Дзвiн

 Коли в тобі закінчуються сльози для очищуючих плачів, коли вміст твого серця витікає в прірву тривожних розчахнутих зір, і воно вже не може відкликатися на чуже горе і біль, коли ти переходиш межу відчаю, за якою закінчується існування тебе, як цілісної істоти, коли в тобі висихають останні пустельні джерела надії, струни твого єства раптом починають відкликатися на явища буття, як певний вимірювальний прилад чи музичний інструмент. Твоя душа стає дзвоном, що пройшов горно творення, і, звільнений від глини скороминучої суєти, тихо гуде у передчутті бурі, що насувається, чи тонко співає, відчуваючи водоспад сонця та цвітіння садів. Твоє серце перетворюється на серце цього дзвону, і кожний удар його відбивається у тобі такою дивною музикою, що ти знаєш: навіть коли це калатання припинити, пронизливий граючий гул ще довго буде литися цим світом, несучи комусь втіху, а комусь страшну звістку. І боїшся вже тільки одного – не витримати котроїсь із нелюдсько-холодних ночей, чи якоїсь із страшних пожеж, пустити тріщину, зламати тембр голосу, що звучить у тобі. Цей страх убиває відчуття близькості смерті. Ти – вільний. Ти – звільнений. Ти – голос.
Але це осягнення не робить тебе щасливим. Ти – всього лише частка незміримо–величного, передбаченого... І твоїм призначенням було спочатку вичерпати сльози, виточити серце, зазирнути в прірву, зникнути за межею холодного розпачу.
Чомусь згадується кабінет стоматолога.
- Що там іще на твоєму столі, Господе мій?!