Та мниця

               

Старшина  прикордонної     застави   Заброда    наказав  рядовому   Юхиму   Руденку
 oборудувать   окiп  глибокого  профілю ,  без  чого  застава,  по   його   міркуванню, значно утрачає   свій   бойовий  вигляд.

На    заставі    Юхим   заслужив   репутацію     старанногo і  кмітливого  солдата,  якому  можна  було   довірить  любе  завдання, тому старшина ,  позначивши   місце   окопа ,  не   став  розтлумачу-
вати ,  що  та  як, а  пішов   рішать   інші    безоткладні  справи.   

Припікало  сонце. Юхим   зняв     гімнастерку  і  приступив  до   розкопу.

Земля  була, хоч і  не   те,  що   на   його   Україні ,  та  й   не   тверда, і   робота   ладилась,
аж  доки   лопата  не   наткнулась   на  якусь     перепону.  Обкопавши  її,    солдат   
виявив  дерев‘яний   ящик,  а   відкривши,   розгорнув    настільну   церату  і   побачив
завернутий  в  ній    фарфоровий  посуд,  а   зверху  -    альбом  для   фото.  Видно,  німці , яких
виселили  звідси, після   війни,  покидаючи   дворище,   сховали   ці  речі,  в   надії    колись  повернутись.

  Альбом   зацікавив бійця.  Перегортаючи    сторінки,  він   мимоволі 
вникав в історію  чужої  сім‘ї.Iх  було  четверо: батько, мати   і  діти - дівчинка  і  хлопчик   
років    п‘яти.   А   далі  -     діти  вже   підлітки.  А   ось   уже  весілля   -  дочка   виходить
заміж.    A  там   слідом     і   брат   -  солдат.

    Раптом,   як   удар   током :   цей  же солдат ,  a   рядом   з  ним…
« Не може   бути ?» -  Не вірив  Юхим  своїм  очам.-  Рядом   була     молода  дівчина , як 
дві  краплі  води  схожа   з  його,    Юхима,  матір‘ю  Поліною.  Та  чим   пильніше    вдив-
лявся  він  в   фото,  тим  більш   розтавав   сумнів    в  тім,  що  то   була   дійсно   молода
 Поліна ,  точно  як i  на тiй   невеличкій,    обрізаній  з   одного  боку, фотокартці,
що   зберігалась  у  них  вдома    в  коробочці  з   документами.  Така  ж   біла   стіна   їхньої
хати  і на  ній  за  правим  плечем   матері  вікно  з   різьбленим   таким   же   наличником.

Збентежений,    солдат   боязно  озирнувся  і   заховав  фотокартку   в   кишеню.

Закінчивши   роботу,   Юхим   доповів старшині  також   і  про   знайдений    скарб
з   посудом   і  альбомом,   промовчавши   про   ТУ   фотокарточку.

 А   тут  в  честь  державного  свята,  йому  як  кращому   бійцю   була  об‘явлена
подяка  і  відпустка  з   виїздом   додому -  найвища   нагорода   і  мрія  для  солдата  в   мир-
ні   часи.    Через   тиждень   він  уже   обіймав,  зомлівшу   від  несподіванки   матір.
Вечором ,  коли   розійшлись  всі  гості-сусіди, Юхим  дістав   із   коробочки   ту   маленьку   фотокартку  і  позвав  матір:
  -  Сядь,  мамо,   до   столу  рядом, нам   треба   поговорити.  Ти   тільки   не   хвилюйся,  - ви-
бачився   він  заздалегідь,  і   поклав   рядом   обидві  фотокартки  -   домашню  і  знайдену   ним    і  за-
питав:
  - Хто   це?
 В   перший   раз  за   своє  життя  він  бачив  таку   розгублену,  побілівшу   матір. 
Вона   безвільно   нахилилась  до нього  і  ледве чутно прошепотiла:
-  Твій  батько  - німецький   солдат  Йохим ,-  сльози хлинули   з   її   очей.

Здавалось їй,  що   все   давно   промайнуло  і   заросло   забуттям,   та   ні  ж,   воно  знову  настигло  її  своєю   немилосердністю.
 -Ну   чому? -  здивувався  син.
  -  Тому,   що   то   була   щира   любов.
  -  Прости   нас,  синку.   Ми   з  покійною  твоєю  бабусею  все   життя   укривали   від   у   сіх ,
 і   від  тебе  цю   тайну, бо   боялись не   тільки  пересудів,   а   і  жорстоких   репресій. От  і
казали   всім,  що   ти   син  одного   з  оточенців    сибіряка  Михайла,  що   переживав   окупацію
в   сусідській   сім‘ї. Він   десь   загинув   на   фронті.
 -    А   куди  ж подівся...    - Юхим   завагався  як  вимовити,  „батько”,   чи  „німець” i нарештi   вирiшив, - вiн?

I   мати   його   зрозуміла.  Бо   колись    спочатку    точно   так   же  сама  вагалась  хто той  чужинець   для  неї  - Йохим,  чи   просто   німець.
 -  Мабуть,  десь   загинув  на   війнi.
-  Він  мене   врятував   від слюнявого кособокого  поліцая  Дениска, який   накинувся   на  мене,коли  я   пішла   за   водою  до   криниці.
 Того   року   в приміщенні  пустої  школи,   розміщались  німецькі   курси   унтерофіцерів,  чи  то   єфрейторів.
Мені  тоді  ще   не   сповнилось і  вісімнадцяти,  а   він   був такий  лагідний   та  ласкавий,  казав,  що   вчитель,  і  все   проклинав  війну,  а ще  обіцяв:   „ Війна  капут і  ми   разом”, і   показував  дві  стиснуті   руки.

   Так   Поліна  вперше   за   двадцять   років  відкрила   сину  таємну   сторінку   свого   життя,
нелегку  і  гірку,  в   якій  блиснула   іскра   дивного   і  забороненого  кохання  з  чужеземцем.

Син   слухав,   і   співчував ,   і  жалів    її. 
    А що  до Йохима  Бреннера, то для  його  він  так   і   залишався    чужою   людиною,   німцем,  якого  випадково  кинула   війна  упоперек   дороги  материнської   долі.
  I  тільки.