Кохання чи...

    Кохання… А чи є воно насправді? Невже літери алфавіту, складені людьми в дане слово, можуть створювати реальність? Справжню реальність, а не мою, твою, будь-чию, а таку, якою вона повинна бути. Складно. Складно подивитись тобі в очі і сказати: «Кохаю», якщо насправді не знаєш, що воно таке і чи є взагалі. Поцілунок… присмак тютюну на вустах, солодкий подих, я тебе ко… Ні.
    Я знаю, що є прив’язаність і можу впевнено сказати, що прив’язана до тебе душею і тілом, словом і думкою. Прив’язаність:
  а) це коли відчуваєш потребу в комусь, без кого, ти розумієш, не можеш існувати;
  б) це коли, нав’язуючи собі думку про неможливість життя без даної людини, усвідомлюєш, що брешеш самому собі;
  в) це коли такі тупі створіння, як люди, вважають це коханням, а коли запитаєш: «Що на вашу думку є коханням?», то тільки чуєш: «Ги-и-и-и-и-и…а я нє знаю-ю-ю». Так от, постає головне питання: що ж таке кохання? Якщо вірити в його існування, то у кожного поняття різне, проте висловлю свою думку. Кохання – це певна залежність, породжена ненавистю, пристрастю, розумінням та проявом усього цього на практиці. Кохання – це почуття людської свідомості, оспіване у піснях, підняте у віршах, описане у прозі. Кохання – це біль і страждання, це приношення в жертву себе заради того, щоб бути разом; можна сказати, це взаємна жертва. Кохання – це припинити порівнювати. Кохання – це все і це все, що ми знаємо про нього. Тому таким мало розмовним істотам, як Гомо Сапіенс, яким важко висловити свої думки, важко пояснити це слово із семи літер, тому вони і не часто роздумують над цим питанням.
    Коли ти не поруч, я відчуваю потребу бути з тобою, відчувати запах твого волосся, ніжність шкіри, теплоту твоїх рук на своєму тілі, чути голос… Все! Мені більше нічого не треба, я задихаюсь від свободи у тобі, я забуваю про весь світ, а він мені і не потрібен. Коли ти поруч, я ховаю очі від твоїх, проникливих, я намагаюся не дивитися на тебе, притуляючись до твого плеча, я не хочу тебе чути і бачити, я не хочу тебе мати. НІ!!! Але! Не йди – і вже біля твоїх ніг, не йди – і я буду задоволена, не йди – і я буду кохати, чи то пак, страждати, ревіти від болю. Будь моїм богом, прийми мене в жертву. Ти – мій наркотик, доза якого мені потрібна кожен день, і без якого я психую, нервую, депресую, деградую, помираю.
    Смерть у коханні – чи нема ще більш банального? Знаєте, як кажуть, «банально, но факт». Та взагалі, які нафіг банальності, коли тисячі хлопців та дівчат дохнуть від того, існування чого не підтверджено науковцями. Факти… Що ж, певно, нікому не зрозуміти, наскільки мстивим і відчайдушним є стан людини, коли вона «кохає». Суїцид через коханого? Люди, це ж ідіотизм. «Він мене не кохає, я йому не потрібна, я не гідна його», а наслідок – різані вени та зайві витрачені гроші на похорон. Егоїзм чистої води. Якщо людина бачить якісь проблеми, зокрема в особистому житті, то вона одразу бажає накласти на себе руки. Чому? Чому завжди так? Невже ви не навчились протистояти течії, а не плисти за нею? Тупі. Невже у вас немає власного стійкого его, стержня всередині? Тупі. Якщо для вас сенс життя полягає у коханні, у присвоєнні когось собі, у створенні сім'ї і все, то для чого розвивається культура, бізнес і якого дідька мати вас на світ породила? Смерть у коханні…        А може, навпаки: кохання у смерті? Це вже більш схоже на дійсність. Певну, неповну, але все-таки дійсність. А саме кохання (якщо воно існує) породжує відчай, який призводить до смерті. Тому якщо ви живете і спрямовуєте все своє життя на пошук кохання, то варто задуматись: а чи є воно взагалі? А чи треба передчасно страждати і прощатись зі світом, не зробивши нічого гідного у своєму мало досвідному житті? Хоча… Ваші вуха затулені, ваші очі заплющені, ваші серця закриті… Вам чхати на думки інших, «мнє, канєшна пріятна, но у мєня свого відіньє вєщєй». Тоді… тоді просто живіть, дихайте. Носіть свої рожеві окуляри.