Марусин двоб й

Євген ТКАЧЕНКО
МАРУ СИН ДВОБІЙ
Про те, що відбулося в цьому невеличкому, але багатому на розкішні ліси, поля і луги краю, люди мало кому розповідають. Вони неохоче згадують того жадібного, пихатого "панича", який мріяв приборкати світ природи. Кожен з них волів би забути про цього злодія та його батьків, навічно викреслити їх зі своєї пам'яті.
Але якось розповівши своїй доньці про все, що тут сталося, ми вирішили, щоб на світ з'явилось це казкове оповідання.
Гадаю, що про заподіяні злочини проти природи вам, дітки, потрібно знати. А ще більше - про того, хто не побоявся дати відсіч губителям всього живого, хто рішуче постав на захист птахів і звірів.
Отож у тому квітучому краю, де кожен пагорб потопав у смарагдовій зелені, а ліси, поля і яри прямо таки кишіли звірами і комахами, жив один хлопчик. Вже з дитячих років він мріяв про те, щоб все-все, що є на світі, належало йому. Коли він ходив до школи, то завжди заздрив тим, у кого з'являлось щось новеньке чи незвичне. А ще він полюбляв... красти. До його рук так і "прилипали" гарненькі олівці, ручки та зошити. Він не міг прожити і дня, аби у когось щось не поцупити. Друзів, звичайно ж, не мав, та чи й захотів би хто з таким товаришувати?
А жив хлопчик на самісінькому краю села, біля лісу, у величезному будинку, який ховався за високою огорожею. Що коїлось за тим парканом, чим займалась його сім'я і він сам - довго ніхто не знав. Лише інколи люди помічали, як тут з'являлись чиїсь розкішні автівки - "джипи" та "мерседеси". Хто і чому на них їздив до лісу - ніхто не відав. Частенько лиш бачили, як цей "панич" (так прозвали Петра хлопчаки) всюди бігав і ловив сачком різних комах і метеликів. Звичайно, все це сприймалося як дитячі забави, і нікому й на думку не спадало, до чого вони призведуть у недалекому майбутньому. Отже, люди звикли до подібних уподобань Петра, а на його батьків просто не зважали, оскільки ті ні з ким не зналися і вели утаємничений спосіб життя.
Односельчани продовжували займатися своїми справами, а їхні діти, попоравшись після школи та вивчивши уроки, веселилися собі в лісі чи біля річки. Бувало, зберуться юрбою під кудлатим дубом і потай годинами спостерігають за лисицею, котра бавиться зі своїми лисенятами, чи за двома їжачками, що жили під величезним, кострубатим пеньком. Ще з більшим захопленням вони милувалися повітряними хороводами, які влаштовували над квітковими галявинами різнобарвні метелики. Нікому з них і на думку не спадало впіймати бодай одного. "Нехай живуть собі та звеселяють нас красою своєю", - так говорили дітям їхні батьки. Можливо, тому в цих краях і водилося безліч цих Божих створінь - звірів, комах і пташок. І хто не приїздив сюди, той завжди дивувався їх кількості і розмаїттю. Здавалося, що збігались вони сюди з усього світу.
Отже, невипадково з'явилася в цих краях і сім'я Петра. А чому - ми дізнаємось після того, як познайомимося з однією дівчинкою, котра зростала в звичайній, працьовитій і щасливій сім'ї хлібороба.
Маруся була єдиною донькою у комбайнера. За кмітливу вдачу, веселі грайливі бісики,
і
що витанцьовували в її синіх очах, і довгу, товсту пшеничну косу дівчинку любило все село. Вона, як дзвіночок, своїм веселим сміхом пробуджувала тих, хто любив поспати, і не давала заснути тим, хто рано вкладався в постіль. Ох, як же не любив її сусід Петро, той самий "панич"! І потрібно ж було тому статися, що й ходили вони до одного класу та ще й сиділа дівчина за його спиною... Ніби навмисне вибрала це місце за партою, щоб і тут своїм пронизливим поглядом "свердлити" його в потилицю...
Маруся з першого ж дня появи Петра в селі почала підозрювати його в якихось поки що їй самій незрозумілих і таємних діях. То він з важким кошиком потайки повертався з лісу, коли там не було ні ягід, ні грибів, то крадькома пробирався звідти з барвистими коробками та сачком під рукою... А останнім часом вона, ніби передчуваючи наближення чогось страшного і невідворотного, з острахом поглядала на подряпини та сліди укусів на руках Петра. Своїми спостереженнями і підозрами Маруся ні з ким не ділилася, навіть з батьками. Та й навіщо було втягувати їх у цей, на її погляд, дитячий двобій, в якому вона обов'язково має здобути перемогу? Тим паче їй достатньо було тієї відвертості, з якою вона звернулася до вчительки біології... І хоча часу відтоді минуло вже чимало, а на серці мов хто зарубку зробив... Вислухавши Марусю, вчителька, навпаки, почала вихваляти Петра, який, як виявилося, не так давно приніс до кабінету біології подарунки - заспиртовану ящірку та декілька засушених метеликів. "Ні!" - вирішила вона. -Я сама повинна про все ґрунтовно довідатись і вивести Петра, з його сумнівним сімейством, на чисту воду.
Це рішення визріло в її серці не заради розваги чи бажання прославитися бодай якимось чином. Любов і тільки любов до беззахисних Божих створінь і самої природи, котру посіяв в її серці татусь, керувала нею. Ще змалку Маруся пам'ятала майже кожен день, проведений у лісі чи на полі. Закінчивши косовицю, батько брав її на руки, і вони з насолодою поринали в хащі такої дивовижної, загадкової і такої рідної природи, де кожен кущ, кожна травинка чи листочок розкривали їм свої принади.
А сама косовиця! Це ж безмежне щастя - сидіти у татка на руках і керувати величезним кораблем-комбайном, що пливе по безкрайому жовтому полю...
Одного разу тато різко загальмував, і Маруся з острахом побачила під самісінькими лезами, що стрижуть пшеницю, маленького зайчика. Батько не запускав двигуна доти, доки Маруся не віднесла пухнатого в кущі, куди дременула сполохана зайчиха-мати.
А стільки в її пам'яті щасливих затишних вечорів, коли вони з татом розповідали матусі, котра поралася на кухні, про їхній похід до глибокого яру, де живе їжачок, чи до нори, з якої визирали троє лисенят... Ні, такого ніколи не забути! А особливо тих миттєвостей, коли вона один-на-один з природою мала змогу спостерігати за комахами, звірами та птахами.
Ніхто, навіть батько, не повірив би у те, що Маруся з часом навчилася вільно спілкуватись з живими істотами лісу, розмовляти з ними і, по можливості, допомагати їм. Якби не вона, то хто б, скажімо, підсобив їжаку виловити із струмка його маленьких синочків?
А метелики... Тільки завдяки їм Маруся, врешті-решт, дізналась правду про злодіяння Петрової сім'ї. Все почалося з великих літніх походів до лісу разом із однокласниками. Пламеніючі язики багаття, хороводи та пісні розважали та радували не тільки дітвору, а й різнобарвних метеликів, що кружляли над гомінкою галявиною. Здавалось, вони злетілись сюди з усього лісу. Дехто з дівчат, чиї батьки рідко гуляли з ними в лісі, стояли, як вкопані, роздивляючись дивовижні створіння, котрі з'являлись то тут, то там, виконуючи в повітрі такі віражі, що льотчикам і не снились! І тільки з появою Петра все немов завмерло... Марусі зненацька вчувся сигнал тривоги, зрозумілий тільки їй одній: "Це той, з барвистими коробочками... Втікаймо, втікаймо, втікаймо!" І за мить з галявини почало зникати все живе - не тільки метелики, а й комахи та жуки. Приголомшені діти не могли зрозуміти, чому так сталося?
Відтоді Маруся і почала прискіпливо придивлятися до Петра, вивчати його маршрути в лісі і навіть слідкувати за ним та його батьками. Остаточно вона переконалася в заподіяних цією сімейкою злодіяннях, коли, збираючи волошки біля таткового комбайну, почула, як сокіл схвильовано розповідав зграї горобців про свою долю. Виявилось, що тим літом Петро з батьком зловили його, ще молодого, в сітку і разом з такими ж, як він, продали в неволю чужоземцям з вузькими очима і гострими борідками.
Сидів він у них у золоченій клітці, в просторому замку, а поряд, в зимовому садку, сотні таких же невільників виспівували свої сумні пісні про неволю та рідний край. Тут були чижики, синички, солов'ї, попугаї, колібрі і навіть чорногузи, котрі самотньо блукали поміж пальм, вишукуючи привезених сюди в такий же спосіб жаб і жуків.
І все ж соколу поталанило. Якось літнього дня один із хазяйських синків відчинив клітку, ухопив птаха та почав прив'язувати йому до лапки мотузку. Та якоїсь миті сокіл відчув слабину в дитячих руках і з силою рвонув з ворожих обіймів. Кільце мотузки враз розпустилося, і сокіл стрілою випурхнув у небо. Він чув, як з радістю його проводжали прип'ятський та закарпатський солов'ї, херсонські степові соколи, полтавські синички та чижі, африканські папуги, американські колібрі... І навіть придніпровські жабенята посилали йому своє прощальне ква-ква-ква...
Перелетівши через пустелю, море і гори, сокіл тільки тоді заспокоївся, коли побачив безкрає жовте поле і знайому синю смужку рідної річки. Саме тут, серед поля, першими йому і стрілися ці веселі, безтурботні, грайливі горобці, котрі юрбою кидалися у хлібне море чи вискакували один за одним із стіни високих стебел.
Те, що розповів сокіл, остаточно переконало Марусю в її підозрах щодо злодійства Петра, який разом зі своїми батьками дійсно займався поставками "живого товару" за кордон. Це вони, переїжджаючи з одного міста України до іншого, то тут, то там виловлювали звірів і птахів та продавали багатіям різних країн.
Марійка поспішила до села, подумки складаючи план своїх термінових дій. Вона уявляла, як разом з міліцією робить обшук на подвір'ї "паничевого" господарства, а неподалік стоїть розгублена, з винуватим обличчям вчителька біології... Або як посеред Петрового подвір'я палахкотить величезне багаття, в якому згорають барвисті коробки, сачки і сітки, а сам Петро прив'язаний до височенного стовпа. Дівчата і хлопці по черзі шмагають його оголений зад пучками кропиви, а він горланить, як навіжений: "Простіть, більше не буду!".
Або ще: Петра закльовують чорногузи і степові орли чи гризуть злі вовки. Втім, Маруся розуміла, що така помста незаконна і неможлива. Тому в її мозку тривав тяжкий пошук єдиноправильного рішення, яке б вдарило в саму точку, в саме серце зловмисників.
Вона з ненавистю поглянула на високу кам'яну вежу Петрової домівки і з ласкавою посмішкою зайшла до своєї рідної хати. На столі парували вареники з сиром, а матуся виставляла на розстелений на столі білий рушник обід, який дочка мала нести татові на поле. Маруся знала свій обов'язок і тому так вчасно тут з'явилася.
Ухопивши невеличке відерце, вона прудко вискочила з хати і побігла на город, де виблискували молоденькі огірочки, виставляючи з-під широких листочків тільки-но розповнілі боки ласкавому сонечку. Маруся знала: татусь дуже любить ними смакувати.
Коли відерце було майже повне і Маруся вже збиралася повернутись до хати, за дощатим парканом Петрового подвір'я почулися голоси. Явно невдоволений батько Петра наполягав на підвищенні ціни за товар. А якісь незнайомці вперто йому заперечували, посилаючись на невиконані ним умови договору. Мова йшла про продаж партії щойно виловлених звірів. Суперечка ставала дедалі напруженішою і вибуховою: здавалося, ось-ось розпочнеться запекла бійка. І тут Марусю охопило бажання зробити те, на що вона довго не наважувалася, але що постійно зріло в її душі. Тим паче, щось подібне вона якось випадково почула з розмови батьків. Тоді тато з гнівом говорив мамі, що ладен взяти важкого дрина і розтрощити там, за парканом, всі клітки, аби визволити з неволі бідних тварин. Адже і міліція, і місцева влада просто без діють.
Маруся тихесенько поставила відерце на ґанок і крадькома, через кукурудзу, пробралася до паркану сусідів, відхилила розхитану дошку й опинилася на чужому подвір'ї. "Треба діяти, - міркувала вона, - поки обставини цьому сприяють".
Через квітучі зарослі високої мальви Маруся бачила пихаті морди тих, хто сперечався. Спасінням для неї було те, що їх відгороджували від в'їздних воріт і основної території, де розміщувались клітки із звірами, декілька автомобілів. Тож дівчинка без вагань проскочила до сараю, по-під яким в два яруси стояли ящики та клітки. Затамувавши подих, вона зупинилася біля клітки з двома вовками. Один з них пронизливо дивився на неї, ніби розмірковуючи - ворог це чи друг, визволитель чи вбивця... Маруся швидко обвела поглядом решту невільників і побачила в очах кожного із них довіру і надію на порятунок. У неї від жалю боляче стислось сердечко. Хотілось на все село вигукнути зловмисникам: "Нелюди, що ж ви коїте?! Навіщо губите братів наших менших?". Але вона стрималася, обережно попрямувала до воріт і потягла вбік товсту металеву планку. Величезні ворота поволі розповзлися...
Зненацька за спиною щось клацнуло. Марусю мов ошпарило варом. Вона миттю сховалася за вовчою кліткою і спостерігала, як з-за автомобіля вийшов хазяїн, обвів поглядом подвір'я, прислухався... Але, не помітивши нічого підозрілого, повернувся до гостей. Полегшено зітхнувши, Маруся прудко вискочила із схованки і відчинила дверцята вовчої клітки. Вовки виходили повільно й гордо. Один із них підійшов до закляклої Марусі, обнюхав її і раптом... ніжно лизнув ніжку! А ось що сталось далі Маруся пам'ятає, як уві сні. Обидва вовки, мов навіжені, хутко помчали за автомобілі... Що там коїлось вона, звичайно, не бачила, але з того, який здійнявся галас, дівчинка зрозуміла, що злодюги отримують розплату за все заподіяне. Перелякані, не помічаючи нічого перед собою, вони повскакували в автомобілі і помчали з подвір'я...
Одні за одними на клітках відчинялися дверцята, по черзі розкривалися коробки та ящики. Марусині тоненькі пальчики бігали по засувках, гачках і клямках, мов по клавішах фортепіано. Неначе диригент, котрий постукує по пюпітру диригентською паличкою, закликаючи до уваги музикантів оркестру перед початком концерту, вона злегка била своєю долонькою по решітках кліток і вольєрів, запрошуючи бранців на волю.
Радісні і збуджені звірята, птахи та метелики стрімголов вискакували і вилітали з полону. Зробивши коло подвір'ям, вони зникали за знавіснілими воротами. Небо враз розквітло від різнобарвних хороводів з пернатих і метеликів. Це було схоже на салют. Салют перемоги добра над злом, салют торжества справедливості...
Затуливши за собою дошку паркана і підхопивши відерце з огірочками, задоволена Маруся повернулася до хати. Матуся навіть не помітила відсутності донечки в дворі, бо все ще чаклувала над пиріжками, які пообіцяла чоловікові напекти до вечері... Дівчинка вхопила важкенький вузлик із приготованим для татка обідом і з щасливою, загадковою посмішкою побігла в поле. Поглянувши вбік лісу, вона побачила, що над ним все ще кружляють, немов у хороводі, зграї птахів...