Письмо

   Привіт!
   Я подумала і вирішила, що треба все скінчити, адже так буде краще для нас обох. Навіщо я тобі пишу, сама не знаю. Легше було би просто забути, видалити, ігнорувати, мовчанням дати зрозуміти, що все - the end! Можливо, без слів ти все краще зрозумієш, адже ти - це я. Не маю часу розмусолювати та плекати надії, що ти отримаєш цього листа, але я більше не можу чекати та мріяти, що ти покохаєш мене такою довбанутою істеричкою, яка лише хотіла "щастя-кохання-весілля-дітей-померти в один день". Струни моєї душі давно розлагоджено твоєю м'ясистою рукою; я не хотіла, щоб ти побував тут, розбурхав вулкани, проте таки не наважився взяти. Літаючи птахом за сонцем, відчула запах твоєї отрути, вони впивалася у моє волосся, ультразвуком проповзала до вух, ненавистю плекала кохання, сльозами віщувала щастя і... зникла. Як та бездомна кішка чи порожнє жабеня, залишивши сум, що й досі проходить крізь мої долоні.
   Ти такий, як я, в тебе білі щоки, в тебе коси по пояс, нагадуєш західного воїна. Замість квітів у волоссі твоєму свище вітер і морози (здається, я розумію, чому весною поряд з тобою навіть не пахло); на місці очей палає жовтогарячий вогонь (пекельні забави?), який балансує з холодом судин. Як ти досі не помер? Адже семеро твоїх братів давно вбрані у веселкову ковдру твоїх настроїв-сподівань-очікувань-смертей-відроджень. З їхніх тіл вже давно колоситься жито, а ти навіть не підозрюєш, що їх доля - то я. Я збираю їх - вони оживають, і так кожного року після того, як тебе забрали південні вітри. Звільняю голову твою, там сію квіти, намагаюся відродити зламане тобою гілля-життя селянок та богинь; медитую з метою поповнення нутрощів тобою, мені завжди було мало тебе. Тебе не стало...
   Залиши мені сонце, щоб згадувати твої очі; залиши мені місяць, щоб судини твої пестити долонями; гори і хмари - вмиватися твоїми сльозами. Моє життя змінилося, як та гірська річка, на березі якої поросли бур'ян та людські кості. Увійди всередину, наповнюй мою кров своєю отрутою, можливо, потім я зрозумію, яка то є твоя веселка кохання. Мій шлях - нескінченно довгий - чи подолаю його залежить від кількості твоїх жертв (живих чи мертвих?), вони дивляться на мене крізь призму ненависті й болю. Плач малих дітей розриває моє серце, його шматки летять на різні сторони світу, і голодні звірі з'їдають їх за 0,0001 сек. Єдиний вихід - бути з тобою...


Be happy,
Твоя Веселка.