Яке паскудcтво

Яке паскудне відчуття, коли ти знаєш, що не можеш втримати людину, а так хочеться.
Егоїстично, низько, бридко…
Яка цинічна любов виходить!
Тошно самій стає.
Але таке відчуття, що я більше ніколи не побачу тебе.
І у серце закрадається страх.
Темна, чорна, дощова хмара ніби накриває мене…
Вічний дощ.
Вічний ливень.
Хоча ти любиш його.
Я, якщо говорити відверто, не дуже…
Холодно стає та сумно…
Час писати плаксиві вірші та нудні листи…
Не люблю цього.
Але життя не завжди весела річ…
Що є – то є…
Єдине, що приносить радість у такий час – думка про яскраву веселку.
Вона завжди з’являється, як сонце – після ночі, як усмішка – після сліз…
Я не знаю, як складеться наше життя.
Не знаю, що буде далі.
Я кажу тобі – дякую, за все, що було, за все, що могло бути, за все, що є в моєму серці і у моїй пам’яті.
Дякую за ілюзії, дякую за натхнення, дякую за мрії!
Лети, я розв’язую тобі крила!
Лети, я відпускаю тебе!
Хоча я й ніколи не тримала…
Не мала права, а зараз так точно не маю…
Лети, тебе чекає безмежжя!
Прощавай…
Хоча ні.
Ти не любиш це слово…
До побачення, до нової зустрічі, якщо доля захоче нас звести знов...