Прощання з сонцем

   - Коли ти помреш…
   - Та дуже скоро, не хвилюйся.
   - Ти не дослухав. Коли ти помреш, ти станеш сонцем.
   - Ч…ч…чому саме сонцем? – спитав він, подивившись на неї хворими очима з лікарняного ліжка.
   - Бо я так вважаю, – вона була завжди впевнена у своїх словах.
   - На мою думку, коли я по…пом…ру, я взагалі ніким не буду. Просто згнию в землі…
   - Ні!! Тіло – так, але душа твоя піде в сонце, бо вона така ж світла, добра й гарна – вона подивилась на нього ясним поглядом, сповненим кохання.
   - Я тебе розумію…підтримка – це завжди приємно, але…я…гово…говорю правду…
   - Ні!! Ти кажеш страшні речі, не сумісні з реальністю. Мовчи.
   - Так, я краще буду мовчати, бо скоро це буде моїм єдиним заняттям. Скоро я…
   - Я піду принесу тобі води та ліки від задухи, – перебила вона його та вийшла з палати.
   - Ох…не хочу води, не хочу ліків…хочу піти. Встати і піти…але…(тимчасове забуття)…
   - Гей, я принесла тобі лі…, - були перші її слова при вході в палату. Шепоче. – Нарешті заснув. Хоч трохи…Добре посиджу біля нього.
**Після двох годин тиші та спокою.**
   -Я заснув.
   -Помітила. Ось, – вона простягає ліки, які весь час тримала у руках.
   - Не буду.
   - Ти що?! Бери, кажу!
   - Добре, добре….Я стану сонцем?
   -Так. Але я не хочу, щоб ти став сонцем. Не хочу!! Розумієш?
   - Розумію, – з глибоким подихом каже він. – Але через кілька днів…
   - Мовчи!!!! Не хочу! Я не хочу, щоб твоє сонце пішло вгору. Там вже є одне. Два – забагато!!!! – репетувала вона не своїм голосом.
   - Не треба…я…я не хочу бачити в останні хвилини твої сльози та прокльони. Мені боляче.
   - Адже ти будеш жити, так? Скажи, що тобі кажуть лікарі?
   - Вони кажуть, що буду жити…у тому світі…ох, тяжко…
   - Ні!!! Я не переживу цього. Я піду за тобою…
   - Ні, цьо…цього не буде. Я не хочу. Чу…чуєш? Я не хочу.
   - Та я ж не зможу. Я не зможу жити без сонця…
   - Воно на небі. Поки що.
   - Що ти кажеш? Не розумію.
   - Потім зрозумієш…все…мені час…іти…
   - Ні!! Не загадуй мені загадку на все життя!! Ні!!!
   - Ти її розгадаєш, якщо будеш жити…прощавай…я тебе…
   - Ні!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!! НІ, НІ, НІ!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!
   Вона довго кричала, але в палаті ніхто не чув її. Через півгодини на шум прибігли лікарі, але згодом познімала свої білі шапки…
   А згори на них дивилося Сонце…І не одне…а тисячі таких яскравих. Та згодом їх затулили хмари, чорні, темні, похмурі…Пішов дощ, який йшов вічно…