Невеличка розпов дь про гор лку або правила вижива

;Всім, з ким я пив та буду пити, присвячується.

Бувають такі дні, коли з самого ранку ти вже знаєш, що на тебе чекає ввечері. Точніше, мозок твій ще може нічого не підозрювати, але печінка вже починає пульсувати новорічною гірляндою. По твоїх венах вже тече не просто кров, а кров, готова до алкоголю і повністю готова до алкоголю і повністю втративша надію на збереження расової чистоти кров’яних тілець. Безжалісний С2Н5ОН також починає підготовку до війни з твоїм організмом, навіть знаходячись ще в магазині.
Цей ранок був таким самим. Похмілля в мене не було. Насправді, в мене дуже рідко буває похмілля, хіба що водяри було просто ДУЖЕ багато. Або і не водяри... Або і не багато... Ні, багато. Мої друзі дуже рідко п’ють невеликими дозами, тому, відчувши знайоме пульсування внутрішніх органів, я злякався. Першим поривом було вирубити мобільний. Але потім я згадав що може подзвонити мама, а вона не дуже любить коли в мене вимкнено телефон. Я, звісно, про її дзвінок дізнаюсь в останню чергу, але я не хочу засмучувати свою маму, бо вона ж... мама.
Вже після одинадцятої години телефон почав нав’язливо пілікати. Я ненавидів це пілікання, тому швидко натиснув на Зелену Кнопку.
-Панк... - пролунав чийсь похмільній голос, - Ти там живий?
-Живий - коротко відрізав я (власне, чого б мені не бути живим?)
-То давай приєднуйся до нас! - радісно сказав Голос.
-А хто це?
-Я - впевненно відповів він.
-Ясно. Куди йти?
-Нікуди не йди, ми самі за тобою зайдемо.
Голос гучно відригнув в слухавку. Після цього його змінили два короткі гудки.
"От ***ня" - подумав я.
Очікування було недовгим. Я просидів в прострації хвилин з сім, а потім хтось постукав у двері. "Це явно Голос" - подумав я.
Підвівшись з ліжка (а ним мені слугував диван), я поплентався до дверей. Недовго постоявши коло них зі всіма своїми поганими передчуттями й порожнім шлунком, таки відчинив.
На порозі стояв Толя. Справжнє його ім’я мало хто знав, а коли згадували про те, що, може, треба все ж спитати, він був вже нажертий. Тим не менш, одного разу йому вдалося майже чітко відповісти мені:
-Уо-о-оя.
-Уо-о-оя? - перепитав тоді я.
-Уо-о-оя. - хитнув головою він. І заснув.
В нас тоді виникли такі варіанти як "Коля", "Моля", "Поля" і "Толя". На останньому ми й зупинились.

За його спиною маячив Рак. Цей чувак в п’яному стані пересувався тільки на чотирьох і тільки дупою вперед. Спочатку ми думали що в нього очі на сраці, а потім прозвали його Раком. До речі, це була ідея Толі... чи Колі, *** його знає.
В їх червоних запухших очах явно було написане слово "бодун". Я жалісливо оглянув цю сумну міні-компанію.
-Проходьте...
Вони пройшли до квартири і я зачинив двері. Квартира в мене була маленька, але своя. Тут я міг палити де завгодно і ходити на балкон не було необхідності. Хоча балкону тут теж не було. Ще в мене бувбюст Леніна, який хтось спіздив в піонерлагері, давно перетвореному на громадський туалет, наркопритон та бомжосховище. На лисині в нього маркером було написано "***", а поміж губ була просвердлена дірочка. В ту дірочку я зазвичай вставляв ;бичок, бо, як ніяк, творцю комунізму теж треба палити.
Кухня у мене була тісна і завжди наповнена запахом пустого холодильнику. Замість столу я використував підвіконня. В цьому були певні переваги: по-перше, під час прийняття їжі я спостерігав за своїм подвір’ям. Там часто когось піздили, тому вікно замінювало мені бокс по ящику. По-друге, ніхто не хотів бухати на підвіконні і через це моя кухня залишалась майже чистою. 
Коротше, саме на кухню ми й пішли, бо я страшенно хотів жерти.
-Стійте тут, - кажу я, - там ми втрьох не помістимось.
-****ь, - відповів Толя, - в параші й то місця більше.
;Вони пройшли в єдину жилу кімнату, яка була мені спалнею, залою, баром-рестораном, а іноді ще й танцполом. Просто на дивані скрученим комо валялася ковдра й поруч - подушка. Толя зсунув все це на підлогу і всівся зверху. Рак важко плюхнувся на диван, від чого всі його пружини хором заспівали "Марсельєзу", і потроху почав засинати.
Я швидко зробив собі пару бутерів та каву і пішов до них. Не бажаючи турбувати Рака, я сів на стілець поруч з невеличким столиком.
-Панк, - видавив Тодя зі свого похмільного горла, - хавай непомітніше.
-Чого? - спитав я, жуючи бутерброд.
-Бо я ригану.
Рак коротко заржав крізь сон.
-Я теж ригану. - промичав він.
Я трохи подумав і відніс хавчик на кухню. Коли повернувся, побачив що Рак знову задрих, а Толя п'є воду з великої пластикової пляшки з вицвілою від сонця наліпкою.
-Зачекай, - кажу, - це ж я з-під крану набирав, квіти поливати.
Толя трохи здивовано глянув на мене:
-То й шо?
Я розгублено знизав плечима: "А й справді, шо?". Єдиного аргументу для того щоб відмовити того довбойоба пити каламутну воду з дивним осадом на дні я не знайшов.
-Нічого, - буркнув я, - Отруїшся і помреш.
Толя закрутив пляшку і поставив на столика. Я згадав, що так і не знаю, хто з них мені дзвонив.
-Це я з тобою по телефону розмовляв?
-Угу, - кивнув Толя і всівся прямо на Рака.
-Роздушиш же, - знову пробурчав я (а треба сказати що до 12:00 я люблю побурчати)
Толя трохи посовався, але з Рака не зліз. Я байдуже махнув рукою. Хай душить. Мені-то чого.
-То про що ти там по телефону казав? - повернувся я до теми.
-Розумієш... - почав Толя весело і гучно, але майже прокинувся Рак і він перейшов на шепіт, - Розумієш, чувак... Тут один мудак повинен приїхати,ми його місяць вже чекаємо. От сьогодні зустрінем і до мене...
Печінка стиснулася, нагоняючи сум і паніку.
-...у мене бухаємо. Довго. Багато.
Я кинув погляд на вбитих похміллям друзів.
-Нахуя?
-Товариш же приїздить! - здивувався Толя.
-...Сталін - буркнув Рак.
-Що? - перепитав я.
-Так, - кивнув Толя, - Товариш Сталін. В нього так і в паспорті написано, і в свідоцтві про народження...
-Як так? - я не на жарт здивувався.
-Не зважай, - махнув рукою Толя, - В нього батьки йобнуті.
Ми мовчки посиділи кілька хвилин, поки на прокинувся Рак.
-То шо? - промичав він - Ідемо?
Я почухав живіт в районі печінки і подумки підкинув монету.
-Ідемо, хулі там.
Двері квартири зачинились за нами з траурним скрипом...