История моей боли. На украинском языке

Ще у дитинстві я зрозуміла: аби отримати нову ляльку, треба зламати стару. І усе життя я тільки те й робила, що ламала, рвала на шмаття, топтала. А врешті викидала обридле - звільняла місце для нового. Але у цій бездоганній логіці завжди була і є одна маленька проблема – нове з часом стає старим. І знов доводиться ламати, рвати, топтати і звільняти місце.

У 4 роки я ламала ляльку і тато наступного ж дня купував мені нову. Таке саме я виробляла з книжками, велосипедами й черевичками. А потім й не помітила, як відточену на ляльках та книжках методику стала використовувати на друзях і коханих. Усе просто: щоб отримати нового хлопця, зламай того, з ким спиш зараз.

Гидко звучить, правда? Гидко. І від того, що я так просто можу все це озвучити, ще паскудніше отут, у місці, де має бути душа. Не віриться, що якийсь там рік тому я усім цим не заморочувалася, а просто жила. Жила дивним, але ж стабільним життям. І ніяких несимітниць про нові й старі ляльки. У голові звичайні думки, тупуваті трохи, але ж не обтяжливі. А тепер… що не сон, то який психодел, що не думка, то філософська дурня.

А все почалося з поради подружки «не тримати усе у собі» і «довірити свій біль вухам спеціаліста», коротше кажучи, звернутися до психотерапевта. Після шостого розлучення (так, вам не почулося – шостого!) я була у депресії, з якої, здавалося, ніколи не вилізу. Так фігово було, що я не те, що до психолога згодна була піти, до Бога ледь не полетіла з восьмого поверху. Мені 30, а у паспорті 12 печаток! Шлюб зареєстровано – шлюб розірвано. Чим не привід не жити?

Я ніяк не могла зрозуміти: ну, що у мені не так? Чому щоразу трапляється «не той»? І, головне, чому я, як остання дурепа, розумію це не до шлюбу, а опісля? Я ж кожного разу свято вірила, що востаннє і тільки йому кажу своє остаточне «так». Однак проходив місяць, може, два, одного разу навіть півроку пройшло… і я починала сумніватися. А якщо у тих двох півкулях зароджується сумнів… усе… шмяк… чергова печатка у й без того не цнотливому паспорті.

Усе це, тільки, мабуть, іншими словами, я розповіла психологу далеко не на першій зустрічі, на десятій! Дев’ять годин, по годині два рази на тиждень, знадобилося, аби почати взагалі говорити. Я й не уявляла, що то буде так важко – говорити з людиною, якій платиш за те, аби вона слухала. Думала вже відмовлятися від цієї авантюри, як раптом мене прорвало. Прорвало, як міський водоканал. Затопило усе місто.

Психолог взагалі-то нічого такого не сказала – банальності, які я вже сто разів від неї чула. Але чомусь повторена в сто перший раз банальність й зірвала клапани. «Від чого ти втікаєш? Від старих речей і старих людей? А може… може, від себе?». І все… полилося.

Мені було 3 чи 4 рочки. Я розбила таткову фотокамеру, раритетну, неймовірно дорогу. Татові зірвало дах. Таким лютим я його ні до того, ні після ніколи не бачила. Думала, вб’є. Не вбив, але вже й не знаю, що було б краще. Він гримав кулаком по столу й кричав мені мало не у саме обличчя одні й ті самі слова: «Ми викинемо тебе і знайдемо у капусті нову дівчинку. Нову!» Дякувати Богу, він у пориві гніву не розказав мені, маленькій, у всій красі, де насправді знаходять дітей. І так капуста стала мені перед очі на довгі роки. Я уявляла город і рядки діток, які тільки й чекають, що їх от-от знайдуть. Усі вони – нові. А я… стара, та ще й негідна. І як же мені хотілося стати однією з тих діток, щоб татко знов знайшов і полюбив мене. Нову мене.

Цей спогад розірвав мозок. Я плакала, психолог плакала зі мною. Сувора жінка з незмінно холодним виразом обличчя, яка тільки те й знала, що задавати байдужі питання, ридала, як маленька ображена дівчинка. Я здригалася від схлипувань і повторювала: «Чому?» - питання, від якого, здавалося, залежало усе моє подальше життя. Психолог тільки знизала плечима і заливалася слізьми ще більше. Ідучи від неї, я подумала, що і у її житті був татко і його якась там розбита цінність.

Від думки, що така я, скалічена, у світі далеко не одна, спочатку стало легше. Потім гірше. Потім байдуже. Я прийшла додому, залізла у гарячу ванну і ще довго плакала, згадуючи, аналізуючи, думаючи ці нестерпні думи. І як я раніше не помічала, що усі шестеро моїх колишніх чоловіків, наче близнюки – до того схожі? А речі у моїй шафі? Геть усі нові. Але чим вони відрізняються від тих светриків і спідниць, які я носила торік? Нічим. Старі шмотки я викинула або віднесла у інтернат, і тими ж вихідними пішла до торгового центру і купила такі ж светри і спідниці. Тільки нові.

Мій теперішній хлопець схожий на мого колишнього чоловіка, на усіх моїх колишніх чоловіків. Але ж він новий! Боже, як то просто і важко водночас. Тато ляпнув дурню 26 років тому, а мені живи з тим. Психолог права… я біжу не від старих речей і старих людей, я біжу від старої себе, аби… аби… аби що? Довести татку, що я не така, як усі, що на мене не поширюються закони Всесвіту, що я щоранку нова, бо прокидаюся з новим чоловіком і надягаю новий одяг? Навіщо все це зі мною відбувається? Нащо я таке творю зі своїм життям? Мого ж тата навіть серед живих немає. Кому і що я доводжу?

Стільки запитань. Здається, з кожним днем їх все більше. А мені все гірше. Психолог каже, що фінальні акорди депресії схожі на темряву ночі перед світанком. Я маю загнати свою хандру на максимальну глибину, а потім, як Мюнхаузен, витягнути себе за волосся. Сама.

Життєві сценарії ламаються повільно. Відучити себе бігати по колу вкрай важко. Та я намагаюся. З допомогою психолога я вчуся терпіти старі светри, капці, хустки. Вчуся дружити, любити, а не просто закохуватися у новенькі блакитні очі і у ще не знайому теплоту рук. Я вчуся жити. Іноді так нестерпно, що кляну той день, коли переступила поріг психологічного кабінету і почала у всьому цьому копатися. Часом я ладна все віддати, аби повернутися на рік назад і відновити рівновагу, у якій не так вже й погано навчилася існувати.

Але ж знаю, що то самообман. Ніякої рівноваги не було, ні рівноваги, ні щастя, ні свободи. Я б була не проти життєвих сценаріїв, установок та штампів, за допомогою яких ми створюємо свій власний мікроклімат, аби вижити у мінливому й небезпечному світі. Була б не проти, якби свої сценарії ми писали самі. А ми їх не пишемо! Ми, як губки, всмоктуємо вирвані із контексту слова і вчинки інших людей, вибірково записуємо на свій жорсткий диск картинки і фрагменти відео. А потім монтуємо з чужого своє. І живемо з цим… чужим. А де ж власне? Де справжні ми? Де? Не знаю. Але вперто продовжую шукати... себе.

Єдине, чого я ніяк не можу зрозуміти, а психолог не хоче чи не знає, як пояснити: чому саме ті слова тата так вплинули на мене? Були десятки інших сварок і примирень, а я взяла за життєвий принцип саме ту кляту фразу. Хоча… не взяла б ту, взяла б іншу. І, можливо, не міняла б чоловіків, як рукавички, а жила б з одним ідіотом до скону, не сміючи пікнути. Або була б старою дівою, або лесбіянкою, або… Я б могла бути ким завгодно, і найстрашніше, що кожен з варіантів не передбачає моєї волі. Це лотерея. Але я більше не хочу у неї грати. Я хочу жити!

ПС. З психологом ми більше ніколи не заговорювали про ті її сльози, але я точно знаю: моя історія, мій біль і мої ридання допомогли і їй звільнитися від чогось свого. Не знаю від чого, але допомогли. Може, все це допоможе і вам?!