Мантра

   Ти – це дещо особливе, наповнене смутком та розчаруванням моє особисте. Плекаю тебе всією душею, замінюю твої нутрощі своїми, аби ти тільки лишився і промимрив своє «Угу», від якого (ти вважаєш) я повинна пісяти кров’ю. Твої стереотипи-принципи-заздрощі-допити-думки вже проїли твій мозок і мені нічого більше не залишається, як конструювати з нього липкі фігурки звірят і щасливих чоловіків/жінок. Через 5 років ними буде гратися наша донька, а коли запитає: «Де наш тато?», я посміхнуся, щоб не заглиблювати її у залишки канібалізму.
   Дивлячись на твоє фото, я завжди намагаюся пригадати, звідки взялося те сонце у твоєму лобі, зірки в очах та ріки/гори/степи – руки/ноги/статура. Бог – Аполлон, сказали б дівчатка років п’ятнадцяти; тіло твоє давно вже перетворилося на жито, що вже 3 роки колоситься на даху моєї будівлі. Деякий час я поливала квіти у твоїй голові, але попри мою турботу вони зів’яли та погнили на річницю нашого весілля. Якби ми жили в Амстердамі, я б не дивувалася, звідки у твоїх кишенях кокаїн, а моя підлога – в тюльпанах.
   Так, «людина-загадка» - це про тебе, і в мене не було, нема і не буде ані трохи бажання розгадувати твої зайоби. Головне, щоб платив аліменти на дитину та віддав їй свою праву нирку. Запах твого тіла ніколи не зрівняється із запахом твоїх нутрощів, це все одно що порівнювати шоколад з отрутою. Задурманена твоїми словами (а може, це був кокаїн?), кидалася за тобою під потяг, спала на собачому коврику та слухала дешевий рос.punk-rock. А пам’ятаєш наш святковий секс біля церкви на східцях?
   Але ти пішов… Що ж, з богом, до космосу. Відпускаю із чистою совістю, але дуже брудним серцем. Гадаю, вибачиш. А ні – то ні. Все одно в альбомі нашої доньки завжди буде фотокартка, де я – це я, а ти – це фікус. Або той самий тюльпан. Звільняю голову твою, засію квіти знову, а раптом зацвітуть? Тоді я буду знати, що ти прийдеш…