Нiч, сон i кошмар

Рівне дихання крізь човник красивих вуст. Розпушені коси розметались по подушці ажурними арабесками. Повіки ніжно опущені, здається ось-ось вони відкриються. Тендітний носик рівномірно приймає життя таким як воно є, без масок слів і лишніх турбот. Сонна чарівність на хмарках сну. Вона бачить солоний вітер, що тріпоче у волоссі, холодні бризки хвиль, що опускаються на губи, лагідне сонце, що починає свій шлях після зоряної ночі, сіль, що осідає на дещо блідих після безсонної ночі щічках. Маленькі долоні, що гріються в інших. Все прекрасно, неначе в сні. Чарівність ночі.
   Щось змінилось. Мирний подих сну рвучко осміхається вищером вибитих зубів. Кудись діваються протягнуті долоні, миготить гаснучий вогник надії, що манить у трясовину марень. Летять кадри і миті, секунди, щось кличе темінь. Фільм із твоїх ночей, твоїх страждань. Колаж гріхів, вишукана виставка заповідей, крапельки і подихи.
    Ти як безпомічне кошеня, що так боїться сонячного світла. Ти як на долоні, мила комашка, з усіма страхами і відчуттями, і від цього ще страшніше. Сон наяву, страх реальності уяви, тремтять пальці, тріпоче серце, щось темне наче вилазить із тебе в реальність, з глибин душі, твоє я, те чого боїшся ти, а я хоче, те що так  розтікається солоними краплями доки не настане ранок, поки ніч чарує, на подихах сну, на краєчках всесвіту, в темних тінях, серед страшних створінь, серед людей. Щоночі, щомиті, хворе серце нервово стукає, вона не помічає нічого, сором’язлива посмішка і очі повні страху, розширені зіниці, увесь сірий день, як легіон марев, як сатанинське коло. Свічки в очах і перед очима, знайомі без облич і милі незнайомці, легенький тремор душ в унісон пульсу всесвіту. Сіра безвихідь днів і яскравість заграв ночей, через біль і бажання, через силу, стражданням, катуванням, непрожитим і нескореним.
   Втеча, ритм кроків. Жах безпомічності, і липке дихання, що хрипко тягне гидотним холодком по шиї, нудотне відчуття страху переходить по хребту, холодні крапельки стікають царственним станом, вишукані пальчики трусяться, очі не бачать нічого, глупа ніч жорстоких видінь застилає шлях. Коліна безпомічно підкошуються, хочеться впасти, так страшно, сльози обличчям, налякані оченята, колюче терня по шляху шматує тендітні пальчики. Лише не зупинятись і не оглядатись, щоб там не бігло, ще трохи і холодна слизька лапа схопить за волосся, намотає на кігтисті пальці, почне душити, пити життя, пити щастя і радість. Голос що звик лише сміятись і радіти занімів, могильний холод наче тримає м’язисту руку на горлі, не виривається навіть хрип, стогін вмер, життя жевріє лише в серці, що калатає десь у скронях. Мертві гілляки хлещуть по обличчю, жах наздоганяє, з кожним кроком воно все ближче, ще страшніше, пазурі скреготять по шкарубких стовбурах, цей звук зводить з розуму, хочеться кричати, але рука тисне ще міцніше…Все зникає, не турбує навіть кров що тече з подертих долонь, відмічає шлях непрожитих ночей і змарнованих бажань, кривава стежка в нікуди. Здається що крижані, тлінні пазурі зараз ввірвуться тупим ножем у твою пошматовану плоть, здається ти ось-ось впадеш, заридавши, так страшно, так жахливо, безглуздо і непотрібно, чому зі мною?! Ти біжиш, така безпомічна і борешся, хоч і сама не віриш, страх скував усе, але збиті ноги все ще несуть вперед, без надії, просто тому що нажахані оченята не подивляться назад, краще зразу впасти, здатись, заридати і згинути, але не бачити, не розуміти… Не думати що це лиш сон, чергова ілюзія небесних сил послана незахищеній душі за нескоєні гріхи, зла іронія цих небес, нещастя скаліченого ангела. Все повториться знов, красиво до безумства і безумно до краси, химерно, як краса крику, як могуть волі шестикрилого. Сон?
   Ноги, збиті в кров, виснажені гонитвою, підкошуються, без крику, просто на землю, волосся розметалось серед листя, холодні руки тянуться до горла, рвуть твої долоні, що підняті в останні пориві захисту. Ти маленьке кошеня, що ще пручається в сильних руках мучителів, приречене, але ще безпомічно махає малесенькими кігтиками і лиш дивиться в очі жаху. Пухнасте і тепленьке, воно ще б’ється, ще хоче жити. Ти пручаєшся з усіх сил, руки намагаються дібратись до очей, натикаючись лиш на пусті очниці, спина безпомічно вигинається, натомлені ноги молотять, не дістаючи, а пазурі все тиснуть і тиснуть, біль як благо, поки ти відчуваєш як тобі боляче, доти очі не закотились і вогник не згас.
  Руки вже не б’ють і не пручаються, просто намагаються відірвати ці слизькі кігті з шиї. Сила покидає тремтячі, порвані пальчики, вони шкребуть по землі, загрібаючи землю і зриваючи нігті, так страшно і боляче, розширені зіниці бачать лиш сивий і щербатий, холодний і байдужий місяць, обрамлений темним небом осені, рвані хмари минають грішну землю і кличуть життя із собою. Із задушеного горла виривається останній крик, що переходить у вереск, зв’язки зриваються і несуться до небес. Щоб пролитись знову і знову усю вічність крізь милі та епохи, крізь розбиті дзеркала та неуявне задзеркалля. Кошмар.
   Холодний піт, вуха, повні власного крику і тепла постіль. Тремтячі пальці забирають мокре волосся з очей. І німіють від страху. Ось воно, нічне жахіття, що так гидко посміхається вибитими зубами і протягує осклизлу долоню до твого горла. Оченята в жаху просто по-дитячому, зажмурились до сліз. А коли відкрились були лиш дві доріжки на ніжних щоках. І тільки ряди свіжих подряпин могли розказати правду про ніч, сон і кошмар.