Дивн пригоди кота Васька

Євген Ткаченко
ДИВНІ ПРИГОДИ КОТА ВАСЬКА
Про незвичайну подорож кота Василя в нашому селі розповідають легенди. Звичайно, не всі вірять у те, що сталося...
Та коли сюди якось наїхало столичних кореспондентів, то у недовірливих очі немов заокруглилися від неабиякого подиву! А от у Васька вони, навпаки, почали дивно звужуватись від спрямованих на нього телекамер і фотоапаратів.
"Як добре, що не вмію розмовляти по-людськи, - розмірковував він, - а то б ще й мікрофони під носа тицяли... І все ж яка смачна ковбаса у цих журналістів! - Кіт з насолодою облизав свої вуса. -Що то значить столиця... В нашому селі такого делікатесу, певно, немає. А якщо і є, то він не по кишені моїм хазяям..."
Васько з жалем зиркнув на велику валізу, куди щойно зник апетитний шмат ковбаси, котрої він тільки-но скуштував. Втім, за хвилинку його думки вже перескочили на інше: "А було б непогано розмовляти, як люди. Я б їм такого наговорив, що не вмістилося б ні в якій газеті. Та що там у газеті? - В книзі! А ще ліпше - в кіно. Багатосерійному. Про таке потрібно годинами читати і дивитись. Як це роблять мої хазяї - хлопчаки Микола та Сашко, захоплюючись якимось там Гаррі Поттером...
Ні, про мене, напевно, розкажуть ще захопливіше",- самозакохано розмірковував Васько, раз-по-раз кидаючи жадібні погляди на валізу з ковбасою, яка не давала йому спокою. Про таку смакоту він навіть і не мріяв, коли голодував під час своєї незвичної і незабутньої мандрівки.
...А все розпочалося з вигадок Миколки, який, як здавалося Васькові, любив його менше. Бо коли той, жартуючи, закидав кота на дерево чи дах сараю, Сашко зазвичай обурювався і мчав рятувати свого пухнатого друга. Власне, Васька важко було не любити, бо був він маленьким, гарненьким і таким беззахисним... Іноді його дражнили (певно, за колір), як грізного пса з сусідньої вулиці, - Сірком. Тож інші коти явно заздрили, що йому таланило ще змалкуа, отже, з усього видно, таланитиме й надалі. Коротше, Васько відчував, що обов'язково стане знаменитим. Так воно й сталося...
На їхньому подвір'ї жив здоровенний сірий гусак, який з насолодою плавав у широкому і глибокому озері, що хлюпотіло біля самісінького городу. Його береги обрамляли щільні зарості очерету. Васько любив стрибати поміж його стебел, ловити різних комах і коників. Він і гадки не мав, що все це йому неабияк знадобиться пізніше, під час несподіваної подорожі.
Якось Миколці спало на думку зробити з котика... матроса, і Сашкові ця ідея теж припала до снаги. Хлопчаки вирізали з пенопласту білого кораблика, прив'язали його цупким мотузком до шиї гусака і всадовили Васька на так звану палубу. Спочатку кіт сидів нишком, а далі, освоївшись, вже з гордістю позирав на берег, де за його плаванням із заздрістю споглядали сусідські кошенята.
Це було розкішно! Мимо пропливали білі лілеї, латаття з широким округлим листям і зарості зеленкуватої ряски. Згодом, граючись, котик спромігся зачепити своїми хоча й невеличкими, але вже гостренькими кігтями маленьку рибку. Такою він смакував, коли її приносив з рибалки Сашко.
Коли гусаку набридало бути візником, він причалював до берега і неспішно чвалав до сараю, тягнучи рукотворного "човна" зеленим споришем. Тут на нього очікувало корито з їжею, якої б Васько ніколи не наважився навіть скуштувати.
Хлопці знімали з шиї гусака мотузку, а кораблик клали біля верби, на яку котик любив залазити, чіпляючись кігтиками за оскорузлу кору.
Подібні мандри озером відбувалися майже щодня. Лише в негоду Васько міг спокійно нишпорити в курнику чи сараї у пошуках тих загадкових мишей, яких він ще ніколи не бачив та про яких йому так багато розповідала матуся.
Свого візника-гусака котик щиро жалів. Можливо, через те, що той жив на подвір'ї самотньо, з півником і курками чомусь не знався. Схоже, єдиною розвагою в його житті було плавання з Васьком. Тож згодом вони стали справжніми друзями. Інколи гусак навіть дозволяв котику вмоститися на своїй спині і бавитись прив'язаним до довгої шиї мотузком. Вдаючи, що сердиться, він злегка щипав Васька за вушко своїм червоним дзьобом, що пухнатому надто подобалося.
Сусідські хлопчаки, з усього було видно, неабияк заздрили Миколці та Сашкові. Ще б пак: такого дива на селі ще не було, щоб гусак з кошеням бавився і катав його на собі!
Поступово наближалась осінь, а з нею - і холоди. Одного похмурого дня на озеро прилетіла зграя гусей. З того, як вони себе поводили і як виглядали, було зрозуміло, що це нетутешні. З їх появою життя Васька геть змінилося. Гусак майже забув про нього! Ледь поснідавши, він мчав до прибульців і згодом став для них своїм. Котику нічого не залишалося, як слухняно плисти за ним на своєму кораблику, тоскно вслухаючись у гусяче ґелґотіння.
Та одного разу сталося щось неймовірне: гуси раптом здійняли несамовитий ґвалт, почали бити крилами об воду, а потім один за одним злітати в небо. Що відбулося далі,Васько не забуде ніколи! Його ліпший товариш, його рідний гусак раптом помчав за втікачами і враз, ніби хто його підкинув, відірвався від води та й полетів!
Кораблик тіпало, мов у лихоманці, і Васько ледь не випав з нього. Щосили він вчепився за його край кігтями і від страху замружився...
Та враз усе стихло. Васько відчув, як його щось колисає, мов на стовбурі соняшника, куди він частенько забирався, втікаючи від оскаженілого півня.
Але це був не соняшник! Котик боязко відкрив очі і... злякано закляк: він витав у повітрі! Внизу плавно пропливали озеро, хати і величезне жовте поле, куди він так мріяв потрапити (коти запевняли, що там є дуже багато мишей). А над ним летіли гуси. Вони мовчки махали крилами, витягнувши вперед свої довгі шиї.
В повітрі вони пробули не день і не два. За цей час котик всього натерпівся. Особливо його страхали блискавки, що вогняними стрілами пронизували небо під страшенний гуркіт і тріск громовиць. Васько досі подібного ще не бачив. У такі моменти зграя приземлялася. Гуси ховали свої голови по-під крилами і відпочивали. А котик залазив своєму другові під хвоста, де було тепло і затишно. І тоді на нього нахлиналищемні спогади - про матусю і рідні краї...
Нарешті, зграя прибула до величезного озера. Воно було напрочуд гарним і незвичним. Чудернацькою виглядала і рослинність довкола. Васькові одразу ж заманулося відряпатись на гіллясте дерево, де йому вдалося впіймати декількох химерних комах. Гуси весело хлюпалися в теплій воді, прудко пірнали і щось спритно виловлювали.
Дивними здалися Васькові і навколишні будівлі, і люди, і їхній одяг, і їхня мова. А ось коти нічим не відрізнялися від раніше знаних, і він швидко став серед них своїм. Щоправда, іноді вони його били, називали чужоземцем. І хоча Васько ніколи не залишався в боргу, вухо йому все ж таки надірвали. Після того його почали дражнити "міченим", та він не ображався.
В теплих краях час спливав швидко, і за своїми розвагами, бійками з котами, полюванням на різнобарвних птахів, солодкими снами під ласкавим сонечком Васько й не помітив, як підріс. Він несподівано зрозумів це, коли в черговий раз вмощувався в своєму кораблику і з подивом виявив, що той став для нього замалим. Та це не заважало котику й надалі кататися на ньому і з нього ловити рибку...
Якось надвечір, набігавшись, Васько лежав на березі озера, насолоджуючись сонячним теплом. Він і збагнути не встиг, що сталося, як враз опинився під сіткою, а ще за мить - у величезній клітці, де вже було з десяток таких, як і він, бідолах. Блискавично в його пам'яті промайнула розповідь старого тутешнього кота про подібні вилови бездомних тварин. Васькапройняв жах. Він гарячково розмірковував, що вдіяти, як вирватись із полону...
Наразі дверцята клітки відчинилися, і не встигли відловлювачі вкинути до неї ще двох котів, як Васько кулею рвонув з місця і миттю вчепився в обличчя одного з поневолювачів. Від несподіванки той упав на спину, інший же перелякано застиг на місці. Васько, а за ним і решта котів-бранців кинулися навтьоки. Ось так він, "мічений" чужоземець, став визволителем. За це його шанобливо почали величати героєм.
Відтоді наш котик почувався набагато впевненіше і вже не так боявся нишпорити по задвірках. Якось гуляючи біля високого паркану, він побачив, як з розкішного будинку (тут його чомусь називали палацом) вийшла вродлива, ошатно вбрана жінка, а в руках у неї була гарнесенька пухнаста кішечка, від одного погляду на яку у Васька шалено закалатало серце. Так вона запала йому в душу!
Жінка бережно опустила кішечку на яскраво-зелений килим газону, тримаючись за мотузок, прив'язаний до золоченого, з блискучими камінцями нашийника. Киця мляво попрямувала до квітів, неохоче обнюхуючи їх. А сама тим часом крадькома позирала вбік Васька. В її погляді читалося, що їй давно набридли і цей будинок, і ця пані, і це безрадісне існування в неволі. Хотілося туди, за паркан, де вирувало вільне життя вільних котів.
Та не встиг Васько досхочу намилуватися чарівним створінням, як помітив, що в його напрямку мчать два оскаженілих пси, нацьковані охоронцем. Однак це не злякало нашого героя, адже бігати він умів неабияк, на заздрість тутешнім котам. Тому вмить уже сидів біля свого гусака і з щемом згадував сумні очі тієї кішечки, яку, певно, більше ніколи не побачить.
Це його невеселе припущення знайшло підтвердження наступного дня, коли він побачив "свою" зграю, яка виглядала надто збудженою. Васько зрозумів: має відбутися щось важливе, тож ні на крок не відходив від гусей. І ось надвечір вони, немов за командою, здійнялися в небо і полетіли, роблячи прощальне коло над озером. І лише його друг-гусак все ще залишався на березі, промовисто позираючи на Васька: мовляв, гайда з нами, друже! Той не забарився втиснутися у вже затісний кораблик, міцно вхопився лапами в його краї.
Гусак зробив розбіг і відірвався від крутого берега. Кораблик з котом, мов велика жаба, застрибав по воді, а згодом теж підійнявся у повітря. Васько знову, як і вперше, відчув себе, немов на соняшнику. Закортіло пронявчити щось прощальне й озеру, що швидко віддалялося, і пихатим тутешнім котам, і тій незнайомій кралечці-кішечці, котра залишалася в цьому гарному, привітному, але такому чужому краю. Наразі він з радістю усвідомив, що повертається додому, де на нього чекають матуся, Микола і Сашко, друзі-коти...
Та зворотний шлях був нелегким. Голодний гусак дедалі вибивався з сил, тягнучи за собою кораблик із заважкеньким котиком. Тож недивно, що від зграї вони відбилися. Добиралися самі, допомагаючи один одному. Позаду зосталися і високі гори, і широке море, і безкраї степи...
Коли гусак сів на воду свого озера, а кораблик з Васьком плюхнувся у тихе водяне плесо, Сашко з Миколкою, котрі сиділи на березі, від несподіванки і подиву немов остовпіли.   Та враз, скинувши з себе оціпеніння, вони з радісними вигуками подалися зустрічати прибульців, незважаючи на холодну воду, виціловуючи та пригортаючи їх до себе.
-Я ж говорив, що вони повернуться, а ти не вірив! - кричав Сашко Миколці, знімаючи з себе мокрі штани.
За всією цією метушнею незворушно спостерігала з берега поважна кішка - Васькова матуся. Погляд її зеленкуватих очей, здавалося, був суворим. Але він враз пом'якшав, коли Васько тицьнувся своєю винуватою мордочкою в неньчин теплий бік і тихо замуркотів від задоволення. Кішка приголубила свого неслуха, за яким так сумувала, й почала ніжно облизувати. Вона пробачила йому і довгу несподівану розлуку, і свою материнську тугу, і його небезпечну мандрівку...
-І все-таки жаль, що я не можу розмовляти по-людськи, - підсумував свої роздуми Васько. -Адже про чимало колоритних деталей нашої з гусаком мандрівки кореспонденти так і не дізнаються...
Втім, ми таки стали знаменитими!