Андр й Веревз

1834.582-2.
                Андрєй Веревз.
Темно...я знову не пам'ятаю що сталося вчора.Ідеї...до біса!Я...вже третій рік.Вони переслідують м?ою суть...Я ніколи не зможу позбавитись цього.
Мене ні вбили,ні врятували мої лікарі:стосунки на ніч,літражі алкоголю й дози "Х".хоча й останне стало тим що тримае мене на ногах і на білому світі в цілому...
Я вже не можу прислухуватись порад інших.Ніщо мені вже не допомагае.Тільки воно.Та й то не так довго як раніше.
В перший раз...я бачив світ.Я відчував!Напевно останній раз я відчував.Я навіть надумав щось добре,наприклад створити нормальні стосунки,в кінці кінців знайти
роботу,а що жінці треба ? Розуміння,трохи близкості та впевненість.Дурень!Нічого цього ніколи не буде,на щастя.Як відпускае я це розумію,як ніколи ясно.Тай зовсім
моє розуміння реальності обмежуесться двома трьома реченнями "Майбутнє мертве","Далі нічого","Скоріше б віддати кінці".
Я все ненавиджу,я ворог самого себе,я вбивця ?Ні мені всього лише чужі всі засади,що панують тепер.Я б бажав народитися раніше,але б і тоді нічого не змінилось.
Навіть мої мрії ..МРІЇ??? Терплять фіаско й там я не бачу свого майбутнього.Я не піссиміст,у мене все є,але мое світосприйняття мертве.78.

Треба дихати,я забув що людям для життя потрібен кисень.Спробую не дихати далі.Але система організму тримае життя.ПАДЛЮКА!Мри вже.
Трохи прояснилось,болить голова.Горлянка,в роті сухо,більш нічого,вчора було добре?Як я сюди потрапив?Де я?Байдуже.Не в перше.
Годинник тримаеться.Колити вже загубишся?Може й тоді я закінчу це нікчемне життя?Нікчемне?ти не правий.Ти близько.
До чого?Мої думи почали звертати не туди.Присікти сук в зародку.Якщо дам їм жити,злечу з котушок,а там ще гірше..чи краще?Ще рано.

Я одягаюсь.Мій це одяг чи не мій?Розмір мій.тоді байдуже.Осінь,пост-радянське місто.Потрібна війна?Війна мертва.Діла не буде.Усім байдуже.Ми забилу що таке цінити життя.
Сухий листок каштану безшумно зірвався й падае додолу.Мене бере жаль.Знову не туди.Я не митець я машина.що ніяк не використае свое пальне і не піде в переробку.
Я взірець безцілля та безвиходдя.
Я не в своему місті.Було,мені нема куди йти.Години пролетять як секунди.а раніше 15 хвилин очікування казались вічністю.Підламуе.Я маленька дівчинка,яку загубили
батьки у натовпі.Батьки?Хто вони тепер?Я не хочу знати що це таке.Шануй матір і батька свого.мати моя це смерть,вона відмовилась від мене.батько мій життя.що теж
відрікся від свого чада.Ось тепер я й знахожусь у такій собі невагомості.й не знаю куди податися.417 чи 418?жовті руки...йод.так це він.

...Темно,я ж казав що час плине дуже швидко.Очевидно.Силует?Хто вона...ось я близько,так ось,мені тепло.Скоро я зрозумію.так воно у мене в руках.Ось моя мета!Ось чому я живу!
Я схаркнув кровью.Ні,мені не довго лишилось.Чи так?Мене підломило й підім'яло під себе те що я так хотів,але на секунду відрікся побачивши її.Мое сердце розбилося.
Я розглядаю згусток що я вихаркнув.Ще раз.З легень...точно з легень....І я починаю міркувати про інше...впустивши те за що так довго себе ненавидив.за що віддав життя.

Мораль: майбутнього нема,й не буде,але тільки не для тих,хто зміг продати себе,віддати душу й тіло.Саме цінне,внутрішне середовище.
Мораль: гомеостаз не для мене.

Іноді я гадаю що я сплю.І все це мені сниться.Але це тільки так гадаю.Я частина клітини чогось великого.Я клітина пухлини живої істоти що провинилась,переді мною.І я її кара.
Так тепер я розумію що я вбивця."Ти ніколи не будеш щасливою зі мною","...".Розмова мозка з пеічнкою.Усі мої біди від хворої голови.Я розігнався й влупився лобом в стовпа.
пішов дощ.Не болить,погано.Ти калічеш себе,так і треба.А може???я знову повертаюсь.Вона завжди мовчить.Їй не зрозуміти,тому мозок завжди відторгае її.

Космос безкінечний,тут я себе й зупиняю.До біса.Весь наш всесвіт це всого лише "атом" чогось живого,й поки буде жити та істота,яка так само являеться атомом чогось ще більшого.
Релігія,яка вона може бути в атома?Атомарна?Я нічому не вірю.нема ні пекла ні раю.Після смерті буде темно,й тільки так.але й до цього ти звикнеш,як і я...
З'їдати години,як хвилини,секунди.Як тє найбільше-нескінченне,звикло до того що час для неї зупинився.Мільярд для нас 0.0000000.....01 для нього.
То що ж цінног може бути в мене?А нічого,я навіть не ціную те що маю.а маю нічого,тому й плакати за те що втратив нічого,мене зовсім не збуджуе.
А що взагалі мене збуджуе?Зорі?Вічність?Смерть?Так,смерть,бо я ії відчуваю у собі.Ось вона підкралась.
Мені страшно,але й цікаво що ж буде у кінці.як я вважав?Пізнаю я те,до чого так довго йшов?

Образ...вона...бажанна...едина...нема такої більш?

Щастя?Так щастя потрібно для самої низької гнилої людини.Вона буде жити посміхатись,але нутро її гниле.
Ненавиджу людей.Вони ніхто.Але ж я теж людина?Ні!Я не маю гнилого в середені.Там я чистий.Зовнишність не мае різниці.
Скоро.Ще година і така мерзенна річ як життя закінчится.Я в останне зімкну очі,а там тільки темрява.

...Я вже не маю сил щоб дихати.Ця лава у парку й стане троном для моеї загибелі до якої я йшов сам.Як я сюди потрапив?Я втрачаю сили не на те.
Концентруйся!.......Вона спустилась з червоної хмари,припала до мого вуха й прошепотіла : "419...ти помилився".

...Темно,але я звикну.