Укра на стор я вчить нас власне минуле

    Не є таємницею, що для багатьох людей в сучасній Україні підручник з історії (шкільний чи вузівський), залишається на все життя єдиним джерелом знань про минуле нашої країни.  Ця проблема потребує окремого аналізу, сприймемо це як даність.  Враховуючи це, відповідальність історика, який пише підручник, стає просто величезною і навіть гнітючою.  Історик в сучасній Україні практично завжди стає в більшій чи меншій мірі політиком, «конструктором» суспільних відносин в майбутньому . Перефразовуючи Євтушенка, «історик в Україні більше, ніж історик. Не тільки історичними бувають його твори». Як би не прагнули уникнути цієї риси історики України, їм це не вдалося. Серед таких «більше, ніж істориків» і Орест Субтельний. 
Перед його підручником стояли завдання багато в чому подібні до завдань, що стояли перед працями Грушевського.  Якщо розуміти метанарратив дещо спрощено, як схематизоване узагальнення історії, що виникає в добу модерну, то у випадку з підручником Субтельного ми маємо справу з двома групами факторів, що впливали на побудову структури підручника і саме писання історії. Це фактори наукові: джерельна база, історіографічна традиція,  методологія;    та не наукові: становище в країнах з якими пов’язані автор та твір.
    С. Кульчицький у передмові до першого видання підручника українською мовою зазначив, що структура книги обумовлена думками автора з приводу того, які моменти є ключовими в історії України.  Однак, наскільки це співвідноситься з примордіалістським баченням історії українського народу? Очевидно, що і Субтельний і Грушевський знаходилися в подібних суспільно-політичних умовах, що спричинило їх прагнення подовжити історію України та її нації на противагу іншому політичному табору в науці, що прагнув довести відсутність українського народу та його історії. Фактично, Субтельний та Грушевський своєю діяльністю підтверджують тезу про конструйованість нації та її історії. 
    Важливо зрозуміти: на основі чого Субтельний конструює історію України та українців.  У вступі сам автор називає дві головні теми: відсутність незалежної держави та боротьба за модернізацію українського суспільства. Якщо користуватися термінологією Гегеля, можна сказати, що Субтельний уявляє історію України як перехід народу від стану «неісторичного» до «історичного». Тобто історія України це боротьба (саме це слово вживає Субтельний) за власний історичний простір і час. Це боротьба за історію.  Неможливо повністю підігнати метанарратив Субтельного під один з типів, що запропоновані          Ж. - Ф. Леотаром. Скоріш за все ми маємо справу з поєднанням ідеї прогресу та емансипації особистості.   Той таки Леотар казав, що доба постмодерну – доба недовіри до метанаративів. Однак  ця закономірність не може бути прикладена до всіх, хто читає(вивчає) історію.  Для більшості ця недовіра не характерна таким чином і постмодернізм, як світогляд, в середовищі українців здебільшого відсутній.
    У вступі Субтельний зазначає, що модернізацію в Україні проводили здебільшого не українці і наявний поділ між українським та модерним.  Виникає питання: наскільки модернізацій ні процеси можна вважати частиною історії України? Це питання набуває характеру проблеми, якщо користватися ідеями Тойнбі. Модернізація на території України не є явищем історії тільки України, а відноситься до історії східного православного суспільства. Таким чином історія України у Субтельного конфліктує із всесвітньою історією чи, принаймні, з історією східного православного суспільства. Цей факт не можна однозначно назвати негативною рисою історіописанння у Субтельного. Навпаки, розглядаючи таким чином історію України, автор підводить до розуміння сучасної ситуації , коли по території України пролягає цивілізаційний злам. Українська спільнота, перетворюючись на націю, конфліктувала з домінуючою нацією універсальної держави – Російської імперії. Якщо конфліктує спільнота, не може не конфліктувати історія цієї спільноти. Можна сперечатися щодо гостроти цього конфлікту, але сам факт не визнавати не можна.
     Автор пише про «надзвичайно широке, химерне і барвисте плетиво», яке й намагається структурувати за допомогою «руху до історичності» та конфлікту історії та спільнот.  Визнає Субтельний, що ці спроби структурування йому можливо і не зовсім вдалися.
     Всі ці роздуми підводять нас до питання про методологію, якою користувався Субтельний. Єдине, що можна сказати з упевненістю: це не чистий позитивізм. Звичайно, підручники самі по собі є породженням доби позитивізму в історичній науці, але, Субтельний переріс позитивізм Грушевського, що очевидно з двох речей: 1) списку  вчителів (Пріцак, Лисяк-Рудницький та ін.); 2) ролі, яку відіграє(може відіграти) Субтельний у розвитку української історії та суспільства.  Помітно, що історіописання Субтельного має риси романтизму(акцент на боротьбі, особистостях, особах, що бунтують), позитивізму та сучасних течії в методології.  Манера творчості Субтельного не позбавлена впливу Грушевського та інших класиків української історичної науки.
     Підручник О. Субтельного «Україна: історія» вчить нас… Але на питання: «чому він нас вчить?», не можна дати універсальної відповіді. Адже саме бачення історії у Субтельного формувалося в складних умовах і в не менш складних умовах відбувається сприйняття цього бачення читачами твору. Як наслідок бачення історії України, що сформується в результаті прочитання книги Субтельного буде n разів суб’єктивним.