Сон...

Білі маленькі сніжинки осипають вулиці нашого міста…. Жовте світло від темних ліхтарів освічує нам дорогу додому…. Твоя рука в моїй руці…. Навколо так тихо… Спокійно…. Пусті тротуари…. Лише ми…. Ми у двох…. Разом…. Як колись… Ідемо…. Посміхаємося…. Ми щасливі….. Та в мить ти зупиняєшся… Повертаєшся до мене лицем і дивлячись мені в очі запитуєш: « Ти мене любиш?», я не задумуючись відповідаю що люблю…. Ти так тихо, ніжно, шепочеш: «Не відпускай мене, чуєш….»…. Палкий гарячий поцілунок доповнив вечірню зимову тишу і рипіння білого снігу…. Все довкола сповнене лише теплими почуттями…. Лише ти робиш моє життя щасливим… лише ти мені потрібна…. Чому? Чому в цю мить пролунав звук мого ранкового будильника…. Відкривши очі, я розумію, що це лише сон… Сон, який ніколи не справдиться… А я ще й досі кохаю тебе… Більше за все на світі… Мені важко без тебе… Без твого голосу… Посмішки… Образ… Дотику… Поцілунків і просто твоєї присутності…. Ти ніколи цього не прочитаєш… Ти ніколи не будеш знати , що зі мною зараз відбувається, адже тобі тепер все рівно до мене. В тебе своє життя… Свої принципи… Друзі… кохана людина…. А я…. А я лише описую свою любов до тебе…. Чому ж так? Напевно тобі так краще…. ТИ не телефонуєш… НЕ пишеш… а значить не думаєш… не любиш… просто колись говорила…. А зараз все по іншому…. Ти щаслива?