Добромира поема

   
Галичина. Карпатський край.
Стрункі смереки рвуться в небо.
Чарує в горах трав розмай
І від людських сердець так тепло!

Там Прут гнучким потоком б'є,
Біжить, вмиваючи каміння.
На землю сонце щедро льє
Добром і ласкою проміння.

Серпанком закрутився шлях,
Дістав у горах небо синє.
Живуть легенди у серцях
З тих давніх днів і до віднині.


         -   2   -

На Івана на Купала було свято:
Біля річки на березі молоді багато.
Веселилися, співали, хоровод водили.
А як стало вечоріти – вогонь запалили.

Пролітали білокрилі над ними лелеки.
Укривали тінню берег високі смереки.
І з усмішкою дивились величні Карпати
Як дівчата заходились віночки сплітати.

Плили річкою віночки, свічки догорали.
Тиху пісню про кохання дівчата співали:

"Ти пливи, пливи віночку далі, в полонину,
Неси щастя моє й долю, та не на чужину!
Біля матері і батька квіткою зростала.
Не дай Боже, на чужину, щоб я там зів'яла!
Ти пливи, пливи віночку, тільки недалеко:
Хай дасть долю мені рідна Україна ненька!"

Ніч наблизилась до ранку. Зорі догорали.
Добромиру, княжу доньку, чужинці забрали.
В стороні вона стояла – на свято дивилась.
І незчулась, як в полоні сама опинилась:

Так зненацька налетіла ворогів навала –
Той жених, якому тричі вона відмовляла.
Вже й батьки її хотіли за нього віддати,
Тільки донька не хотіла край свій покидати.



           -   3 –

За кордоном, у маєтку готується свято.
Запросили на весілля вже гостей багато.

Наречена – Добромира , служницю благає:
- Відпусти, бо тут на мене нещастя чекає!

Не коханий, осоружний мені наречений.
Хай багатий він і красень,
                молодий та чемний.
Та не маю я до нього ні крихти кохання.
Відпусти, бо не діждусь я, мабуть і світання!

Я зів'яну, наче квітка на землі-чужині.
Нема щастя у полоні, у чужій родині!

                -  4    -

Умовила таки. І служниця,
Взявши кусок сиру,
До чаклунки у світлицю
Веде Добромиру.

Сир – як плата. Зла чаклунка,
Глянула їй  в очі,
Бере зілля із пакунка,
Щось над ним шепоче.

Чорний відвар готувала,
Княжну напувала.
Потім тричі приказала,
Щоб птахом та стала.

Грім ударив, блискавиця
Небо розірвала.
Княжа донька – чорна птиця,
Галкою стала.

А чаклунка, стулив віки,
Сміхом заходилась.
Прокричала, що навіки
Так вона лишилась!


                -  5  -

Чорним птахом летіла додому
Княжа донька, яка не скорилась.
Дощ і вітер збивали додолу,
Втома відчаєм в серце вселилась.

Не звернула. До замку влетіла,
Сіла біля віконця матусі.
Склала чорні утомлені крила:
Мати серцем відчути щось мусить!

Та не спала – на доньку чекала,
Що забрали в полон чужі люди.
У гаю, де щоденно гуляла,
Виглядала – чи там вона буде?

Бачить галку вона на віконці –
Не сполохалась та, не злетіла,
Чорні очі блистіли на сонці,
Наче мамі відкритись хотіла.

Защемило в душі, лягла туга –
Серце матері доньку впізнало!..
Та уже із-за чорного Буга
Військо враже на них наступало…


                -  6  -

Били, різали, люто знущались.
Цілі села вогнем попалили.
Коли сонце над лісом піднялось,
Княжий замок вони обступили.

І тоді зграя галок зібралась.
Наче хмара, вони налетіли:
В очі ворогу дзьобом впивались.
Били крилами, мов шаленіли!

Добромира вела за собою,
Бо свій край захистити хотіла!
І незчулась, коли під ногою
Вже земля була! Руки – не крила!

Чари злої ворожки пропали!
Бо є сила за них іще більша:
Не для користі, не ради слави,
Від усіх почуттів в світі  вища –

Та любов, що до рідного краю
Із народження з нами назавжди:
Світ від дому і до небокраю,
Світ пісень колискових і правди.

Щира дружба, тепло і довіра
Там, де мати-земля породила.
Та любов є надія і віра,
Що дає нам і силу, і крила.

Що бентежить серця і чарує,
Кожну мить перетворює в казку.
І любов'ю серця нам гартує,
Віддаючи душі свою частку!


           -   7   -
Галка чорна на гербі,
Золота корона.
Чи в задумі, чи в журбі:
Земля згадок повна.

Сплинув час, немов вода.
Обміліли ріки.
Тільки пам'ять поверта
В ті часи. Навіки

Залишилась у серцях
В силу землі віра:
Та легенда – чорний птах,
Галка – Добромира…