нього, ревно ставилися до істинного вчення, багато молилися, вони знаходилися під осудом Господа. Царство Боже було закрите для них. Поза сумнівом, їм теж пропонувалася Божа милість, коли Ісус прийшов як Спаситель. Але вони відлучили себе від неї, бо не прийняли проповіді покаяння і не побажали відмовитися від своєї самоправедності. Тоді як народ смирився в сердечному жалю, почувши проповідь Івана Хрестителя, фарисеї відмовилися послухатися заклику до покаяння. Вони відкинули його вчення, вважаючи його перебільшенням. Як і багато хто сьогодні, вони, можливо, говорили, що це нездорове копирсання в душі, психологічний самоаналіз. Але Бог каже щось зовсім інше. Наше спасіння залежить від того, чи приймемо ми цей заклик до покаяння. Брами неба не виявляться одного разу зачиненими для нас, якщо ми тільки знаємо, Ким є Ісус. Вони відкриються нам лише в тому випадку, якщо ми знову й знову з сердечною покорою приходимо до підніжжя Його хреста як грішники, що істинно розкаялися.
Наші заперечення - чи то теологічні, чи психологічні - зазвичай мають під собою лише одне підґрунтя: тільки гордість примушує нас відкинути заклик до покаяння. Бо покаяння означає покора перед Богом і людьми, навернення від грішних шляхів, звільнення від пороків. Діючи так, ми визнаємо, що наші минулі шляхи були неправильними, а це принизливо. Ніякий інший гріх не пустив такого глибокого коріння в нашо му серці, як гордість, особливо в серцях тих, які визнають Ісуса своїм Спасителем. Коли нам кажуть, що ми надто повільні або дуже швидкі й поривчасті, наша гордість відразу повстає проти цього. Ми поспішаємо захистити себе. Ми кажемо, що працюємо так поволі, тому що все робимо ретельно. Ми так поспішаємо й метушимося, бо дуже заклопотані. Або ми так пристрасно переконуємо, тому що будь-яким способом повинні передати звістку. А як швидко ми відкидаємо те, що кажуть нам інші! Наскільки ми швидкі на те, щоб звинуватити інших, запевняючи, що вони завжди незадоволені нами і прискіпуються, що їх завжди не влаштовує те, що ми робимо, що вони не розуміють нас. Коли ж ми не погоджуємося з тим, що кажуть нам інші, ми пишаємося цим. Смиренні хочуть чути, що говорять їм інші. У них є сміливість вислухати правду про себе й погодитися з тим, що їм слід змінитися. Як у малому, так і у великому вони кажуть: "Так, це правда. Мені потрібно відкрити нову сторінку".
Це вигороджування себе Ісус називає "в оці брата свого заскалку бачити, колоди ж у власному оці не чути" (Мт. 7:3), бо коли ми виправдовуємо себе, ми прагнемо применшити свою провину і звинуватити інших у тому, що вони несправедливі до нас. У своїй гордості людина постійно виправдовує себе. Оскільки вона не приходить до покірливості, вона не змінює своїх шляхів. І тоді гріх, який вона не бажає визнати, заважає їй прийти до Ісуса. Не сам гріх, а, швидше, невизнання й нерозкаяння в гріху - ось що відокремлює нас від Бога і приведе нас до засудження на тому світі.
О, якби ми сприйняли голос тих, які дорікають нам - у великому або малому, - як голос Бога, Який закликає нас до покаяння! Як ще можемо ми почути Його голос, як не через Його знаряддя, що знаходяться поряд з нами, які бачать нашу поведінку, знають нас і наставляють нас? Якщо ми не чуємо голосу Божого в повчаннях тих, котрі бажають виправити нас, і натомість відкидаємо їхню допомогу, нам не пізнати сліз смирення й не жити життям щоденного покаяння. А тим часом, щоденне покаяння повинне бути для нас звичною справою, бо в молитві сповідання в церкві ми визнаємо, що ми грішники і грішимо щодня. Це означає, що ми потребуємо покаяння щодня і щодня повинні виправляти свої шляхи. Якщо ми не каємося, наше християнське життя є лицемірством, і в найважливішому питанні щось негаразд.
Якщо ми поділяємо вчення про те, що ми до останньої хвилини залишаємося грішниками, то невід'ємною частиною нашого життя повинне стати покірливість і покаяння. Але щоденне покаяння не потрібно розуміти по-законницькому. Іноді гріх засуджує нас у більшій мірі, і в серці більше розкаяння. В інші дні, коли Господь благословляє нас особливим проявом Своєї любові і радістю прощення, покаяння виявляється швидше на підсвідомому рівні. Але в цілому покірливість і покаяння повинні стати ознакою нашого життя.
Як християнам, нам слід перш за все розкаятися у своїй самовпевненості й самовиправданні. Почнемо ж визнавати свої помилки в нашому щоденному житті, коли інші дорікають нам або коли наша совість тихенько радить нам визнати свої похибки, замість того щоб всілякими виправданнями намагатися змусити її замовкнути. Так, нам слід стати ворогами всякого жалю до себе, ворогами самовиправдання, бо наш Господь Ісус не раз говорив в Євангеліях, що самовиправдання є прямим шляхом до пекла. Тож будемо каятися в кожному висунутому нами виправданні і навіть у натяку на самоправедну думку. Відкинемо ці думки й виправимо свої шляхи. Оскільки наш Господь звершив акт викуплення на хресті, щоб звільнити нас від духу самоправедності, Він почує наші молитви і поступово приведе нас у стан покірливості і покаяння. Тоді Царство Небесне буде відкритим для нас, і наше серце сповниться радістю, життям і любов'ю.
Покаяння відсутнє, бо ми не визнаємо,
що в Божій карі міститься заклик до покаяння
Чому нам, християнам, так важко знайти шлях до покаяння?
Окрім самоправедності існує ще одна, абсолютно особлива причина. Ми вже відвикли розглядати події нашого життя, особливо наші скорботи, у світлі волі Божої й не розуміємо, що Він намагається через них говорити з нами. Оскільки ми вже не вважаємо Його живим Богом, нам важко повірити, що в Нього пораховане все волосся на нашій голові і нічого - навіть найдріб'язковіша подія в нашому житті - не може статися без Його волі. Це далеке від нашого способу мислення.
Та все ж істинно, як каже Святе Письмо, що коли Бог карає нас, коли Він втручається в наше життя через скорботи й страждання, Він діє так для того, щоб ми "стали учасниками Його святості" (Євр. 12:10). Тобто, коли Він виховує нас, проводячи через страждання, це є виправним заходом, очищаючим процесом. У нашому житті є щось, що Йому не до вподоби, а страждання - дисциплінуюча Божа рука. Страждання посилається нам з любові, бо Він бажає знову навернути нас на шлях істини. І Він говорить з нами, показуючи нам, що слід змінити в нашому житті. Саме тому Він проводить нас через самотність, забираючи від нас людей, до яких ми, можливо, були надто прихильними. Однак це може означати й те, що Господь бажає, щоб наша любов зосереджувалася на Ньому. Або Він посилає нам хворобу, щоб ми нарешті наблизилися до Нього і побачили своє життя в Його світлі й покаялися. Він може послати нам хворобу і для того, щоб навчити терпінню.
Чи є страждання покаранням або, швидше, очищаючим процесом, Господь завжди бажає трудитися над нашою душею. З ніжною турботою, як справжній Батько, Він прагне достойно виховати нас, змінюючи нас у Свій образ, - цей процес продовжується все наше життя. У розділі 8 Послання до Римлян апостол Павло говорить, що ми покликані й викуплені Ісусом, щоб стати подібними образу Сина Божого.
Ось чому Ісус прийшов на землю. Тільки для цього Він прийняв смерть замість нас. Він бажає, щоб ми мали частку у святості й знову відображали красу Божого образу. А з цієї причини, коли Він виховує нас, Він може зажадати від нас, щоб ми чесно зізналися в тому, що ще не перемінилися в Його образ. Якщо ми попросимо Його про це, Він відкриє нам, чого нам бракує. Він чекає, щоб ми з жалем визнали, що, будучи дітьми Божими, ми так мало відображаємо Його образ і завдаємо Йому та нашим ближнім так багато страждань.
О, якби ми взяли до серця, як сильно Господь бажає побачити в нашому житті покірливість і покаяння! Коли ми розкаюємося, Він може вільно діяти в нас і поступово змінювати нас в образ Ісуса. Коли ми розкаюємося, Його очищувальний процес у наших душах буде плідним і Його покарання послужить нам на праведність, як говорить про це Писання (Євр. 12:10). Проте, якщо ми заперечуємо Йому й не приходимо до покаяння, якщо Він проводить нас шляхами страждання, а ми звинувачуємо Його в тому, що Він веде нас такими важкими шляхами, тоді ми позбавляємо себе благословення бути зміненими через страждання в Його образ. "Бо не мучить Він з серця Свого, і не засмучує людських синів". (Пл. Єр. 3:33), але щоб досягти в нас Своєї мети. Як ми ускладнюємо Його роботу своїм спротивом, своїм небажанням змиритися в таких ситуаціях, коли кажемо: "Чим я заслужив це?"! Зазвичай буває так, що, коли Бог посилає в наше життя страждання, нам здається, ніби ми мученики, що ми заслуговуємо на співчуття, бо нам доводиться так багато страждати, тому що у нас стільки проблем і скорботи. Це особливо яскраво виявляється, коли нам доводиться терпіти через інших. Тоді ми засмучені й пригнічені, на нас тисне почуття того, що ми невинні і страждаємо несправедливо. Ми не хочемо зі смиренням переносити це страждання. Так, коли інші завдають нам прикрощів і ускладнюють наше життя, наше серце часто сповнюється гіркотою, і ми проймаємося жалем до себе. Це відчуття дедалі більше охоплює нас, ми уявляємо себе мучениками, стаємо все більш похмурими, незадоволеними й нещасними.
Таким чином, ми знаходимося в полоні своїх проблем. Те ж саме відбувається, коли Бог проводить нас через велику скорботу, кам'янистими шляхами терпіння та утисків. Ми не розуміємо, що насправді Бог має на меті. І навіть якщо ми не звинувачуємо Його, у найкращому разі ми, християни, говоримо: "Це воля Божа" і, зрештою, погоджуємося з цим. Тоді як навіть мусульмани кажуть: "Хай буде воля аллаха", незважаючи на те, що вони не знають, що Бог є Отцем, Який виховує Своїх дітей. Він дисциплінує й карає нас, тому що чекає, щоб ми шкодували про вчинене зло, точно так, як і земний батько покарав би своє дитя для того, щоб воно усвідомило, як сильно воно засмутило своїх батьків та рідних. Батько бажає, щоб його діти виправили свої шляхи.
Однією з нагальних проблем християн є те, що ми вже відвикли бачити руку Божу, яка часто карає нас, бо ми рідко думаємо про Бога як про свого Батька. Ми втратили здатність чути голос Бога; коли він карає нас, ми не усвідомлюємо, що він чекає від нас покаяння. З цієї причини ми часто не каємося в нашому повсякденному житті, незважаючи на те, що Бог спрямовує нас до цього. Ми каємося тільки в тому випадку, коли вчиняємо особливо тяжкий гріх. Але, будучи християнами, ми рідко скоюємо такі гріхи або, принаймі, ми так вважаємо. Ми майже не усвідомлюємо, що найбільш звичний гріх серед християн - осудження й прискіпливість до інших, піднесення себе над ними - є в очах Бога кричущим гріхом. Незважаючи на те, що Він суворо засуджує цей гріх, ми ставимося до нього вкрай легковажно, а тому не бачимо необхідності покаяння. Таким чином, покарання має на меті допомогти нам глибше усвідомити наші гріхи на тлі Божої святості - особливо ті гріхи, які ми вважаємо незначними.
Святе Письмо вчить нас, що між гріхом і карою за гріх існує взаємозв'язок. Час від часу ми знаходимо цю думку в Писанні, наприклад, у книзі Приповістей Соломонових: "Власні провини безбожного схоплять його, і повороззям свого гріха буде зв'язаний він" (5:22). Це Божий закон, за яким стоїть Його святість, а також Батьківське серце.
У нашій сестринській спільноті ми часто переконувалися, що те, що відбувалося з нами, - особливо тоді, коли ми власними силами зводили будинок для сестер і капелу, - безпосередньо стосувалося наших провин. Іноді ми відчували це в найнезначніших подіях буденного життя. Під час будівництва сестрам доводилося штовхати завантажений піском візок. Це було дуже важко. Вони постійно побоювалися, що він зійде з колії, бо в сестер не вистачало сил знову ставити його на рейки. Одного разу вагонетка сходила з рейок шість разів поспіль. Чи було це випадковістю, якщо врахувати, що й пташка не падає на землю, якщо на те немає волі Божої? Чи не хотів Бог кожного разу щось сказати нам цим? Чи не є кожна проблема - а це дійсно було проблемою нашого робочого дня - ознакою того, що Бог говорить з нами? Бог живий. Він Батько, Який усім опікується. Він говорить з нами різними способами. Відповідальна сестра запросила всіх інших у намет для молитви. Вони всі звернулися до Бога і попросили Господа показати їм, чи не засмутили вони Його і в чому полягала причина їхньої проблеми. Вони просили Його показати їм, чому їхня робота була безрезультатною. Сестри почали сповідатися в тому, що саме того ранку вони дозволили в своїх серцях засуджувати одна одну. Ось чому вони не відчували Божого благословення у своїй роботі! Сестри покаялися і примирилися одна з одною. Від щирого серця пробачивши одна одній, вони повернулися до роботи. І вагонетка жодного разу не зійшла з рейок!
Незважаючи на те, що тут йдеться про незначну проблему в буденному житті, цей приклад важливий, бо наше життя часто складається з подібних дрібниць, і нам слід вчитися бачити, як Бог виховує нас через них, закликаючи до покаяння. Мені пригадується ще декілька випадків, які сталися під час спорудження наших будівель. Спочатку ми не хотіли бачити взаємозв'язку між тим, що відбувалося, і рукою живого Бога. Наприклад, довгий час йшли зливи, які заважали будівництву дому. Коли почало здаватися, що дощ уже ніколи не вщухне, ми нарешті зрозуміли взаємозв'язок між діями Бога й нашим гріхом і підкорилися Його заклику до покаяння. І тоді ми відчули Його милість. Подібне траплялося й тоді, коли Бог посилав нам велику спеку або суворі морози, що перешкоджали будівництву.
Будучи сучасними, ми часто ставимо себе над Словом Божим. Ми діємо так, ніби ми перевершуємо Бога за розумом. Ми занадто горді, щоб бачити руку Божу в кожній події, великій або малій. Проте Писання зазначає, що Бог думає інакше. Існує зв'язок між погодою і стосунками Бога з людьми, як ми, наприклад, читаємо в книзі Левіт (26:3-4), книзі Повторення Закону (11:13-14; 28:1-2,12) і в Першій книзі Царів (17:1). У книзі Амоса ясно сказано, що Бог використовує погоду, щоб говорити з людьми особисто: "І Я стримав вам дощ за три місяці перед жнивами, і дощ посилав на одне місто, а на друге місто не посилав; одна ділянка була побита дощем, а ділянка, на яку не пустив Я дощу, висихала" (4:7).
Якщо Бог змушує рухатися небо і землю для того, щоб привести нас до покірливості і покаяння, то чи не слід нам просити Його відкрити наші очі й послати бажання прислухатися до Його голосу? О, якби ми скористалися всіма подіями нашого життя, особливо сумними, щоб віднайти милість покаяння і дати Богу відповідь, яку Він жадає почути! Яка дорогоцінна для Нього кожна сльоза покаяння! Воістину, вона вартує для Нього більше, ніж сотня добрих справ. Коли душа, сповнена покори і покаяння, з розбитим та скрушним серцем припадає до ніг Господа, Небо радіє. Якщо ж ангели радіють таким душам, наскільки ж більше радіє Ісус! А Отець прийде до них та обійме. З ними Він може вершити великі справи, бо крізь їхню нікчемність випромінюється Його слава. Він являє Себе через покірливі і смиренні душі, а не через горді, які постійно знаходять недоліки в інших і підносяться над ними, навіть не замислюючись над своїми гріхами.
Наше покаяння не тільки принесе радість серцю Бога, коли мета Його покарання буде досягнута, але принесе радість і нам. Тоді страждання вже не пригнічуватиме нас; навпаки, воно стане радістю. Тоді - серед страждань - ми отримаємо допомогу. Ми навіть можемо уникнути деякої частки покарання, якщо без зволікання прислухаємося до Його голосу; у цьому випадку нас можна буде провести дорогами таких страждань, які послані нам не тільки через наші гріхи. Таким чином ми зможемо постраждати за інших як священики, "щоб і вони доступили спасіння" (2 Тим. 2:10), як пише апостол Павло.
Але навіть коли ми страждаємо як священики - а Писання говорить про таке страждання, - ми можемо зносити це тільки в тому випадку, якщо мотивом є покаяння. Ми можемо страждати за інших та за їхні гріхи, лише усвідомлюючи свої власні гріхи, свою провину. Один Ісус постраждав безвинно. Лише Він є жертвою за наш гріх. Ми тільки можемо страждати разом з Ним як члени Його Тіла й молитися, щоб у стражданнях, подібно до впалого в землю пшеничного зерна, ми могли принести плід. Він же помер за нас, грішників, щоб ми теж могли віддати своє життя за своїх братів (1 Ів. 3:16).
Покаяння відсутнє, тому що ми не вважаємо
за потрібне керуватися
в нашому житті Словом Божим
Самовпевненість, гордість і небажання в покорі смиритися під покараннями Господніми перешкоджають покаянню. Але в нашому житті є ще один момент, що відіграє вирішальну роль, бо він визначає, чи відкритий шлях до покаяння, чи на ньому є перешкоди. Це питання: "Що є мірилом нашого життя?" Якщо ми задовольняємося мірилом "я нікого не вбив, не крав, ходжу до церкви, молюся й дотримуюся дня Господнього", тоді, звичайно, нам важко буде прийти до покаяння. Якщо нашим мірилом є тільки це, то наш Господь Ісус скаже нам: "Коли праведність ваша не буде рясніша, як книжників та фарисеїв [вони виконували десять заповідей і жили, здавалося б, зразковим, святим життям], то не ввійдете в Царство Небесне!" (Мт. 5:20).
Інакше кажучи, у нашого Господа Ісуса інше мірило. Він говорить нам, що всякий, хто має зло на брата свого, підлягає суду. Він вимагає, щоб ми примирилися з ближнім, перш ніж принести дар свій до жертовника. І це не тільки в тому випадку, коли ми образили ближнього, але навіть якщо відчуваємо, що він має що-небудь проти нас, якщо між нами і ближнім щось не гаразд.
Ісус дає нам велике мірило - мірило любові до ворога! Хто здатний так любити? Можливо, у більшості з нас у сім'ї, на роботі або по сусідству є хтось, хто завдає нам прикрощів, хто несправедливо ставиться до нас або навіть докучає. Як ми реагуємо на це? Чи відповідаємо ми своїм ворогам милосердною любов'ю? Чи ми думаємо й говоримо гіркі речі про тих, хто чинить з нами несправедливо, та чи осуджуємо таких людей? Чи, можливо, обстоюємо свої права? Ісус каже, що це гріх, і той, хто чинить так, буде засуджений. Його слова істинні. Бо коли Він говорить: "Доки небо й земля не минеться, - ані йота єдина, ані жоден значок із Закону не минеться, аж поки не збудеться все" (Мт. 5:18), то в цих словах міститься також вимога виконання заповідей, даних Ісусом у Нагірній проповіді, - заповідей любові, заповідей Царства Небесного.
Інакше кажучи, якщо ми користуємося Словом Божим як мірилом нашої поведінки, відкинувши свої власні мірки, ми завжди побачимо свої помилки й легко прийдемо до покори і покаяння. Якщо я визнаю, що я грішник, який завинив перед своїм ближнім або ворогом, не виявивши до нього ласки, не прихиливши його до себе милосердною, покірливою любов'ю, що все зносить, тоді мені буде легко прийти до покаяння. Але якщо я не керуюся цими нормами, шлях до покаяння буде для мене закритий. У свою чергу, покірливість і покаяння пробуджують до нового життя. Наша любов до Ісуса зростає. Ми починаємо любити Його надмірною любов'ю. Ми також починаємо любити своїх ближніх, навіть тих, які вороже ставляться до нас, бо ми не можемо любити Ісуса, не полюбивши своїх ближніх. У душі запалає вогонь гарячої любові, яка б'є через край, до всіх людей, - варто нам лише щиро розкаятися в тому, що наше серце таке холодне й байдуже, у тому, що ми не виявили любові й терпіння до слабких або, навпаки, до людей з важким характером. Якщо ми перевірятимемо себе у світлі Слова Божого, наші очі відкриються.
Наше покаяння повинне початися з визнання того, що ми несерйозно ставилися до Слова Божого і не каялися. Ми дозволили собі керуватися своїми мірками й задовольнялися тим, що жили згідно з ними. Ми подібні до фарисеїв. Зовні ми беремо участь у
служінні церкви, навіть можливо дуже активно. Ми молимося, відвідуємо богослужіння та біблійні гуртки. Ми не ухиляємося від благодійних зборів і навіть даємо десятину. Ми залишили світ і більше не робимо того чи іншого. Таким чином, вважаємо ми, цього достатньо. Ми користуємося власними мірками. Але Бог одного разу вимірюватиме нас Своїми мірками, і коли ми станемо перед Його престолом, нам не буде прощення, бо Його принципи ясно проголошені в Його Слові.
Інакше кажучи, причиною нерозкаяності - як у нашому особистому житті, так і в наших церквах та громадах - часто буває те, що Слово Боже не є взірцем нашого життя. Ми легковажно ставимося до Його мірок, таких, наприклад, як: "Давайте - і дадуть вам; мірою доброю, натоптаною, струснутою й переповненою вам у подолок дадуть. Бо якою ви мірою міряєте, такою відміряють вам" (Лк. 6:38), або: "...іди з ним навіть дві [милі]" (Мт. 5:41). Ми не вважаємо їх обов'язковими для нашого життя. Як християни, ми діємо так само, коли б ми були у світі, - тобто завжди виходячи з власних інтересів. Замість того, щоб давати для Царства Божого й на користь нужденних, ми заощаджуємо якомога більше для себе.
Ось чому суворий докір Ісуса щодо того, що ми нехтуємо Писанням, безумовно, стосується нас. Ми чинимо з Його Словом що нам заманеться. Ми змінюємо його значення доти, поки воно не почне влаштовувати нас і не буде вкладатися в межі нашого безладного життя. З нашим ближнім, з грошима, зі всім іншим ми бажаємо чинити як нам хочеться. Оскільки ми не керуємося у своєму житті Словом Божим, нас рідко засмучує те, що ми робимо або не робимо; нас не турбує наше молитовне життя, неприязне ставлення до ближнього, наше осудження інших.
Отже, нам слід покаятися в тому, що ми так мало каємося. Нам слід покаятися у своєму фарисействі. Іван Хреститель сказав фарисеям: "Хто вас надоумив утікати від гніву майбутнього?" (Мт. 3:7). Дійсно, ми вважаємо, що якщо ми віримо в Ісуса, то можемо уникнути майбутнього суду. Подібно до фарисеїв, що говорили: "Ми маємо отця Авраама", ми говоримо: "Ми ходимо до церкви. Там наш дім. Ми живемо милістю, а тому уникнемо майбутнього гніву". Нам слід покаятися в таких словах і думках, бо вони накличуть на нас суд. Саме таке ставлення фарисеїв спонукало Івана Хрестителя назвати їх "родом зміїним" і сказати їм: "Отож, - учиніть гідний плід покаяння!" (Мт. 3:7-8).
Плодів покаяння, переміни способу мислення і ставлення - ось чого чекає від нас Бог. Інакше ми будемо зрубані сокирою, бо "кожне ж дерево, що доброго плоду не родить, буде зрубане та й в огонь буде вкинене" (Мт. 3:10). У чиєму житті виявляються плоди Духа - любов, радість, мир, терпіння, - про які ми читаємо в Посланні до Галатів? (5:22). Чи сяє на наших обличчях радість? Чи приносимо ми радість іншим? Чи є ми миротворцями? Чи наше життя повне сварок і чвар? Апостол Павло каже, що ворожнеча, суперечки, сварки є вчинками плоті й будуть суворо засуджені Богом (Гал. 5:20). Хто може засвідчити про плід терпіння - навіть у хворобах або у стосунках з важкими людьми? Хто може похвалитися плодом добрості, що дозволяє нам бачити в людях тільки хороше, від щирого серця любити їх і любов'ю покривати безліч гріхів, замість того щоб прискіпуватися до інших та розносити про них плітки? Хто може похвалитися плодом лагідності, духом смирення і терпіння, замість того щоб ворогувати, запалюватися гнівом та обстоювати свої права? Хто може похвалитися, що йому завжди притаманне доброзичливе ставлення до оточуючих?
У Посланні до Галатів (5:23) апостол Павло пише, що немає закону проти тих, які повні плодів Духа. Але там, де плоду немає, Господь судитиме нас. Як говорить Писання щодо плодів плоті, "хто чинить таке, не вспадкують вони Царства Божого!" (Гал. 5:21). Це сказано не до старозавітної общини, але нам, новозавітним віруючим в Ісуса Христа. Справді, навіщо потрібна наша віра, якщо вона не приносить плоду? Ось чому так важливо, щоб ми користувалися правильними мірками, і ми знаходимо їх у Слові Божому. Якщо ми не живемо в покаянні, у першу чергу нам потрібно послухатися заклику "Покайтеся!", бо тільки покаяння повинне бути основою нашого життя.
Бог чекає, щоб ми повернулися до Нього в покаянні
і полюбили Його
Покайтеся! Так, справді, ми повинні покаятися не тільки в тому, що переступаємо заповіді Божі з Нагірної проповіді, але й у головному гріху - у гріху проти Самого Бога. З Писання стає ясним, що це завжди суворо каралося Богом. Порушуючи Його першу заповідь - заповідь любити Бога над усе, ми зневажаємо й засмучуємо Бога. Як Йому боляче, коли ми не любимо та ігноруємо Його або любимо Його тільки половинчастою любов'ю!
Бог є Отцем любові. Він з великою любов'ю все приготував для Своїх дітей: сяйво сонця, спів птахів, дерева, квіти та луки, гори та озера, красу небес і землі. І, як усякий земний батько, Він чекає у відповідь любові від Своїх дітей. Він бажає, щоб вони зраділи, подякували Йому й подарували у відповідь любов. Але наш Отець, Який створив нас і любить нас незбагненною любов'ю, чекає марно. Де підноситься Йому подяка і слава за всю Його доброту?
Дійсно, птахи співають свої пісні хвали; квіти пахнуть, щоб принести Йому радість. А ми, людські створіння, зазвичай мовчимо, і навіть ті, котрі через Ісуса стали дітьми Божими, усе ще дуже мало хвалять і величають Його. Інакше радість спалахувала б у наших очах на згадку про всі Його милості та щедроти, малі й великі, які випадають нам у нашому житті, - включаючи як те, що у нас є дах над головою та їжа на кожен день, так і те, що наш Отець посилає нам дедалі нові й нові радощі. Якби ми за все це дякували і всьому раділи, наші душі запалали б вогнем любові.
Але де ви знайдете сім'ї, навіть християнські, в яких люди хвалять і величають Бога радісними, вдячними, люблячими серцями? Так, Бог каже нам: покайтеся; наверніться від своєї невдячності. Ісус закликає нас покаятися і не засмучувати зажурене Батьківське серце. Отець бажає тішитися Своїми дітьми, однак Його серце обтяжене, як ми часто читаємо про це в Його Слові: "...своїми гріхами Мене ти турбував та своїми провинами мучив Мене!" (Іс. 43:24).
Хто з християн живе одним лише бажанням: з любові до Отця порадувати Його, завжди приносити Йому хвалу і подяку, відповідати на всі Його милості? Так, нам слід покаятися, покаятися у своїй невдячності. Хіба не соромно приймати Божі благословення як звичайну річ, не думаючи про серце Того, Хто дає нам усе це, не відповідаючи любов'ю й подякою Тому, Хто у Своїй любові посилає нам усе це?
О, як часто ми буваємо твердішими за камінь! Бог любить нас, як не може любити жодне людське створіння. Він пожертвував для нас більше, ніж могла б пожертвувати будь-яка людська істота. Він не тільки віддав за нас найдорожче, але віддав Свого улюбленого Сина на муки, страждання та смерть. А ми продовжуємо завдавати болю Богу. Ми не дякуємо Йому і не віддаємо Йому своєї любові.
Коли ми не відповідаємо на любов наших земних батьків, які нас гаряче люблять, зробили нам багато добра й заради нас багато чим пожертвували, нам буває соромно, що ми постійно завдаємо їм прикрощів і ранимо їхні серця. Чи не слід було б нам засоромитися й засмутитися серцем, коли ми подібним чином ставимося до нашого Отця Небесного? Замість того, щоб дякувати Йому за Його любов і жертву й відповісти Йому взаємною любов'ю, ми часто буваємо такі холодні до Нього. А коли Він карає нас, як це робить усякий добрий батько, ми повстаємо проти Нього, замість того щоб з любов'ю довіритися Йому. Коли Його діти відповідають таким чином, це глибоко ранить Його серце.
Здається, ніби каміння, пагорби й гори та вся природа повторює: "Покайтеся!" Зазирніть до свого серця. Подивіться, що ви заподіяли вашому Богу. Наверніться від ваших шляхів. Покайтеся у своїй байдужості до Бога, Який є любов. Покайтеся в тому, що ви не довіряєте Йому і не любите всім своїм серцем. Так, покайтеся і змініть своє ставлення до Бога; тоді вас досягне Царство Небесне. Царство Небесне є там, де Бога люблять, бо Він - Цар Небес. Небо опуститься на землю, якщо сини людські покаються й навернуться від шляхів, на яких вони грішили проти любові. Почнемо ж любити Бога, довіряти Йому, доручати Йому свою волю, як би Він нас не вів.
Ісус закликає нас покаятися, тому що Він жадає нас, нашої любові. Він хоче, щоб ми навернули наші серця до Нього. Так, Він закликає нас: "Наверніться від своїх шляхів, перестаньте любити світ, себе та інших людей більше за Мене. Виправіть свої шляхи, полюбивши Мене й Отця з цієї ж хвилини. Ми прийдемо до вас і створимо з вами оселю. А це - Небо".
Заклик до покаяння є Божим закликом до спасіння, бо якщо ми навернемося від наших грішних шляхів, ми повернемося додому до Бога. Чим більше ми каємося, тим ближче ми повертаємося до Бога, тим тіснішим стає наше спілкування з Ним і тим більше Небо входить у наше життя. Хіба може бути на землі більше щастя, ніж милість покори і покаяння? Чи можна бажати чого-небудь більшого, ніж це благословення?
Ісус почав проповідь Євангелія закликом до покаяння. Словом "покайтеся" Він кликав нас як Спаситель, пропонуючи Свою любов і порятунок. Але за цим словом ми також можемо бачити скорботу Бога через те, що Його діти відвернулися від Нього. Йому доводиться закликати їх додому. Ось чому Він звертає до них Свій заклик: "Наверніться від ваших шляхів. Поверніться до Мене". Його діти далекі від Нього. У них уже немає того спілкування, яке буває у дітей, що люблять свого батька і довіряють йому. Вони стали Йому чужими. Хіба батько не сумує за своїми дітьми? Хіба він не чекає, щоб вони повернулися додому? Бо батько без дітей - не батько. А батько, чиї діти відвернулися від нього й пішли геть, - це батько, який тужить серцем. Так само, як Ісус плакав за Єрусалимом, коли Він хотів зібрати дітей Своїх, як квочка курчаток своїх під крила, так плаче сьогодні серце Отця. Він тужить за Своїми дітьми, котрі не вертаються додому, хоча Він і кличе їх. Та все ж Він кличе сьогодні, бо Бог - Триєдиний Бог, Він єдиний, одна суть, а тому вчора, сьогодні й навіки Той самий.
Нам слід покаятися за той час, коли ми не приходили до Бога, а були дуже прив'язані до людей, до своєї роботи або до матеріальних благ цього світу. Він чекав нас, Він чекав марно, а Його батьківське серце тужило. Коли Він у таких випадках намагався покликати нас додому, посилаючи покарання, ми повставали проти Нього та Його дій і знову відмовлялися дійти додому до Батька. Що ще Він міг зробити? Коли Він не отримує відповіді, як ми читаємо в книзі Об'явлення, де Його заклик до покаяння протягом сторіч досягає межі, тоді нас вражає справедливий гнів Божий, бо вже не буде іншого способу кликати людей додому.
О, скільки прикрощів завдає людство Богу і Творцю, Своєму Отцеві! Але особливий біль заподіюють Йому свої, тому що їм слід було б краще знати свого Отця в Господі Ісусі Христі. Та все ж вони часто продовжують шукати власних егоїстичних шляхів, хоча і є християнами. Вони шукають своєї слави. Вони шукають того, щоб зробити кар'єру, заявляючи, що трудяться для Царства Божого. Вони відстоюють свої права під виглядом того, що шукають правди. Наскільки сліпі ті, котрі називають себе Його дітьми й усе ще намагаються триматися за своїх ідолів та відмовляються визнати, що вони чинять найтяжчий гріх - не приносять своєї любові Богу.
Так, як довго доводиться Богу Отцю закликати: "Покайтеся!" Батьківська любов так часто буває розчарованою, коли чекає тільки одного: щоб Його діти прийшли до Нього зі смиренними серцями. Тож ради Його страждаючої любові не зробімо затверділими своїх сердець, коли чуємо сьогодні Його голос.
Покаяння - заклик нашого часу,
заклик останнього часу
"Покайтеся!" - звучав заклик Івана Хрестителя, що прийшов приготувати шлях Ісусу. Він звіщав тільки про один шлях, яким ми можемо прийняти Ісуса, - шлях покаяння, як написано: "...готуйте дорогу для Господа, рівняйте стежки Йому... що нерівне, нехай випростовується, а дороги вибоїсті стануть гладенькі" (Лк. 3:4-5). Лише в тому випадку, якщо покаяння проторувало шлях, зробивши нерівні місця гладенькими й відкинувши каміння, - тільки тоді може прийти Цар Ісус. Тоді Він знайде шлях, яким зможе прийти до синів людських. Інакше кажучи, Іван Хреститель показує нам, що потрібно, щоб люди приготували шлях для Ісуса покаянням. Так було під час Першого приходу Ісуса, так буде й під час Його Другого пришестя, як це з різних сторін висвітлює Писання. Написано, що, перш ніж Ісус знову прийде останнього часу, посланий буде пророк Ілля для проповіді покаяння (Мал. 4:5) і що людство неодноразово закликатиметься до покаяння, як, наприклад, двома свідками (Об. 11:3-6).
Покаяння, як і суд, повинне початися з віруючих. Потім, у кінці часу, велике покаяння повинне відбутися в ізраїльському народі, коли з'явиться Месія і вони впізнають Того, Кого прокололи. Але як їм покаятися, якщо християни не показали приклад? Коли Ісус повернеться як Жених за Своїми, кого Він повинен узяти, як не тих, котрі живуть у стані покаяння? Ми читаємо, що тоді, у ті далекі часи, Він спочатку прийшов до тих, котрі були учнями Івана Хрестителя (Ів. 1:35-42) і учасниками того руху покаяння. Вони виявилися першими, кого Він покликав стати Своїми учнями. Коли Він прийде знову, Він учинить так само.
Сьогодні відповідальність окремих віруючих та всієї Церкви вдвічі більша, тому що ми живемо в час, коли слід каятися як ніколи. Ми живемо на початку останнього часу, в атомну добу, і, у той же самий час, в епоху, коли збуваються обітниці для Ізраїлю. Фіга починає розпукувати своє листя. Євреї повертаються на землю своїх батьків, як пророкує про це Писання. Останнім часом Небо чекає, увесь світ чекає, щоб люди покаялися й приготували шлях, щоб Господь міг нарешті прийти, звільнити Свою Церкву й забрати її до Себе, щоб врешті, довге очікування творіння скінчилося, тому що викуплені Господом прийдуть до Сіону, бо Церква Ісуса сповниться числом і досягне досконалості.
Так, усе людство, увесь світ чекає, щоб люди покаялися. У наш жахливий вік, якому загрожує атомна війна, що може бути нагальніше, ніж заклик "Покайтеся"? Атомна доба свідчить нам тільки про одне: ми стоїмо на межі жахливих судів. Хіба війни, кари та лиха, що сходять на землю і загрожують нам, не нагадують трубних судів? У розділах 8-9 Об'явлення описується, як природа буде спустошена і як така війна принесе смерть третині людства. Але хоча книга Об'явлення читалася вже століттями, ніколи раніше людина не могла собі уявити, що таке може збутися. Тепер навіть дитина знає, що цей час близько. Перші ознаки вже очевидні. Свідченням цього є шкода, заподіяна природі атомними випробуваннями.
Наблизився час судів, яких ще ніколи не знала земля. І якщо під час усіх попередніх судів Бог дбав про те, щоб люди покаялися, то ми знаємо, що тепер, напередодні найжахливіших покарань, Бог турбується про це ще більше. Так, сьогодні Його заклик настільки могутній, що його не можна ігнорувати, бо настала остання можливість підготуватися до повернення Господа. У книзі Об'явлення ми читаємо, наскільки велике Боже бажання, щоб люди покаялися. При кожному оголошенні кари (чи то трубні суди або Злиття чаш гніву) Бог завжди ставить питання: "Чи покаються вони?" Але як часто ми читаємо: "І вони не покаялися" (див. Об. 2:21; 9:20; 16:9-11).
О, аби це було сказано не про нас! Бо коли суди Божі досягнуть межі, до цього ж часу межі досягне й покаяння Тіла Христа. Тоді громадами пройде могутня хвиля покаяння. Як ще повинен Бог врятувати Своїх від суду гніву? Хто може уникнути Його гніву? Воістину, лише одну відповідь дає Писання: тільки ті, котрі покаялися і мають смиренне серце. Ісус хоче, щоб Його вибрані уникнули гніву. Писання говорить, що Його вибрані будуть узяті до того, як жахливі страждання епохи антихриста досягнуть свого апогею. Ось чому Ісус каже про можливість уникнути всіх прийдешніх бід. В Євангелії від Луки (21:36) написано, що Він закликає нас пильнувати, щоб "уникнути всього того, що має відбутись, та стати перед Сином Людським".
Так, нам необхідно прокинутися і покаятися. Нам потрібно виправити наші шляхи, щоб дійсно уникнути цих жахливих покарань. Як це відбудеться? Лише якщо ми день за днем дозволимо собі бути судимими в нашому особистому житті і в наших церквах. Тільки ті, котрі піддаються такому суду і люблять Ісуса як свого Суддю, віддавши Йому всі сфери свого життя, зможуть прийняти Ісуса як Жениха, коли Він прийде знову (2 Сол. 1:7-10). З іншого боку, у книзі Об'явлення ми читаємо про тих, котрі раніше не хотіли, щоб Ісус був їхнім Суддею. Коли ж Він з'явиться перед ними у великому гніві, вони скажуть горам і камінню, щоб ті впали на них і заховали їх від гніву Агнця (Об. 6:16).
Кінець часу є періодом суду. Ми якраз вступаємо в цей час. Тому настала остання година, щоб виправити свої шляхи і покаятися, щоб уникнути судів гніву. Це буде милість підхоплення. "Підхоплення" означає узяття з цієї землі, тоді як на ній відбуваються суди. Це означає бути підхопленим на хмарах для зустрічі з Господом (1 Сол. 4:16-18). Таким чином, підхоплені будуть не всі віруючі, бо Писання ясно підкреслює той факт, що без святості ніхто не побачить Бога (Євр. 12:14). Коли Ісус явить Себе святим Божим у Своїй могутності і святій славі, ніхто не зможе стати перед Ним або бути поряд, не будучи освяченим і переміненим в образ Ісуса. А це може відбутися тільки на шляху покарань, коли ми дозволяємо Йому судити нас.
Отже, подібно до трубного кличу з небес, заклик до покаяння звучить і сьогодні, в останній час. Хто прийме цей заклик і передасть його далі? Бо зараз необхідно закликати Тіло Христа до покаяння, щоб рух покаяння поширився по всіх народах і по всій землі. Тоді Господь зможе затримати та пом'якшити Свої суди. Бог хоче, щоб ми не лише покаялися у своїх гріхах (щоб ми особисто змогли уникнути жахливого лиха, що загрожує світу); Він хоче, щоб ми покаялися, бо ми несемо відповідальність за свій народ і за людство, яке наближається до жахливої загибелі. Час милості, час Божого терпіння скоро прийде до кінця, і на світ спаде гнів Божий. Чи уявляємо ми, наскільки жахливі будуть суди Божі, коли вони будуть послані на землю? Враховуючи минуле, можна припустити, що наш німецький народ спіткає особливо сувора кара, бо наші руки заплямовані кров'ю шести мільйонів євреїв. Відповідним до цього повинне бути й наше покаяння. У такій самій мірі серед нас повинні стояти плач і велике ридання.
Але саме ми, християни, накликали на себе гнів Божий своєю неготовністю до покаяння у всі часи. О, якби ми не були запеклими в цьому хоча б в останній час! Коли Ісус прийшов на цю землю вперше, саме фарисеї і багато "благочестивих" не бажали розлучитися зі своєю самовпевненістю й говорили: "Чому Іван Хреститель проповідує лише покаяння і нічого іншого?" Точно такий стан справ і сьогодні. Коли хтось настійно вказує на необхідність покаяння, тоді багато людей вважають, що християнство фанатичне, однобоке та суворе. Вони стверджують, що це не Євангеліє. Та все ж покаяння - результат Євангелія; тому що покора і покаяння приносять нам прощення гріхів, справжню радість та спасіння. Це єдиний шлях, яким Ісус може прийти до нас, єдиний спосіб, щоб нам урятуватися від суду. Ось чому проповідь покаяння така актуальна сьогодні. Бо велику милість знайдуть ті, котрі розкаються в останній час. У той час, як світ наближається до незліченних покарань, розкаяні знайдуть незрівнянну милість. Ісус знову прийде на хмарах у дивній славі й красі, і Він візьме їх до Себе. Так, в одну мить вони переміняться. Чим більше вони смирялися в покаянні, тим більше вони будуть звеличені тепер. Раніше, оплакуючи свої гріхи, вони зодягалися в одіж покаяння, в одіж сліз; тепер, одягнуті в прекрасні весільні шати, що виблискують, немов сонце (Мт. 13:43), вони входять на шлюбний бенкет.
Так, покаяння і суд повинні бути відповідними одне одному. Відповідним покаянню буде і прощення і майбутня слава, так що важко собі це уявити. Таким чином, заклик до покаяння є Божим закликом останнього часу, і у Своєму Слові Він говорить: "Блаженні... ті, хто слухає Божого Слова і його береже!" (Лк. 11:28; Об. 1:3; 22:7). Блаженний усякий, хто відгукується на цей заклик до покаяння, що є пропозицією Божої любові. Такі побачать Царство Небесне тут і у вічності. Але й це не все. Вони приготують себе для Господа, приготуються до участі в шлюбній вечері Агнця разом з Ним. "Той, Хто свідкує, говорить оце: "Так, - незабаром прийду!" Амінь. Прийди, Господи Ісусе!" (Об. 22:20).
Молитва
Дорогий Господи Ісусе,
я прошу Тебе про те, що так потрібне для мого життя: про Твій великий дар покірливості і покаяння. З милості Твоєї пошли мені Духа Істини, щоб я побачив себе у Твоєму світлі і пізнав глибину свого гріха. Хай Твоє Слово засудить мене і стане мірилом моїх думок та слів, того, що я роблю і не роблю, моєї праці. Збережи мене від того, щоб я користувався власними низькими вимогами. Нехай Нагірна проповідь стане для мене істинним мірилом, щоб я бачив себе таким, яким бачиш мене Ти, щоб я судив себе, як Ти засудиш мене одного разу, якщо я не покаюся у своєму гріху. Дій у мені Твоїм Духом Святим і допоможи мені розпізнавати Твоє любляче застереження у всьому, що зі мною відбувається, особливо щодо Твоїх покарань. Подаруй мені милість охоче приймати їх.
Почуй мою молитву й пошли мені смиренне серце, яке не опирається в самоправедності й самовдоволеності, але здатне шкодувати про гріхи, а потім радіти Твоєму прощенню.
Я дякую Тобі і впевнений, що Ти відповіси на цю молитву про покору та покаяння, бо нічого не приносить Тобі стільки радості, скільки грішник, який кається, і Ти нічого так не бажаєш від нас, як сліз покаяння. Я не хочу дивитися у своє жорстоке, нерозкаяне серце, але бажаю дивитися на Тебе, мого Господа Ісуса Христа. Ти прийшов знищити всяку самоправедність і жорстокість серця, і Своїм викупленням Ти придбав для мене нове серце - м'яке, покірливе.
Тому допоможи мені перебувати в постійності молитви та віри, доки моє жорстоке серце не пом'якшає, щоб я міг жалкувати про все, що я заподіяв Богу і людям. Я знаю, що з милості Своєї Ти зробиш мене здатним плакати над моєю старою природою, моєю грубістю, жорстокосердістю, засудженням інших, моїми ревнощами та заздрістю, моєю нещирістю, помилковою прив'язаністю до людей і матеріальних речей цього світу. Ти повністю зміниш мене.
Я дякую Тобі, Господи, бо Ти подаруєш мені те, чого мені не вистачає, - покаяння, щоб моє життя перемінилося, щоб із покірливості в моєму серці розгорілася любов до Тебе. Своїм радісним життям прощеного грішника допоможи мені славити Тебе тут, на землі, і приготуватися до Твого Приходу, щоб я зміг святкувати з Тобою шлюб Агнця в небесній славі. Амінь.
2
Покаяння - життя, сповнене радiстю
© Copyright: Люблю Иисуса, 2011
Свидетельство о публикации №211120401118
Свидетельство о публикации №211120401118
Рецензии