Байдуже

Раптом стало якось байдуже.
Раніше відчувала цей біль, відчувала зсередини, десь там, глибоко-глибоко... Відчувала так, що аж руки стискала від відчаю - боляче, боляче, боляче!
А зараз... Зараз лише самотньо. Як це жахливо - відчувати, що зараз зірвешся у прірву. Дивитись в ці очі, такі сірі-сірі, і відчувати, що все, чим жила розколюється на мільйон шматочків, а серце стискають крижані ланцюги. Почервоніла, відвернулась, ніби байдужа... Про що думала - не пам'ятає, була не в собі. А прірва все ближче і ближче. Кава у чашці плещеться, б'ється ніби відчайдушна хвиля о білий фарфор. Як серце. Ось-ось переллється через край. Як сльози. А він навіть не посміхнувся, дивиться крізь неї.
Ні, вона не малює собі яскравих картин, не будує повітряних фортець. Не маленька, все розуміє. Вони - ніби у переповненому людьми метро. Ідуть в один бік, в одному поїзді...
Лише вагони різні.
Вона його бачить, бачить крізь заплямоване вікно. Іноді він дивиться в її бік, іноді навіть посміхається, щоб одразу ж відвернутись. А вона торкається руками брудного скла, холодного, як лід. Вона відчуває цю гладку поверхню...
Та кричить.
Кричить, намагаючись розтрощити вікно, розтрощити цю скляну стіну байдужості. Але він не чує. Може, скло занадто товсте, може, занадто багато людей між ними а, може, так долею вирішено - не мають люди, що у різних вагонах їдуть, зустрічатись очима...
Як це жахливо - розуміти, що зараз зірвешся в прірву. Але вже байдуже. Вже навіть болю немає.
Лише брудне скло набридло.