С любовью, твоя Картузенко. На украинском языке

В мене ніколи не було такого коханця, як ти. Усі геть нікчеми, а ти… особливий. Такий ніжний, турботливий, таку смачну каву вариш ранком. А як цілуєш… такі поцілунки варті кіло шовку. Та найголовніше те, що ти у мене коханий. Знаєш, як то гидко лягати спати… ні, лягати ще так-сяк, а от прокидатися з тим, до кого нічогісінько усередині немає. Ворогу не побажаєш. А до тебе є багато чого і ззовні, і всередині. І якийсь такий холодок там, під ребрами, коли тебе бачу. І тепло, що вином розливається по тілу, коли дивишся мені у вічі. А як скручує і підкидає до самих небес, коли ми вовтузимося у ліжку… о, здогадуються лише сусіди!

Закохатися у коханця, як казала бабуся, то найгірше, що може трапитися з порядною жінкою. Краще б я так палко закохалася у свого чоловіка. І чому-то так? Живеш з людиною 5 років і ніяк не вимучиш себе на хоч би одне лагідне слово, а когось бачиш перший раз у житті і… бац… блискавкою у скроню. Серйозно, то була справжня блискавка! Ти тоді, у ліфті, ще запитав, чи добре я себе почуваю? Дурний! Звісно, недобре! Я ледь не зомліла. Ти підтримав мене і лукаво, мов той Лука, сказав, що працюєш гінекологом у цій клініці, а я… якщо раптом ще не визначилась з лікарем, якому можу довіряти, завжди буду бажаним гостем у твоєму кабінеті. Чому б не сказати просто й ясно: «Давай займемося сексом?». Я б навряд чи погодилася, але й ляпасу тобі б не виписала. Я б подумала, а через тиждень обов’язково навідалася би, ну, на всілякі там аналізи конче необхідні, може, УЗІ. Ти розумієш.

Проте й обрана тобою тактика була результативна – я витримала паузу в місяць й терпляче висиділа годину у твоїй приймальні. Асистентка оголосила моє прізвище (взагалі-то чоловікове), й так голосно оголосила, що я аж здригнулася. Вона, мабуть, хотіла, аби ті ненависні 10 літер – Картузенко, - долетіли й до мого благовірного, що сидів тим часом у своєму офісі на Подолі й перекладав нікому не потрібні папірці. Та про нього я мало турбувалася, хоч би і почув, встала з дивану, підійшла до твоїх дверей і відчинила їх так, мов робила це сотню разів. Ти також особливо не нервував, думаю, для тебе все те, що ми викручували на клятому гінекологічному кріслі, було якщо не у сотий, то точно в п’ятидесятий раз. І я то чудово розуміла, але не зупинилася, не хотілось спинятися. Чесно, я думала, що тим оглядом (у великих кавичках) усе й закінчиться. Звідки я мала знати, що закохаюся у тебе, як дурна, а ти, як не менш дурний, дозволиш мені це зробити?

Ти взагалі розумієш, що накоїв? Ти мене приручив, як Маленький принц Лиса, і кинув! Кинув! Якщо не збирався бути зі мною, а ти не збирався, нащо цілував так ніжно, нащо залишався на ніч, коли чоловік пропадав у відрядженнях, варив вранці таку солодку каву? Нащо ти таке робив з моїм серцем і тілом? Нащо? Бісів гінеколог!

Я знаю, що в тебе зараз ота руда халепа намалювалася. Лазить на огляди (у валких кавичках) мало не що дня. Так і хочеться вчепитися їй у фарбовані патли й видряпати очі, але ж твоя асистентка не пускає, стереже, стерво, знущається. Каже, що ти хворієш і замість тебе приймає ветеринар. Добре, я приведу свою кицю. Вона сміється. Ти з нею також був, еге ж? Байдуже. Хоч би ти був з усім світом, аби залишався зі мною! Та не схотів. Ні моїх грошей, ні клініки, яку б могла відкрити для тебе, ні мене. «Мені нічого від тебе не потрібно. Прощавай». Так просто відшив мене у смс-ці, мов переніс прийом з вівторка на п’ятницю.

Знаєш, я таки відправлю тобі цього листа, сумнівалася, але тепер точно відправлю. А коли ти дочитаєш до цих рядків, мене вже не буде серед живих. Я буду лежати у теплій ванні і стікати кров’ю, пити холодне вино і оплакувати своє кохання. Потім полечу прямісінько у рай і буду щаслива вічним щастям. А ти… ти згниєш заживо від провини!

Добре-добре, кого я обманюю? Але ж, погодься, могла б і покінчити з собою! Чи ти таке вже проходив і не лякаєшся? Був у мене один коханець істеричного типу, так той три рази у вікно вилазив. Благав не кидати його. То я й не кинула, вийшла заміж. І що з того вийшло? Ти, мабуть, також цю фішку давно уторопав і не реагуєш на демонстративні суїциди. Молодець. Але на те, що я насправді зроблю – зреагуєш точно.

Я візьму чоловікову рушницю, сховаю під плащем, піднімуся на тому самому ліфті, пройду у твою приймальню, один патрон витрачу на асистентку, а другим - поцілю тобі у скроню. Повернуся додому і усе розповім чоловікові. Він лаятиме, ногами потупотить, почне плакати і, може, навіть знов полізе у вікно. Але ж пробачить, завжди пробачає, обніме і скаже, що усе владнає. Він взагалі все на світі може владнати, тим більше вбивство у стані афекту. І заживемо ми з ним, як і раніше. Він – на Подолі, я – у всьому навколишньому світі. Через місяць, може, раніше, з’явиться новий коханець, такий, якого у мене ніколи не було. І цілуватиме, і варитиме каву, і злітатиму з ним до неба. А потім кине мене, не дай Боже, і… далі ти знаєш. 

Ну, бувай! З любов’ю, твоя Картузенко.

ПС. До речі, прийшли результати аналізів? Все добре?