Прогулянка

    Я не люблю гуляти, бо в мене у дворі немає жодного приятеля. Коли мене силоміць відривають од книжки, я змагаюся скільки сили, а коли моєї сили не досить, щоб переконати матір (це вона найбільше дбає про свіже повітря для мене), спускаюся вниз і починаю тинятися, як в’язень, по п’ятачку нашого двору, знайомого мені до дрібнички.
    Моє ж гуляння химерне. Виходжу на ганок і стою, на повні груди вдихаючи автомобільним перегаром, що втягується у двір через під’їзд, як через витяжну трубу; опісля виходжу до лавки і сідаю. Міг би просидіти так скільки завгодно, коли б мав у руках книгу, але у мене її рішуче відібрано. Я можу тільки згадати те, що тільки-но читав, а очі мої зорять у темну, чорну трубу нашого під’їзду. Стіни по боках обдерто машинами, що заїжджають сюди – під’їзд цей будувався не для машин, а для карет. Я міг би побачити лавки, залізні ворота досить вишуканої роботи – єдина справді приваблива архітектурна деталь, що є в нашому дворі. Моя душа посилає туди свої струми. Я витікаю у те чорне сутінне жерло, наповнюю його своєю присутністю, притискаюся до фігурних грат, бо за ними хідник, по якому чомусь надто хутко біжать перехожі і мигають машини – живе там вулиця. Всю картину я повертаю в себе, як спогад чи внутрішнє бачення, бо мене починає з’їдати нудьга, бо я стою в парадному і дивлюся на дощ, не маючи змоги навіть потинятися по круглому п’ятаку нашого двору; дощ хлепче й хлепче, наче величезний собака хоче випити наш двір і всі будівлі в ньому.