Маричка. На украинском языке

Марічка була дивною дитиною. Усі гасають по вулиці, як скажені, а вона сидить на лавці і дивиться у небо. Каже, хмари слухаю. Дурна. Як хмари слухати можна? Вітер чи там річку ще куди не йшло, а от хмари. Як? Марічка ніколи не відповідала. Так… через одне запитання щось у відповідь пробелькоче, і то не зрозуміло. Марічці було 5 років, а розвитку того менше – на 3 з лишком. Я ж кажу, усі діти, як діти, одна вона дивна дитина. Була.

З Марічкою ніхто з дівчат та хлопців не хотів дружити. Навіть сестричка її рідна, старша, не дружила. Може, тому вона й сиділа цілими днями з задратою головою. Що ж ще нещасній робити? А мамка у неї дурна також. Ну, будь-яка нормальна баба взяла б і до лікаря таку хвору понесла, а вона ні… каже, дитина ще мала - нічого не зрозуміло. Хіба не зрозуміло? На мене, то все і без лікарів ясно, та треба було зносити обов’язково. Хай би таблеток яких приписали, може, спасли б дитину. Пропала.

Мені завжди шкода було Марічку. Так жалісно на серці ставало, коли бачила її, коли заговорювала, а вона ото чергову дурню ляпала. У школу її б наступного року точно не взяли, так і просиділа би усе життя на тій клятій лавці. Шкода. Та я їй хто? Ніхто. Нічо зробити не могла. Ходила, дивилася, заговорювала до неї і йшла. Свої ж діти і справ повно. А я їй не мамка. Не мамка. 

Сьогодні Марічка сама до мене прийшла. Ох, як же я здивувалася. Марічка не те, що встала зі своєї лавки, вона до когось перша мовила! Такого, їй Богу, з роду не було. Я так і застигла у дверях, дивлюся на неї й посміхаюся. Сама не знаю, чого, але тепло так на душі стало на хвильку, стало і пропало, коли побачила, яка вона сумна. Ще й очка тре. Питаю, що там трапилося? Марічка під ніс белькоче, нічо не розумію. Взяла її за руку і пішла у двір. Виявилося, діти вимазали лайном її лавку. Дурна, а сісти у лайно не схотіла. От вони й сміються, а вона в плач. До мене пішла, мабуть, бо хата скраю. А я що? Лайно витирати не збиралася, не я то вимазувала і навіть не мої діти. А вона все плаче, а діти ржуть. Жорстокі вони діти. Дуже.

Дала Марічці коника з тіста. На палочку встромила і дала. Їж. Вона взяла, але їсти не стала, все плакала. Я так і залишила її на вулиці з тим коником, лиш сльози рукавом витерла. У мене ж справ було – повна хата. Чоловік скоро прийти мав, діти зі школи, не стояти ж з чужою дитиною на хмари дивитися?! Повернулася до хати і взялася поратися, аж хтось у двері наче ногою колотить. Думаю, невже Марічка така смілива стала? Відчиняю. То Іванко мій, наляканий, блідий. Усе, думаю, щось з Оксанкою, зі школи ж разом мали повернутися, а він один. У мене серце так і в п’яти. Нічого не чула, що він там говорив, мов у сон провалилася. Прийшла до тями, коли на порозі з’явилася Оксанка. Така ж бліда, заплакана. Марічка втопилася!

Втопилася. Більш нічо діти вимовити не змогли, кинулися до мене, плачуть, я їх обнімаю, втішаю. А сама зрозуміти не можу, чи то сон, чи то діти плутають. До хати вбіг чоловік. Марічка втопилася! Не сон і діти не збрехали. Втопилася дитина у нашому ж колодязі. Бо він найближчий до вулиці. А я пекла коники, встромляла їх на паличики, про дітей своїх думала, а чужу дитину не вберегла. Чужу дитину. Марічку.